Іван Нечуй-Левицький, Детальна інформація

Захоплено слухали діти розповіді батька про Різаний Яр, про Корсунь, де відбувалася битва Богдана Хмельницького з поляками; вчилися любити Україну. Розповіді батька про Запорозьку Січ западали в душу, а уява, підкріплена живими свідками давнини (церква Спаса, давній вал, могили, Наливайків шлях) малювала тих, хто бився коло могил, хто лежав у них, хто йшов Наливайковим шляхом у безсмертя.

Передавався дітям і батьків жаль, «що на Україну дуже насіли польські пани [...], що московщина заїдає наш язик і національність». Пізніше ця проблема стане центральною в його житті. У повісті «Над Чорним морем» (1888) герой дивиться на діда Хтодося, осяяног вогнищем, і порівнює його то з Гонтою, то із Залізняком з героїчної поеми Т. Шевченка «Гайдамаки», то з гоголівським Тарасом Бульбою, спаленим польськими панами... Ось перед хлопцем постає обраг зрадника Андрія, сина Бульби, і душа хлопця проймається ненавистю: «Я почуваю в душі, що ненавиджу Андрія й ладен його вбити.

196

Козаки наступають на ворога. Люди падають. Я ладен стати з козаками і битись з ворогами. Почуваю, що ненавиджу ворогів».

Ворогами для Нечуя-Левицького згодом будуть усі, хто не давав розвиватися українському народові, забороняв його культуру, літературу, мову, визискував економічно, політично і духовно; зневажав український народ як окремішну націю всіма способами і на всіх рівнях денаціоналізував його.

Розповіді батька про історичне минуле закладали підвалини любові до України, її героїчної історії; духовність матері сприяла розвиткові в майбутнього письменника здорових моральних засад.

«Мати моя, Анна Лукіянівна, з дому Трезвинських, була родом з Лебединського панянського монастиря, Чигиринського повіту», — читаємо в «Життєписі Івана Левицького (Нечуя), написаному ним самим» [10, 8].

Його мати розмовляла чистою українською мовою, зовсім по-народному, з приказками і прислів'ями. «Зрісши коло стін монастиря, — писав Нечуй-Левицький О. Кониському в травні 1876 p., — моя мати була дуже богомольна, любила молитись Богу з товстих полуставів, любила голосно читати вечорами житія святих. Читаючи житіє Іосифа Прекрасного, вона плакала, а я, слухаючи, плакав разом з нею» [10, 264].

Під впливом матері він став дуже богомільний: «Я ні разу не їв до служби, видержував тяжкий піст до плащаниці, до вечірньої води на голодну кутю, аж мені ставало нудно. Приїжджаючи додому, я читав житія святих і прочитав чотири прездорові книжки; і мені здавалось, що я буду на Афоні, або в Синаї, або в єгипетських лісах. Мені хотілось там бути, так мені подобалися картини аскетичного життя і та природа, що описувалась в житіях» [10, 266—267].

За традицією хлопець мав піти стопами батька. Він навчався в бурсі, духовній семінарії, закінчив Київську духовну академію (1865), але знехтував духовною кар'єрою — письменницька праця стала його метою, його мрією, що боролася з іншим бажанням: піти у фіваїдські печери і стати пустельником. «Темна ніч» і «веселий пишний ранок» сперечались безнастанно. «Темна ніч говорила мені за фіваїдські печери, за молитви, за чорну одежу, говорила за рай. Пишний, веселий ранок говорить мені не те, але щось інше... Не молитва, а пісня йшла мені на душу...

... Буду писати вірші, складу віршами книжку таку, як «Катерина»... напишу про діда Хтодося... про нещасних, прибитих бідою. Про їх, про їх!» [5, 143].

Переміг «пишний ранок». Левицький став письменником. Знайомство з літературою почалося в семінарії з ілюстрованих французьких романів, куплених на батьківські гроші, що призначались на гостинці: «Кривий біс» Лесажа, «Павло і Віргінія», «Дон Кіхот» Сервантеса, «Пертська красуня» Вальтера Скотта; «Божественна комедія» Данте,

197

а згодом твори Пушкіна і Гоголя. Найбільше вразили його страшні картини Дантового пекла. Крім того, між семінаристами поширювались українські книжки і в рукописі Шевченкові вірші. До рук семінариста потрапив альманах «Ластівка», де було вміщено й твори Шевченка. Сила таланту Кобзаря навіки притягла до себе увагу Левицького. З цього часу він виявляє великий інтерес до українського життя, української книжки.

Аналіз «Автобіографії», мемуарних творів, статей і листів показує, як захоплення книгами збагачувало знання Нечуя-Левицького, ширило кругозір, загострювало мислення, розвивало мову.

Незабутніми були враження Нечуя-Левицького від великої реалістичної зарубіжної літератури. Особливо це стосується драм Шіллера «Вільгельм Телль», «Дон Карлос», «Жанна д'Арк» з їхніми ідеями протесту проти деспотизму й натиску родинного, державного, громадського. Лише такі історичні драми, сповнені сьогочасною ідеєю, зворушать душу читача, і навпаки, відсутність її уподібнить історичний твір до школярських історичних книжок — штучних, сухих і нудних. «В крузі так званої «чистої штучності», — писав він у «Критичному огляді», рецензуючи історичну драму Марка Онука «Мотря Кочубеївна» і оперу Дмитра Старицького «Послідний кошовий запорозький», — де поезія цурається всяких сьогочасних інтересів і має діло тільки з психічними силами людської душі, як великими, такі і нікчемними, історична драма може тільки справуватись в однім разі, тоді як вона буде воскрешати великі історичні характери, значні або своєю високою душею, своїм серцем, або своєю нікчемністю» [10, 63].

