Іван Нечуй-Левицький, Детальна інформація

Серед багатої спадщини письменника періоду його творчої зрілості чільне місце займають наукові та художні праці з історії України. І нині обмежене коло читачів і дослідників знайоме з історіософськими зацікавленнями І. Нечуя-Левицького, що втілились у таких працях: «Унія і Петро Могила, Київський митрополит» (К, 1875), «Перші київські князі Олег, Ігор, Святослав і св. Володимир і його потомки» (К, 1876), «Татари і Литва на Україні» (1876), «Українські гетьмани Іван Виговський та Юрій Хмельницький» (Львів, 1879), «Руїна на Україні. Українські гетьмани Дорошенко, Многогрішний та Самойло-вич» (Львів, 1879), чотири випуски «Історії Русі» (Львів, 1878—1881), «Гетьман Виговський та Юрій Хмельницький» (Львів, 1881), «Українські гетьмани Брюховецький та Тетеря» (Львів, 1899); художніх творах: казка «Запорожці» (Львів, 1873), драми «Маруся Богуславка» (1875), «В диму та полум'ї», історичний роман «Єремія Вишневець-кий» (1897), історична повість «Гетьман Іван Виговський» (1899) та ін.

Романтичний образ героїчної, вільної України склався в Нечуя-Левицького ще в шкільні роки з розповідей батька і з книг з історії України Д. Бантиш-Каменського, М. Маркевича, «Історії Русів» псевдо-Кониського, «Літопису Самовидця (О початку и причинах войньї Хмел ьницкого)».

Розкриття історичної долі України, звернення до найбільш знаменних подій історичного минулого мали винятково велику вагу і для оцінки сучасної дійсності, і для визначення перспектив суспільного життя. Саме тому Нечуй-Левицький клопочеться про видання серії невеличких книжечок по дешевій ціні під рубрикою «З давніх часів», куди мали увійти раніше опубліковані його праці про

^ечуй-Левицький І. Сьогочасне літературне прямування // Правда. — 1878. — Кн. 2. — С. 28.

233

битву Богдана Хмельницького під Зборовим та Збаражем; про перших київських князів тощо. Період української козаччини Нечуй-Левицький вважав широким полем для поезії, особливо потрібним і зрозумілим для народу, що внаслідок соціальних і національних репресій поступово втрачає історичну пам'ять і денаціоналізується. «Козаччина — то цвіт українського історичного життя, — писав Не-чуй-Левицький у «Критичному огляді», — то самий показний період нашої історії, то час української слави, завзяття і лицарства. Породивши багатий, поетичний козацький епос, сама козаччина має в і собі незвичайну поетичність, тхне духом волі, одваги, духом вольного степу, вольного моря, вольного повітря, мужньої боротьби, своєї віри, землі, своєї батьківщини — України. Самий дух вольного братства, рівності, правдиво демократичний дух, не гнучий шиї ні перед ким і ні перед чим; саме їх життя веселе, гуляще, безпечне, як життя піднебесного птаства, як гульня веселих дітей, все те огорнуло козаччину якимсь поетичним бляском, якимись проміннями слави, волі й добра, якимсь незвичайним ореолом, котрий навіть притягував до себе його ворогів, поляків, манив їх степовою поезією вольних дітей України» [10, 60—61].

Великі письменники світової літератури Гоголь, Пушкін, Байрон черпали матеріал для своєї творчості з козацького життя, оспівуючи його поетичний дух, героїчну боротьбу за оборону України. «Не одна путня душа того часу, прилягаючи серцем і розумом до тодішнього стану своєї батьківщини, переболіла й перемучилась, — писав Нечуй-Левицький. — Не одна страшна психічна боротьба палала і згасла тоді в кращих, в щиріших душах українських, дбавших не об одній своїй особовій користі. Поетові українському треба тільки поблукати по тому минувшому пожарищі і своїм поетичним природником постерегти психічні тайни минувших наших історичних пра-цьовників»1.

Нечуй-Левицький і був тим українським письменником, який «постеріг» минуле України і змалював широку картину життя і національно-визвольну боротьбу козацького народу в XVII ст. Запорозька Січ у відображенні Нечуя-Левицького виступає втіленням волелюбного духу українського народу, духу боротьби за зневажені права, якого так бракувало сучасникам письменника. Тому не випадковим є клопотання навіть хворого Нечуя-Левицького про видання книжок для народу, особливо історичної тематики. Народові треба розповідати нашу історію у фактах, як в оповіданнях. Ефективність такого підходу до розробки історичної теми довели М. Костомаров, П. Куліш, О. Лазаревський та інші вчені-історики і письменники: О. Стороженко («Марко Проклятий»), Д. Мордовець («Сагайдачний») та ін.

