Осип Маковей, Детальна інформація

нпка, який також походив з маломістечкового середовища («Мій прапрадід»).

Змальовуючи представників цієї суспільної верстви, О. Маковей, з одного боку, співчутливо ставиться до старих добрих традицій, з другого — іронізує над їхніми суєтними клопотами, застарілими звичаями, показує прихильників «старосвітчини» в комічних ситуаціях, їдко іронізує над патріархальністю їхнього побуту і способу мислення. Характерною особливістю цього циклу оповідань є легкий гумор, добродушна іронія, отой погляд на змальоване середовище, який сам письменник охарактеризував слушним визначенням — «прижмуреним оком».

Талант Маковея-прозаїка широко виявився в його гумористичних і сатиричних новелах з життя інтелігенції. Типаж прози письменника колоритний і розмаїтий, охоплює різні верстви і стани галицького суспільства — і справжніх інтелігентів («Вуйко Дорко»), а ще більше —\x25BA псевдоінтелігентів, лжепатріотів, заскорузлих політиків, різних «невдо-воленнх русинів», прислужників-хамелеонів («Казка про Невдоволеного Русина», «Новітній плуг», «Виклад про крамниці», «Три політики», «КВД» та ін.). Вся ота «культурна» верства, яка дбала насамперед про свою кар'єру, збагачення, почесті, паразитувала на народному організмі, всі оті доморощені пани-доробкевичі в особі О. Маковея знайшли свого Гоголя, який їдко висміяв мертві душі галицької провінції. Причому О. Маковей, продовжуючії традиції сатири І. Франка, вивів на чисту воду представників не лише української буржуазної інтелігенції, а й польсько-шляхетської («Два ставки»). Письменник використовує жанр казки, репортажу, вдається до публіцистичних прийомів, епістолярного стилю, засобів іронії, сарказму. Ось художній тип «невдоволеного русина» — адвоката, який мав «усякі панські вигоди», але ними не міг насититися, прагнув ще більшої вигоди і почестей. Він домагається їх шляхом обдурювання темних народних мас, обіцяючи їм навіть Дністер, що тече через Галичину, «скасувати», тобто спрямувати його течію через інші краї. Передвиборна агітація русина — суцільна демагогія, в якій поєднується трохи правди («милі браття-хлопи... вас кождий обдирає...»), багато безглуздя («коли хлоп дасть сина до школи, має за се дістати сто ринських»), спекуляції на інтересах народу. Ставши послом, невдоволений русин-українець здобув «гонори-почссті», задовольнив свої амбіції, хоч його кар'єра дорого обійшлася простому людові: «Там, правда, за нього одного виборця закололи, а тридцять і сімох продержали по кілька місяців і по рокові у в'язницях; але се вже таке право природи: кождий політик пожирає стільки там людей, щоб сам міг жити,— хто би там журився і десятками зруйнованих селян, де справа йде о мільйони?» У цих викривальних словах — чесна громадянська позиція письменника, викривача тогочасного суспільного ладу, в якому боротьба користолюбців за владу вела до руйнування, тюрем і арештів одних і до панування, розкошів — інших.

«Казкою про Невдоволеного Русина» О. Маковей почав викриття буржуазної системи виборів, облудності і фальші інституції послів-депутатів — вірних прислужників цісарського уряду, які мали одну мету — наживу. У сатиричній новелі «Вдячний виборець» письменник змалював образ такого хамелеона в дії, насправді ж — в бездіяльності.

18

Посол Колодинський, будучи глухим до інтересів народу, наче колода, набиває собі ціну тим, що він, мовляв, мав багато клопоту, полагоджуючи справу «вдячного» виборця. Свій пост він використовує для політичного бізнесу.