Керуючись такими теоретичними настановами, Нечуй-Левицький намагався викликати з давнього минулого великі або нікчемні характери, які збуджували б філософську думку про недосконалість людської натури, про змагання добра і зла, розуму і почуття, слабкого і сильного тощо. Та найголовнішим, найвартіснішим, що має характеризувати історичний твір, є щирий народний український дух, що виявляється насамперед у мові.

В образах минувшини можна легше і зручніше розвести національну ідею, показати її початок, її підстави, кінцевий наслідок і вплив на людей. Тільки в такому історичному творі «люде будуть читати про своє життя, про свої інтереси сьогочасності, будуть плакати не чужими, грецькими, римськими чи там якими пустими слізьми, а своїми власними, будуть сміятись не з давньої давнини, а самі з себе, з власного морального каліцтва» [талі само].

Історичні твори Марка Онука (псевдонім маловідомого драматурга С. Метлинського. — Авт.) та Д. Старицького (українського драматурга і режисера 60-х років XIX ст. — Авт.) позначені спотвореною ідеєю. В останнього найвищий ідеал запорожців (гайдамаків, козаків) — каяття перед білим царем у своїх гріхах та бажання одягнутися в солдатські шинелі, офіцерські мундири. «Словом сказати, — пише

198

Левицький-рецензент, — в драмі п. Старицького перевертенство українців у москалів, яке й тепер панує в наших вищих станах горожан чиновного, а особливо воєнного люду, і солдатська шинеля з'являється неначе янгол-благовісник з неба, віщуючи якесь незвичайне щастя [...]. Запорожці й гайдамаки маються автором за розбишак, за злодіїв, і то після чудових «Гайдамак» Шевченка і «Коліїв» Кулі-Ша» [10, 70].

Чи варто було писати українську драму з такою ідеєю?! Чи не краще було б відразу «кутатись з головою в солдатську шинелю та й годі!» [10, 71], — запитує Нечуй-Левицький. Неприємно вразили рецензента і довгі діалоги з донцем російською мовою:

«Пора б нам перестати мішати в літературі горох з капустою, хоч наше життя ще й досі перемішане й переплутане. Не здається ж нам чудно, як в переводних творах і французи, і німці, і англічани ріжуть по-великоруській на нашій сцені! Нехай же не буде чудно, як в українській літературі бодай дійові особи з великорусів і поляків, не говорячих ніколи по-українській та ненавидячих цю мову, — будуть говорити по-українській, щоб драма не била ушей латаниною!» [10, 71—72].

Мовби полемізуючи з авторами рецензованих драм, Нечуй-Левицький показує наслідки «московської шинелі» — фізичну та моральну смерть батька й сина в повісті «Дві московки». Цю проблему він не раз порушуватиме і в художніх творах, і в наукових статтях. Причин для цього було більш ніж досить.

Навчання Нечуя-Левицького в Київській духовній семінарії проходило в часи національної дискримінації. Вище наводилися враження М. Лисенка і М. Старицького про Київ 60-х років; про витіснення всього українського зі стін університету Св. Володимира; їхнє несподівано-раптове українофільство, яке з кожним роком зміцнювалося.

Можна уявити стан Нечуя-Левицького, вихованого в національно-демократичному дусі, коли він віч-на-віч зіткнувся з цією проблемою в Академії: «Великороси здивували мене своєю грубістю й якоюсь грубою мужичою фаміліярністю, — писав він О. Конисько-му. — Між ними були дуже дикі натури, десь аж з-за Волги: вони говорили на кожного ти, хоч бачили чоловіка вперше ввічу, і ні з сього ні з того гнули лайку по-московській просто тобі ввічу, наче компліменти говорили, аж чудно було слухати. Потім тільки вони трохи обтирались і цивілізувались. А тим часом на український язик, котрим звичайно говорять між собою семінаристи й академісти на Україні, вони поглядали згорда й сміялись з нас» [10, 268].

Це не могло не зачіпати гідності українця, який на своїй рідній землі був попихачем, наймитом у господаря-колонізатора; не могло притлумити бажання протиставити хамству цивілізованість своєї нації. Праця в царині українознавства набуває нечуваних масштабів: в культурі, освіті, науці, журналістиці. «Якраз тоді, — пише І. Ле-вицький, — були напечатані в «Основі» «Две русские народности»

199

Костомарова і підлили масла в огонь. Один рязанець, молодший од мене курсом, показував кулаки, почувши, що в Києві є українська народна й національна школа [...]. Великоруські професори так само, як і студенти, не були ласкаві до українщини, а українці професори були офіціально й неофіціально зовсім мертві люди у всякому питанні, як і всякі професори на Україні» [10, 269].

У «Життєписі» Нечуй-Левицький зазначає, що між професорами Академії не було й духу українського: «Для інтересів государства добре було б спалити українську літературу і білоруську, якби вона з'явилась на світ... » [10, 16], — таку заяву виголосив на лекції один професор-великорос.