Іван Нечуй-Левицький, Детальна інформація

Маючи такі натуральні зразки в особі російських студентів і професури, які дивились на все українське з- антипатією примітивних людей, «катковців», які всіх, крім себе, ненавидять як «нехристів», Нечуй-Левицький платив їм тим самим. Царські заборони, виснажлива боротьба з цензурою доповнили «портрет» колоністів негативним змістом і вплинули відповідно на ставлення автора «Миколи Джері» до російської мови і українсько-російських літературних зв'язків. Це перше враження до кінця днів не послабиться, не зміниться. У наукових розвідках, у полеміці з М. Драгомановим, І. Франком він буде послідовно відстоювати свою позицію в розумінні принципів реальності, національності, народності в літературі.

Принцип реальності Нечуй-Левицький трактує як «реалізм чи натуралізм в літературі», що потребує, аби «література була одкидом правдивої, реальної жизні, похожим на одкид берега в воді, з городом чи селом, лісом, горами і всіма предметами, котрі знаходяться на землі»1.

Такий метод, на думку Нечуя-Левицького, застосовують французькі письменники «брати Гонкури, Е. Золя, що почали обписувати міщанську жизнь, зачепили міську і почали набивати мужичих слів у свої твори, довго не подобалися французам. Золя, не вважаючи на свій блискучий талант, і досі бореться з романтичними письменниками, з традиційним літературним смаком французів, і поборов не більше як половину літературних своїх супротивників. Французькі критики просто ґвалтують проти його, за його мужичий та міщанський язик, за його реалізм в поезії»2.

Поважаючи реалізм західноєвропейських письменників, яких він добре знав і, як бачимо, шанував, Нечуй-Левицький виступав проти «ультра-реалізму» російських. «Ми далеко стоїмо від того ультра-реального погляду на літературу, котрий запанував недавно в великоруській літературі», «від ультра-реальної школи, котру пропа-

1 Нечуй-Левицький 1. Сьогочасне літературне прямування // Правда. — 1878. Т. 2. — С. 12. 2Там само.

гував молодий критик Писарев і редакція давнього журналу «Со-временник», бо та школа «довела ідею реалізму до абсурду», рекомендуючи «поетам не вносити в свої твори нічого художнього, нічого суб'єктивного, а малювати природу, як вона є»1.

Принцип національності, за Нечуєм-Левицьким, «складається з двох прикмет: з надвірньої, зверхньої — народного язика, і осередкової — глибоко національного психологічного характеру народу»; «мова народу є тілом нації, національний психологічний характер — то її душа»2.

Принцип народності, як вважає Нечуй-Левицький, складається з кількох елементів: «Народний язик, яким говорить народ,чи, просто сказати, мужики»; взірцем літературної мови для письменника «повинен бути язик сільської баби з її синтаксисом»3.

«Другий елемент народності в літературі, — це епічні та ліричні форми народної поезії, якими обсипані фольклорні твори: пісні, казки, легенди, приказки тощо, що їх повинні класти в основу своєї творчості письменники, які хочуть прямувати по шляху народності»; «третій принцип народності літератури — то самий дух народної поезії, який обов'язково, чи так, чи інакше виявляється в творах національних письменників»4.

Сам Нечуй-Левицький знав безліч народних пісень, переказів, приказок, а побут села був йому знайомий до найменших подробиць: від двох тіток по матері, селянок, що жили в хатині коло самого монастиря й говорили між собою по-українськи; двох дядьків по батькові, Євтропа і Дорофея, які мали прекрасні голоси і часто ввечері співали народних пісень; баби Мотрі та наймичок-дівчат, від яких перейняв усі пісні, які тільки вони співали ввечері та вдосвіта за роботою, і всі казки, які розказувала баба Мотря. Душу малого хлопця так вражали сум і туга цих пісень, що і вночі, у сні, бачив образи з дівочих пісень і запам'ятав на все життя:

«Раз я через сон чув мотив пісні «Тихо, тихо Дунай воду несе; ще тихіше дівка косу чеше. Що начеше, то й Дунаєм несе; Пливи, косо, під гай зелененький!». Дівчата співали, а мені снилась якась крепка й широка річка, далеко ширша од Росі. Над річкою скелі й верби. День пишний, літній, тихий. А на березі сидить якась дівчина й чеше гребінкою такі довгі коси, що вони падають на осоку, на траву, вкривають осоку й падають аж у річку. Вода несе ті довгі коси й метляє ними, наче довгими шматками полотна. Коли гляну я, аж берег з осокою й дівчиною вже одколовся і пливе серед річки. А дівчина пливе, чеше косу та все співає: «Тихо, тихо Дунай воду несе!» [10, 264—265].

'Нечуй-Левицький І. Сьогочасне літературне прямування // Правда. — 1884. С 211.

2Там само // Правда. — 1878. — Т. 2. — С. 12. 3Там само. — С. 25—26. 1Там само. — С. 27—31.



200

201

Сила й краса народнопоетичної творчості збагачувала його світорозуміння житейською мудрістю, а естетичне сприйняття — новими шедеврами справжньої народної поезії. Історичні перекази і фольклор стали першими джерелами естетичного сприйняття Нечуя-Левицького, які стимулювали ранні спроби його літературної праці і відіграли велику роль у формуванні літературно-теоретичних поглядів. Власне, від усної творчості Нечуй-Левицький перейшов до праці пером. Широкі й глибокі знання фольклору значною мірою визначили його високе моральне обличчя як письменника, яскраву творчу індивідуальність і особливу вагу його літературно-критичної позиції.

