Іван Нечуй-Левицький, Детальна інформація

229

тюшки та матушки», «На гастролях у Микитянах» І. Нечуя-Левицького та ін. — усе це гостроконфліктні, суспільно актуальні, сповнені виразно соціальним звучанням твори з яскраво вираженою іронічною тональністю.

Соціальне походження завжди спонукало Нечуя до відтворення побуту духовенства. Високосвідомому українцеві боляче було спостерігати процес денаціоналізації не лише української інтелігенції, а й духовенства, що почався 100 років тому. 1799 р. митрополитом Київським став молдованин Банулеско-Бодоні, який досягає «купночи-нія» — спільного чину української церкви з московськими порядками. З цього часу митрополитами і єпископами ставали чужинці або змосковщені українці. Систематично й послідовно заборонялись укЯ раїнські богословські традиції, українська мова в проповідях; припинено існування церковних братств; соборність української церкви замінено синодальними рішеннями; ігуменами стали призначати (а не вибирати) також чужинців, які не знали і не шанували місцевих звичаїв. Духовна школа стала знаряддям політичного й духовного змосковщення. Навіть церковна преса не друкувала статті з історії та етнографії України. Церква і релігія виконували поліцейську функцію, що суперечило самій сутності християнської віри.

За допомогою такої церкви Москва намагалася зламати опір українського народу, спотворити його душу, зробити його безсилим, безвірним, слухняним і покірним. Релігійність, яка мала б спрямовувати народ на шлях визволення і свободи, стала засобом національного та духовного відчуження. З цього погляду повість-хроніка «Старосвітські батюшки та матушки» має неоціненну вартість. Побут саме такого, здеморалізованого духовенства подано досить об'єктивно, особливо негативні сторони життя і побуту служителів церкви: кар'єризм, зажерливість, хабарництво; взаємини між собою і з навколишнім світом.

У центрі твору — життя двох попівських синів — Моссаковських і Балабух. Перший — гарний, скромний, мовчазний, несміливий, безвольний і неосвічений; другий — «недокінчений академіст», високий, годований, вайлуватий, зарозумілий і тупий. Під стать їм і дружини: Онися й Олеся. Епізоди нехитрого їх життя підкреслюють відсутність власної життєвої перспективи, поверховість вчинків і нікчемність їх інтересів.

На широкому побутовому тлі подано хроніку двох родин аж до появи нового покоління. Головні і другорядні герої повісті підтверджують духовне омерзіння священиків, облудливість та себелюбство «старосвітських батюшок та матушок». Відчувається, що письменник значно підвищив, відшліфував і збагатив майстерність. Відбулися якісні зміни і в характерології, що стала об'ємнішою, життєво достовірнішою.

Жадоба накопичення у поєднанні з егоїзмом та лукавством роблять життя духовенства суцільною пітьмою, де все людське відсту-

230

пає на другий план. Обидва священики ведуть анемічне життя; кращого застосування варта «діяльність» матушок, особливо Онисі, сварливої, зажерливої, скупої й жорстокої в поводженні з наймитами.

Затягло болото міщанства й Олесю, колись жваву, вродливу й добру дівчину, а тепер морально здеградовану, легковажну. Танці, флірти з кавалерами — ось коло її інтересів. Свій крах вона відчула, коли намір утекти з офіцером зазнав повного фіаско. Проте змінити їй нічого вже не вдається; в результаті — змарновано життя не тільки Олесі, а й її дочки.

Зіставляючи різні типи героїв, різні життєві «порядки», Нечуй-Левицький вперше в українській літературі аналізує причини морального зубожіння, показує, як одні форми світовідчуття, матеріального і духовного буття героїв поєднуються з іншими, цілком протилежними. Спочатку дещо ідеалізоване змалювання патріархальних сімей Балабух і Моссаковських перекривається згодом зображенням їхнього духовного зубожіння.

У повісті немає ні суто позитивних, ні суто негативних персонажів. У них поєднані чисті людські почуття, поривання з користолюбством, егоїзмом. Н. Крутікова назвала повість «справжньою енциклопедією звичаїв і побуту духовенства» і відзначила неабиякий талант автора у змалюванні «живих характерів».

«На гастролях у Микитянах» (1903). У жанровій палітрі сатирично-гумористичної прози вирізняється така традиційна модель, що постала внаслідок узагальнення баченого і пережитого під час подорожей письменників: «Дон Кіхот» М. де Сервантеса, «Мандри Гул-лівера» Дж. Свіфта, «Пригоди бравого солдата Швейка» Я. Гашека, що можуть слугувати кращими зразками такої моделі в європейській сатирично-гумористичній прозі. Цю жанрову форму використовували і М. Коцюбинський («Як ми їздили до Криниці»), Грицько Григорен-ко («У вагоні»), Нечуй-Левицький («На гастролях у Микитянах»).