Такими політичними гешефтярами змальовані в новелі «Три політики» адвокат Микола Крикливець, посол до крайового сейму, який запобігає ласки перед ще більшим паном — маршалком повіту, графом Артуром Бойовським і хлопським філософом, спритним агітатором (за того, хто йому вигідний) селянином Михайлом Горобцем. Кожен образ — це художній тип, втілення політики підступу, обману, користолюбства, кожен з них робить свою політику, прагнучи перехитрити іншого. Кожен З них снує плани, як досягнути свого, вважаючи: всі методи добрі (хоч би вони були нечесні, підступні), що ведуть до мети.

О. Маковей звертався і до гострих політичних тем, пишучи їдку сатиру на представників націоналістично-шовіністичних партій, висміюючи їхнє вузькоглядство, сліпу зарозумілість. У весняній ідилії під безневинною на перший погляд назвою «Два ставки» письменник змалював алегоричні два ставки — панський і громадський, заселені крикливими жабами. «У панськім ставку жили польські жаби, бо пан був поляк, а у громадськім ставку жили руські жаби, бо громада була руська». У польському ставку крикливим шляхетським концертом керує пан Жабчинський, проповідуючи ідею панування над усіма іншими жабами, жадаючи утворити «великий став від моря до моря, себто одне велике море», мати зверхність над усіма іншими. Тут письменник крізь прозору алегорію піддає висміюванню ідею шляхетського панування над іншими народами, зокрема українським.

Руський, тобто український, ставок з націоналістичним жаб'ячим створінням прагне «переспівати» польський став; починається своєрідний концертний турнір, який завершується таким страшним вереском, що, як іронізує письменник, «розібрати було годі, що співали одні, а що другі», Одним промовистим штрихом сатирик висловлює ставлення трудового народу до лжепатріотичного жаб'ячого концерту з обох ставків: «Конюх, що лежав на пасовиську і зовсім припав росою, піднявся помалу і закляв:

— А грім би вас побив, прокляті жаби! Цілу ніч спати не дали».

«Весняна ідилія» набирає виразних рис політичного памфлета.

Є у спадщині Маковея-прозаїка «іменна» сатира, спрямована проти конкретних інституцій, персоналій, але життєва конкретність у творах цього циклу поєднується з художніми узагальненнями. Так, у «Викладі про крамниці», що має підзаголовок «Після стенографічних записок», предметом сатиричного викриття є функціонери галицького кооперативного руху, які, не знаючи справжніх потреб народу, вважаючи його «непросвіщенною масою, блукаючою в єгипетській тьмі кромішній», виставляють себе його месіями-пророками, добродіями-благодійниками, хоч насправді є пусто-мелями-демагогами. Ось зразок такого пустомельства пана-кооператора, спародійованого реплікою селянина: «Що ви п'єте? Просту сивуху, а що таке коняк, то ви, певно, не знаєте!» (Голос: «Знаємо! Коник — то малий кінь, так щось як лошак»). Або: «А хіба ви грошей не маєте?» і олоси: «Та звідки?!») «Ну, в такім випадку без устриць можете 19



обійтися, бо я їх сам не люблю, але на коняка то таки вас стати?» (Голос: «І того нема чим годувати! Паші нема!»)

На конкретні обставини, заклади й особи спроектований і твір О. Маковея «Як Шевченко шукав роботи», що свого часу досить активно використовувався в прямолінійній боротьбі з тими діячами нашої' культури, що були проголошені ідеологами буржуазного націоналізму. Сатиричні репліки О. Маковея про конкретні, локальні явища галицького життя, іронічно-дошкульні зауваження з приводу тих чи інших моментів у діяльності відомих свого часу постатей, які мають незаперечні заслуги перед нашою культурою, необачно узагальнювалися, переносилися на весь їхній життєвий і творчий шлях.