Нечуй-Левицький — письменник, теоретик, мислитель — виріс з ідей, сюжетів, тем і образів народної творчості. На фольклорі він учився, чим і як служити народові, пізнав і глибоко усвідомив його інтереси, характер, мову. Уся його діяльність і десятки творів —І публіцистичних, художніх, літературно-критичних, педагогічних, мовознавчих, епістолярних — просякнуті ідеєю взаємодії творчої особистості великого художника з народною творчістю. Знайомство ^ українською літературою, з матеріалами журналу «Основа», настроями української інтелігенції та проблемами, які вона порушувала, переконали Нечуя-Левицького в потребі «єднання з народом» шляхом освіти, культури, художньої літератури. Зародилася думка писати оповідання українською мовою для «Основи», та вона перестала виходити (1862), а Валуєвський циркуляр унеможливив друкування українською мовою. «Ще й не встигли завести навіть шкільні книжки на народній мові, — писав Левицький, — як другим указом вже і заборонили теє, вигнали наш язик з народних шкіл, заборонили видавати Євангелію на українському язикові, а цензура пропускала може двадцяту українську книжку, і то нікчемну» [10, 83].

Відтепер боротьба за українську мову, її права, розвиток і збагачення стає головною в житті письменника. Свої погляди на розвиток української літературної мови Нечуй-Левицький виклав у низці спеціальних праць: «Сьогочасне літературне прямування» (1878,1884); «Сьогочасна часописна мова на Україні» (1901); «Криве дзеркало української мови» (1912), в яких порушено проблеми історії української літературної мови, її зв'язку і співвідношення зі старописемною мовою на народній основі; обґрунтовано закономірність формування її на центральноукраїнській діалектній основі. Письменник протестує проти спроб переорієнтації української літературної мови на іншу — південно-західну основу, культивовану багатьма періодичними виданнями початку XX ст.

Упродовж життя Нечуй-Левицький збирав, нагромаджував і систематизував відомості про місцеве мовлення майже по всіх (діалектних) районах України. Тому безпідставними є твердження про дивацьку обмеженість письменника його рідною стеблівською говіркою («У нас так не говорять»). Він орієнтувався на широке захід ноукраїн-

202

ське мовне поле і виробив струнку, близьку до сучасної, історико-діалектичну концепцію.

У колі уваги Нечуя-Левицького постійно були питання збагачення української літературної мови, розширення сфер її функціонування. Його турбує низький рівень мовної культури української інтелігенції, що розмовляє «якимсь жаргоном», «мішаниною французького з нижегородським». У листі до Н. Кобринської він зізнається щиро, як йому не хочеться повертатися до Києва з Білої Церкви, де він почував себе, як вдома, і де навіть євреї зверталися до нього по-українськи, майже без акценту. Зовсім по-іншому поводяться «туполобі» кияни, котрі знають українську мову, але через нехіть чи погорду не розмовляють нею. «Навіть коли я проходжу коло літнього театру в садку, — пише Н. Кобринській 13 вересня 1900 p., — де стоїть юрба актьорів та хористів української трупи, збираючись на репетицію, то чую, що й ці балакають якимсь жаргоном, а не українською мовою. Виходить, що й вони тільки українські штукарі-промисловці, та й годі! З української пісні, з українського штуч-ництва мають хлібець, ще й добрий, — і нехтують народною мовою в житті та в щоденній життєвій розмові» [10, 366].

Піклуючись про розвиток освіти рідною мовою', Нечуй-Левицький видав дві «частки» «Граматики українського язика» (ч. І — «Етимологія», ч. II — «Синтаксис»). Третя частина «Словар. Деякі народні й нові книжні слова (неологізми)» вмістила 861 реєстрове слово, що свідчить про добру обізнаність автора з українськими говорами, його всебічну, енциклопедичну освіченість.

20 років Нечуй-Левицький працював учителем словесності: в Полтавській семінарії (1865—1866); жіночій гімназії в Каліші (1866— 1867) учителем російської мови і літератури, історії та географії Росії; у жіночій гімназії в Седлеці (1867—1872); Кишинівській гімназії (1873—1885).

Великий вплив Нечуя-Левицького на своїх вихованців дратував шкільне начальство, тому й втриматись тривалий час на одному місці він не міг. Про це пізніше напише у своїй частково автобіографічній повісті «Над Чорним морем»: «Ви прочитали в одній класі уривок з української думи про Хмельницького, — каже директор гімназії учителеві Комашку, — ви пишете в галицькі журнали, пренумеруєтесь на них. Ви не на місці в нашій гімназії. Переходьте на Північ, а як ні, то вас силою переведуть над Біле море... Ви чоловік талановитий, ваше слово має вплив, і цим ви найнебезпечні. Якби ви були тупий чоловік, ми б вас ще держали: тупиці не страшні» [5, 38].

Нечуй-Левицький залишив чимало цікавих думок про освіту й виховання в тогочасній школі («Уривки з моїх мемуарів та згадок. В Бо-гуславськім училищі»; повість «Дві московки», «Причепа», «Над Чорним морем», «Хмари»).

203

Для нього неприйнятна школа — «царство паль та різок», як і викладання чужою мовою, що притлумлювало дитячий розум, сповільнювало розвиток, викликало відразу до мертвої, нудної, незрозумілої для дитини науки. «З цієї причини і українська школа, загалом, і наше Богуславське училище з його всіма підручними книжками на мертвих мовах, і латинській, і грецькій, і церковнослов'янській, і для нас — і російській була надзвичайно нудна, важка, без просвіту, і не цікавила живими думками нікого, мов середньовікова схоластика» [10, 26].

Навчання рідною мовою — запорука повноцінного розумового й емоціонального розвитку дитини — така основна думка педагогічних статей «Російська народна школа на Україні» (1889), «Педагогічна проява в російській народній школі» (1893), надрукованих у львівській «Правді» під псевдонімом «А. Глаголь».