1Нечуй-Левицький І. Критичний огляд // Зібр. творів: У 10 т. — К., 1968. — ТЛО.— С. 61.

234

Критерії до історичних творів у Нечуя-Левицького були дуже високі. Правда, історична правда — основна вимога до художнього твору взагалі, історичного зокрема. «Чиста штучність» — мистецтво для мистецтва — неприйнятне для автора «Миколи Джері», який вважав, що в історичному творі має відчуватися «не одна минув-шість», мертва й давня, а сьогочасне життя сьогочасної громади». «Чиста штучність» заперечувала сьогочасність. Сам Нечуй-Левицький ретельно дотримувався історичної правди, бо вигадувати історичні твори і подавати народу, що не знає її — шкідливо.

Критично використавши історичні й літературні джерела, фольклорні записи, Нечуй-Левицький створив широкі картини минулого України, вивів галерею постатей: Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса, Вовчури Лисенка, козацького сотника Остапа Золотарен-ка, Зіраїди Соломирецької, Насті Богуславихи та інших сильних, безстрашних, відданих українському народові героїв.

Роман «Єремія Вишневецький» (1896—1897) — один з найкращих творів в українській літературі на історичну тему. Над ним письменник працював і після його завершення — майже до кінця життя, підтвердженням чого є листи Левицького, І. Белея, Р. Заклинського, М. Венгжина про видання роману (останній датовано 11 листопада 1913), який за життя автора так і не побачив світу (перше видання роману вийшло в Харкові 1932 p.).

Написанню роману передували глибокі студії історичних джерел. Крім названих вище історичних праць і літописів, на котрі неодноразово посилається Нечуй-Левицький у тексті твору, слід назвати монографію М. Костомарова «Богдан Хмельницький», на що вказують упорядники роману: «За Костомаровим, — зазначають вони, — але в дусі народнопісенної традиції зображено кульмінаційний момент твору — битву на річці Пилявці, блискучу перемогу Богдано-вого війська та втечу поляків. Використав Нечуй-Левицький також зібрані Костомаровим історичні відомості про особу і біографію князя Вишневецького тощо. Додамо, що, редагуючи повість пізніше, письменник викреслив багато таких місць, що могли сприйматись як переказ Костомарова» [7, 452].

Скористався письменник також біографічним нарисом О. Левицького «Раина Могилянка, княгиня Вишневецкая» (1887), розвідкою О. Лазаревського «Лубенщина и князья Вишневецкие», літературними творами М. Старицького «Богдан Хмельницький», Г. Сенкевича «Огнем і мечем» (Варшава, 1884) та ін.

В основу роману покладено переможний етап визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького (1648— 1649 pp.). З чотирнадцяти глав роману дев'ять присвячено зображенню народного гніву, викликаного не тільки ганебним приниженням й образою віри і звичаїв предків, а й звірячими безчинствами польської Шляхти на Україні впродовж 1638—1648 pp., що передували повстан-

235

ню на чолі з Хмельницьким. Величезне напруження і гострота зіткнень, відтворених у романі, зумовлена не тільки національними, а й соціальними суперечностями й політичними утисками. «Од самого повстання Павлюка, Гуні та Остряниці і до сього часу козакам не вільно вибирати й настановляти собі гетьманів. Над козаками настановили за гетьмана польського шляхтича та польських полковників, а ці вельможні старшини знущаються над козаками. Козаки тепер топлять їм груби, поганяють їм коні, доглядають їх хортів. Та й цих скарбових реєстрових козаків держать мало. Впаде козацтво — впаде наша сила, впаде й загине наша Україна. Польща заборонила ширити козацтво на Україні. Обороняти границю од татарви нема кому. Вже двічі вривались татари на безборонну Україну, більше тридцяти тисяч нашого народу погнали в Крим і продали на ярмарках в Царе-град та в Єгипет. Хіба ви не чули, не бачили, як поганий Конец-польський обтикав тичками з козацькими головами окопи на Кодаку, на страх та ганьбу козакам?» [7, 138], — звертається Максим Кривоніс до народу, доведеного до відчаю.

У романі діють два ворожих табори — український народ і польська шляхта. Прагнення письменника показати народний рух визначило масштабність, широту змалювання подій і людей. У відображенні Левицького козаки живуть думками і бажаннями всього народу. Вони є натхненниками й організаторами визвольної боротьби: «Од берегів Самари йшли до Богдана дикуваті лугарі та степовики, злітались вольні сини вольного Ташлика, неначе вольні степові орли. Загони йшли з усієї України до Пилявки проз самий польський табір, неначе степові орли злітались докупи. Все то були селяни, що почали козакувати, повтікавши од польських дідичів-панів, все то були втікачі, що шукали волі, спасали своє живоття й свою волю в лісах та нетрах та в розлогих лугах та степах» [7, 233—234].