У фокусі зображення Нечуя-Левицького — буденне життя, крізь призму якого розкривається духовний світ героїв. Однак побутові атрибути не стали для письменника самоціллю. Вони є засобом розкриття соціальних картин життя сільського духовенства і міщанських кіл інтелігенції, змальованих у повісті через яскраво виявлений контраст. Сільського священика Зіновія Літошевського і його сім'ю зображено з певною авторською симпатією, але в плані протиставлення двом подружжям із середовища інтелігенції — оперного актора Флегонта Петровича з дружиною Софією Леонівною і художника Леоніда Семеновича.

Через побутові реалії розкривається духовний світ та амплуа кожного з них. Усі, крім Літошевського, уособлюють міщанство, до якого автор виявляє постійну непримиренність. Письменник не жаліє іронії, сарказму для представників цього міщанського болота (Флегонт Петрович, Софія Леонівна, артист Наркис Назарів, залицяльник Софії,

231

художник Леонід), які «гастрольний» час у Микитянах заповнюють любовними інтригами, грою в карти, обжерливістю, бездіяльністю, хамським ставленням до наймитів, селян, робітників млина тощо.

«Як столична людина, вона не соромилась мужиків, як не соромилась волів, що теребили сіно або ремиґали, прив'язані до війя, бо думала, що одні воли стоять коло возів з рогами, а другі — в шапках та брилях, і тільки в тому була їх одличка» [8, 113] — так говорить про «лібералку» і «демократку» Софію Леонівну письменник.

А ось яку характеристику дає наймичка «городянці» Маші:

«Яка ж в неї краса? Лоб широкий, а морда довга та гостра, неначе в| кози. Ще й губи товсті та широкі, аж теліпаються на гострім підборідді на кінчику. Причепи їй цапину борідку, то й буде коза-дереза, — глузувала гостра ївга» [8, 24].

Довгі чи короткі сценки становлять виразний коментар до слів персонажів, допомагають яскраво відтворити поведінку в різних смішних ситуаціях, що проливають світло на сутність їхньої психології і побутових реалій.

Письменник не приховує свого негативного ставлення до персонажів, навпаки, він акцентує на аморальності Софії Леонівни, її постійних фліртах, подружніх зрадах тощо. Для сатиричного відтворення персонажів Нечуй-Левицький не дбає про зовнішню правдоподібність, довільно змінює пропорції зображуваного, улюблені ним тропи порівняння та епітети:

«У Ноя борода була намальована така здорова та широка, неначе маляр причепив йому до лиця сніп вівса. В Сима й Афета бороди теліпались такі завбільшки, як куделі білої вовни... Хам гордовито стовбичив осторонь... чорний, неначе циган, і витріщив здорові очі кудись в далеч, набік, ще й держав в руці якусь патерицю, ніби циган файду» [8, 39].

Повість «На гастролях у Микитянах» насичена низкою комічних ситуацій, в яких розкривається курйозність дивацтв, учинків і поведінки персонажів (сцени картярської гри у садибі попа Літошевсько-го, залицяння Наркиса до Софії; сцена чекання «любаса» в міському готелі тощо).

Реалістичне розкриття «людської душі» подане в повісті на ґрунті потворності міщанського побуту, який зумовлює відсутність високих духовних інтересів, індивідуалізм, обмеженість, моральна деградація інтелігенції. Логікою розвитку характерів і поведінки негативних персонажів письменник наштовхує на думку змінити, перебудувати світ, перевиховати себе.

Творчість Нечуя-Левицького розвивалася в загальному руслі української демократичної літератури. Досконало володіючи мистецтвом створення типів, письменник нерідко звертався до прийому загострення й перебільшення. Властиві йому почуття гумору, вміння підмітити смішне, комічне і потворне в житті при відображенні негативних явищ переходили в сатиричну загостреність.

232

Усе нове в тематиці, соціальній характеристиці Нечуєвих персонажів органічно пов'язане з новою художньою манерою, що її створив сам письменник. Це стосується насамперед опису природи. Всі пейзажні засоби Нечуй-Левицький брав з народної поезії: «Розгорніть багаті збірники народних українських пісень і ви зразу примітите те багатство... От перед вами розгорнуться цілі картини, де людська жизнь, людське горе і радість прирівнюється до пишних картин, взятих з природи»1, — писав він.

Пейзаж Нечуя відзначається певною соціальною зумовленістю: переважають описи статичні, спокійної природи, без зайвого естетизму. Написані на матеріалі українського життя, де пройшло дитинство і юність письменника, його твори насичені поетичними картинами природи, життя і побуту народу, всіх соціальних прошарків України.

ІСТОРИЧНІ ТВОРИ І. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО