Іван Нечуй-Левицький, Детальна інформація

215

«Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти» (1874), «Біда бабі Парасці Гришисі» (1909), «Біда бабі Палажці Солов'їсі» (1909) та соціально-побутовій повісті «Кайдашева сім'я» (1879) Нечуй-Левицький показав, як нові пореформені відносини впливали на душу селянина й руйнували патріархальну сім'ю. «В пору, коли вся інтелігентна Україна плавала в соціалістичних теоріях — ні, в надії на близьке осущення соціальних ідеалів, — писав І. Франко, — він малює в «Кай-дашевій сім'ї» ярку картину розпаду українського патріархалізму під впливом індивідуалістичних змагань кожного її члена. В nopyt коли многі українці під впливом кепсько переварених Марксових ідей говорили про конечність перейти й українському народові через алембик фабрично-капіталістичного ладу і навіть уважали пожаданим зріст того ладу та пролетаризації селянських мас як неминучої умови настання нового, кращого ладу, він у своїй «Бурлачці» малює шматочок страшного процесу тої пролетаризації та того фабричного ладу і кінчить таки поворотом живої людини до селянського побуту»1

«Кайдашева сім'я». Село і селяни, на думку Нечуя-Левицького ще зберігають чистоту традицій, національну культуру і мову. Том й народники 70-х вважали необхідним «іти в народ, помогти йом скинути свою бідолашну долю, віддати йому свою силу і міць, і хіть (Панас Мирний). Пошуки джерел моральної чистоти людини в народ ному середовищі, віра в незнищенність високих ідеалів керували письменницьким пером Нечуя-Левицького. Він швидше і глибше, ні його попередники, побачив і усвідомив суперечності, позитивні негативні тенденції в самому народному середовищі. Не відрікаючис, від фольклорної ідеалізації та героїзації, Нечуй-Левицький багато гранніше веде «хроніку» щоденного життя героїв, які в умовах непра бильного соціального життєвпорядкування духовно відчужуються.

Гумористичні твори з селянського життя Нечуя-Левицького М. Кос томаров назвав талановитими і поставив їх за непідробний гумо] поряд із творами М. Гоголя. У «Загальному огляді російсько-україн ської літератури» Нечуй-Левицький сам визначив тематику гуморис тичних творів: «Сім'євий побут українського народу з його великш потягом до особистої незалежності й самостійності в сім'ї, допроваджуючої дуже часто до скрайнього індивідуалізму, а часто й до лайки змагання й колотнечі, обмальований в повісті Левицького «Кайдаше ва сім'я». Непросвітність і велика охота до сварки, до змагання непомирливість народу обмальовані в оповіданні Левицького «Баб. Параска та баба Палажка» [10, 1.65].

Засобом гумору, коріння якого сягає в народний ґрунт, традиці І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненк і М. Гоголя, Нечуй-Левицький піддав суворому аналізу причини

'Франко І. Ювілей Івана Левицького (Нечуя) // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1982.— Т. 35. — С. 371.

216

Т

наслідки селянського консерватизму, відсталості, темряви, забобонності, роз'єднаності, індивідуалізму тощо. Проте й у цих творах письменник відтворює дійсність із загальнодемократичних позицій. Головне в цих судженнях — соціально-економічний лад життя, ворожий простій людині. З болем Нечуй-Левицький спостерігає руйнування основ народу, селянського світовідчуття, перемогу матеріальних цінностей над моральними і духовними. Життя українського села проходить не так, як треба, з огляду на нагальні інтереси та завдання розвитку їх суспільної самосвідомості й активності. Далекі від ідей свого часу й духовного життя селяни Нечуя-Левицького перейняті турботами про хліб насущний, для здобуття якого дедалі частіше переступають заповіді Божі і деморалізуються.

Жанр соціально-побутової повісті-хроніки й уся тональність «Кай-дашевої сім'ї» підкреслюють документальну правду і конкретність викладу. День за днем, рік за роком, інколи в протокольній манері, фіксується життя родини Омелька Кайдаша, що створює широку картину родинних взаємин на селі у пореформений час, коли патріархальні відносини інтенсивно занепадали.