У своїх волелюбних стремліннях, у своєму бажанні служити рідній батьківщині герої роману «Єремія Вишневецький» виражають риси і якості народного характеру. Відданість Україні, гарячі патріотичні почуття формують той високий стрій душі, яким відзначені не тільки гетьман, козацькі ватажки, а й їх сподвижники. Патріотичні пориви героїв постають у Левицького в глибоко поетичному вираженні; ідеї громадянського обов'язку проникають в саму душу, серце героїв. Пафос визвольної боротьби породжує сильних і мужніх героїв. Любов до України для них вище дріб'язкових, егоїстичних бажань; за неї вони йдуть на муки, зносять нелюдські тортури і віддають життя — свідомо й героїчно, як дід Кандзьоба, котрий свідомо видає себе Вишневецькому як провідник повстання, рятуючи невинних від смерті:

«Не дрочись, князю, і не катуй дурнісінько людей. Про мене, половину мене звари в казані, половину мене, про мене, хоч повісь, хоч настроми на палю, або роби з мене, що хоч, бо я у всьому давав привід міщанам. Це моя провина, — говорив сміливо дід Кандзьоба» [7, 169].

236

Дід Кандзьоба прийняв страшну мученицьку смерть: його прив'язали до двох бантин, підвісили головою вниз і розпиляли навпіл. Приймаючи цю страшну смерть, дід проявив неймовірну силу духу; чим страшніше його катували, тим гостріше він «жартував» і реготався щирим реготом.

«Ото як дійде чутка в Січ, що князь Яремка в Немирові начиняв ковбаси з діда Кандзьоби! Там то буде реготу! — крикнув дід і знов зареготався, аж голову закинув назад. Біла чуприна тряслася, як на вітрі, а здорові білі зуби, усі цілісінькі, блискали на сонці, неначе й вони весело реготались.

— Роздягайте та в'яжіть старого собаку до бантин! — крикнув несамовито Єремія, і його горло аж засичало, так здорово здушила його злість. Єремію неначе вхопив обценьками за горло отой здоровий старий реготун і здушив що було сили в здорових кулачищах. Дід знав, де в князя боляче, і карав князя словами гірше, ніж князь дошкуляв козакам муками. Єремії в той час було ще болячіше, ніж козакам» [7, 170].

Характерно, що високі пориви, героїчні вчинки властиві не лише окремим особистостям. В романі діє чимало сміливих, безстрашних лицарів, здатних на подвиги. За дідом Кандзьобою героїчно прийняли мученицьку смерть запорожець Пархім, три священики, десятки міщан, посаджених на палі, спарених окропом, розчахнених на бантинах, облуплених живцем. Після цієї кривавої оргії

«Майдан став схожий на страшний жертовник вавілонських богів. Здавалось, ніби Єремія вернувся в ті варварські давні часи і приносив страшні жертви Ваалові та Молохові: то були й справді жертви — польським панам. Вже самі кати потомились, вже сокири і пилки пощербились та повизублю-вались. Жовніри купались в своєму поті та гарячій людській крові. Майдан став пеклом. Втомився й сам перший кат князь Єремія і пішов одпочивати» [7, 174—175].

У суворій боротьбі з ворогами батьківщини героїв «Єремії Виш-невецького» об'єднує почуття товариськості, невід'ємне від усього укладу Запорозької Січі. Народжена безперервними небезпеками, вона стала неписаним законом для кожного козака, включаючи в себе беззастережну вірність своєму обов'язку, беззавітну саможертовність в боротьбі за свободу і щастя батьківщини. Відтворення героїки — центральна ланка Нечуєвого роману. У світовій літературі небагато знайдеться творів, у яких з такою художньою силою відтворено велич героїчного духу народу.

Творчість Нечуя-Левицького — це рідкісний зразок єдності ідеологічного, сюжетного, композиційного і стилістично-мовного компонентів літературного твору. Ця єдність зросла на ґрунті художнього виявлення соціальної психології певної суспільної групи. Разом з новими темами і сюжетами Нечуй-Левицький створив і нову манеру письма. Він першим відійшов від етнографічної школи, збагативши реалізм української літератури новими зображальними засобами. Тільки після нього могли з'явитися Панас Мирний, Михайло Коцюбинський, Володимир Винниченко.

237