Так, О. Маковей пускав гострі стріли і в бік керівника Наукового товариства ім. Т. Шевченка історика М. Грушевського, але він бачив і ту позитивну роль, яку цей вчений відіграв у розвитку науки, зокрема на західноукраїнських землях, очолюючи згадане товариство. О. Маковей з іронією говорить про працю О. Колесси, присвячену Т. Шевченкові, впливові на його творчість А. Міцкевича, кидаючи колючий докір з приводу зарозумілості цього професора. Але чи можна на підставі художнього твору (хай з виразним публіцистичним змістом), в якому йдеться про окремі вади характеру О. Колесси, перекреслювати всю наукову діяльність цього вченого, поета (він автор революційного твору «Шалійте, шалійте, скажені кати!»)? Очевидно, розшифровуючи ті чи інші реальні постаті, інституції, треба робити це з великим тактом, не вдаватися до таких далекосяжних висновків, як це мало місце у 60—70-і роки (скажемо самокритично: і в працях автора даної статті). Слід пам'ятати, що перед нами художній твір, а не публіцистична стаття, що тут можливі авторські перебільшення, сатиричні загострення. Так, коли «професор Г», тобто М. Грушевський, заявляє Т. Шевченкові, що «товариство ім. Шевченка — се я, а ви тільки фірма», то кожен розуміє, що наведені слова не можна сприймати буквально. Бо Наукове товариство Т. Шевченка — це і Франко, і Гнатюк, і Маковей та багато інших вчених.

О. Маковей відштовхується від реальних явищ, фактів і в інших своїх сатиричних творах — «Русалкова вода, або Поезія» (1906), «Твір штуки» (1911). Під перо сатирика в першому випадку потрапила туманно-патетична трагедія В. Пачовського «Сон української ночі» та молодіжний студентський альманах «На шляху», на творах якого значною мірою позначився вплив декадансу.

Нового змісту набирає сатира О. Маковея у 20-і роки. Письменник досягає глибокого узагальнення у викритті страшної, руйнівної сили молоха війни. Він створює образ Ексцеленції — бездумного і жорстокого воєначальника вищого рангу, який милується зруйнованим містом. «Із загальнолюдського становища така руїна — се біда, плач, сльози, брак притулку для тисячів людей, через те недуги, голод, смерть»,— каже устами сотника О. Маковей. А з точки зору Ексцеленції — руїнника міста, вбивці безневинних людей — натхненники війни заслуговують орденів і медалей.

Хамелеонство користолюбців з польсько-українських націоналістичних кіл О. Маковей затаврував у новелі «КВД», у якій вивів пристосуванця-кар'єриста — «каведека», для якого єдиним моральним кодексом є правило:

20

«куди вітер дме, туди й хилися, служи тому, хто при владі». Він з двома метриками — українською і польською, але з однією душею — продажною...

Сатира мала конкретну спрямованість: осуджувала тих, хто, заховавши у скриню українську метрику, видавав себе з.а поляка, йшов на службу до польсько-шляхетських можновладців, які прагнули утвердити своє панування на західноукраїнських землях.

Представників влади О. Маковей виставляв на глум, наскільки дозволяли це тодішні цензурні умови. Так, у новелі «Мухолап» читач дізнається про незвичайну пригоду професора-ботаніка в українському придністрянському селі, який потрапив під підозру польської поліції.

«— Хто ви є? — запитує поліцай вченого-біолога.

Професор Краківського університету.

Говоріть се комусь дурнішому, а не мені.

Як найду, то скажу».

Так «люб'язно» зустрічає польський поліцай польського вченого, підозрюючи його в шпигунстві. А ось інтелектуальний рівень дружини начальника поліції, яка, почувши, що вчений приїхав над Дністер, бо тут є «прекрасна флора і фауна», добродушно перепитує:

«— Прекрасна Флора і Фауна — тут, у нас? Я про них — не чула. Вони тут мешкають?»

А ось інша комічна ситуація, вже на постерунку комісара повітової поліції, куди доставили затриманого професора. Комісар спочатку вирішує перевірити його грамотність: «— Умієте читати і писати? — Умію,— відповів професор з радістю».