В українському літературознавстві було традиційним наголошувати на соціальному характері конфлікту повісті, виставляючи найбільш шим «злочином» для всіх персонажів твору боротьбу за приватну власність, таврувати, висміювати, викривати саме прагнення мати приватну власність. А між тим, Нечуй-Левицький, як нам видається, не міг переслідувати такої мети. Омелько і Маруся Кайдаші чесною щоденною працею заробили певні достатки. У таких же традиціях виховали своїх синів. І хоч погляди на життя у батьків і дітей не в усьому збігалися (і це теж закономірно), все ж сутичок не було. Конфлікти починаються після одруження Карпа з Мотрею, посилюються після народження третьої сім'ї — Лавріна і Мелашки. Під одним дахом живуть три родини. Психологічна несумісність й боротьба за сфери впливу даються взнаки.

Вихована панщиною, догоджаючи своїм панам, Кайдашиха дістала можливість помінятися ролями з невісткою і помітувати нею так, як колись нею помітували пани. Зразу ж після весілля сина вона не лише переклала всю роботу на невістку, а й стежила, як осавула, за кожним її рухом, супроводжуючи цю візуальну опіку безкінечними порадами. Сказані солодким голосочком, вони різали Мотрі серце зневажливим підтекстом: «Мотре! вставай, моя дитино, затопи в печі, та як будеш розкладать дрова, то поклади на двох полінах переклад, та вибирай, моє серденько, товстенький переклад, щоб дрова швидше розгорілись. А як поставиш окріп, то піди видій корову та оджени вівці до череди» [1, 396].

Кайдашиха поводилася так, ніби Мотря з неба впала і ніколи не чистила картоплі, не кришила буряків, не варила каші. «Кайдашиха помолилась Богу й почала знов навчати невістку, як наливать борщ,

217

як затовкувать, коли вкидати сало. Вона стояла над душ ею в Мотрі, наче осавула на панщині, а сама не бралась і за холодну воду» [1, 397].

Через тиждень Кайдашиха орудувала Мотрею, як наймичкою. Самостійна, горда, «бриклива» Мотря показала, зрештою, свій характер. Життєвий досвід Кайдашихи неприйнятний для Мотрі:

«Як була я в панів, то робила за двох таких, як ти: варила обід на дванадцять душ; а ти й на п'ять душ не попнешся.

— Робили, бо над вами пан з нагайкою стояв», — відрізала Мотря [1, 406].

Одружившись, Карпо ніби виріс у власних очах. Він також не може бути під «нагайкою» батька:

«Кожний батьків докір здавався йому тепер удвоє важчим. Його думка літала коло якоїсь хати, в котрій він живе сам з своєю жінкою, сам господарює без батька, без матері і ні од кого не чує ніякого приказу та загаду» [1, 408].

Після народження дитини Карпо вважав себе «за правдивого хазяїна, в усьому рівного батькові, В йому десь узялась повага до самого себе» [1, 410].

У громаді він також утвердив себе як рівноправний її член. З його ініціативи люди розрівняли горб при в'їзді до села, на якому поламався не один десяток возів. Подружжю дедалі нестерпніше було заглядати в батькові руки, залежати в дрібницях від його волі: «Не моя воля волить в цій хаті», — подумала вона (Мотря. — Авт.). — І для неї схотілось волі та своєї хати» [там само].

Прагнення до самостійності, бажання мати приватну власність цілком природне й закономірне за будь-якої суспільної формації. Людина народжується вільною, це її природний стан. Обмеження свободи — соціальне, національне, духовне — викликає опір. Часто він має здеформований, недостойний характер, що спостерігаємо в «Кайдашевій сім'ї». Деспотизм Кайдашихи відгукнувся в аморальних вчинках Карпа, який піднімає руку на рідних батька та матір:

«Не лізь, бо задушу, іродова душе! — крикнув Карпо та й кинувся, неначе звір, на батька й штовхнув його обома кулаками в груди.

Старий Кайдаш, як стояв, так і впав навзнак, аж ноги задер. Поламані шматки мотовила випали з його рук і вдарились об грубу [...].

Неповага од сина й сором перед своїми дітьми, і гнів, і злість —\x25A0 все злилось докупи в його душі, запекло його в грудях так, що йому здавалося, ніби Карпо вбив його на смерть.

— Нема в тебе Бога в серці! Недурно ж ти до церкви не ходиш, — через

силу вимовив Кайдаш та все стогнав» [1, 416, 417].

Та, здається, в жодного з Кайдашів і Кайдашенків не було місця для Бога і його заповідей. Якась дрібниця — яйце, курка, свиня, груша — вмить ставали центром всесвіту, засліплювали очі, затьмарювали душу і штовхали на жахливі вчинки — аж до посягання на життя рідної матері.

218