Іван Нечуй-Левицький, Детальна інформація

Простота і ясність реалізму, чіткість образів, правильність пропорцій, співрозмірність засобів і мети, відсутність статичних елементів, доведений до рівня ремарки психологічний опис та опис речей — риси, що становлять своєрідність творчої манери Нечуя-Левицько-го, його певну перевагу над попередниками і сучасниками. Бальзак, наприклад, показує людину через її діяльність, характер — через учинки. Та величезна щільність матеріального оточення робить його образи вагомішими, створює для них глибокий фон. Життєве оточення, речове середовище відтворені так детально і насичено, ніби сама людина бере щось від них. Вона мовби розкривається в речах чи проектується на них. Від речей до людини і від людини до речей встановлюються зв'язки. Речі стають координаторами характеру. Речовизм слугує Бальзаку певною заміною психологізму. Предмети і будинки договорюють часто те, що не додумали і недовідчули люди. Людська думка застигає в її речах щільними згустками.

У Нечуя-Левицького речей набагато менше, обстановка тільки накреслюється, тому в нього образ, за всієї гострої виразності його, дещо силуетніший, поетично-графічніший, ніж у Бальзака.

З творів Нечуя-Левицького постає Україна другої половини XIX ст. з її соціально-побутовими та міжнаціональними стосунками; жахливим існуванням селян до і після кріпацтва. Зір читача милують біленькі хатки, що потонули у зелені вишневих садків, і срібляста стрічка Росі, що ген-ген повилася долиною. І все це зображено так мальовничо, що мимоволі хочеться відпочити на березі річки і заслухатись соловейка, який розщебетався у зеленому гаю. Та раптом чуються тяжкий стогін жінки-кріпачки, старого кріпака, прокльони на панів: «Весело та хороше там на світі божому, та погано жити там людям», — каже рибалка Панас Круть з однойменної повісті Нечуя-Левицького, опублікованої в журналі «Правда» (1868).

«Микола Джеря» (1887). Нечуй-Левицький тяжіє до широких узагальнень, що допомагало йому давати широку панораму сус-

208

пільного і приватного буття, глибше за своїх попередників збагнути саму природу суспільних явищ і процесів, щоб пов'язати їх одне з одним, піднятись до загальних причин, порушуючи животрепетні питання своєї доби. Його герої — передусім яскраві соціальні типи, «представники більшості», як це розумів іще Бальзак. Індивідуальне у таких типових характерах проявляє його «видову», соціальну сутність і слугує своєрідною формою її концентрованого вираження.

У творах письменника про селян герої відрізняються один від одного не лише своїм соціальним походженням, а й тяжінням до певного типу стосунків із навколишнім світом, суспільством. З цього погляду світ творів українського реаліста побудовано на своєрідній ієрархії типів: Марина і Ганна («Дві московки»), герої «Кайдашевої сім'ї» з усім їхнім багатством і несхожістю психології, Микола Джеря з однойменної повісті і т. д. «Можна сміло сказати, — писав І. Фран-ко, — що мало яка література має таке повне відтворення народного життя за такий довгий протяг часу. Цілий ряд типів у Івана Левицько-го, Карпенка-Карого та Мирного дає повний синтез національного характеру українця зі всіма його хибами й високими прикметами»1.

Антикріпосницьку спрямованість повісті помітив рецензент, який звинуватив автора в умінні «отруїти отрутою сумнівів» навіть таке благодійне явище, як селянська реформа. Незважаючи на талановите зображення життя з недавнього минулого: ненависть селян до панів; деспотизм і жорстокість гнобителів, «беззахисне становище селян, приречених на загибель при найменшому відстоюванні своєї незалежності»; найзухваліша експлуатація робітників фабричними хазяями; безвідрадність життя селян після звільнення з кріпацтва, цензор пропонував заборонити друкувати повість як небезпечну і шкідливу річ.

За влучною оцінкою Франка, «Микола Джеря» — це історія усього українського селянства в ту важку епоху, написана в однім широкім образі. Джеря — духовно вільна особистість. У конфлікті з обставинами Микола утверджується як непохитний волелюбець, правдошукач. Саме тут відкрилися можливості таким його душевним пориванням, які виходять за межі житейських стандартних уявлень його батька. Конфлікт Миколи з ворожими трудівникові обставинами не має механічного характеру, оскільки він зумовлений глибоко внутрішніми причинами: волелюбством Миколи, прагненням жити по-людськи, усвідомленням свого рабського становища. Джеря не може пристосовуватись, лицемірити. Висока духовна свобода характеризує його як людину непересічної вдачі, людину, яка є носієм якостей національного характеру, коріння якого сягають у глибини історії і побуту його волелюбного народу. «Микола Джеря, — писав І. Франко, — один з тих світлих,

'Франко /. Старе й нове в сучасній українській літературі // Зібр. творів: У 50 т.— К., 1982. — Т. 35. — С. 94.

209

лицарських типів українських, з яких колись склався сам цвіт запорозького козацтва, а яких тепер, бачиться, чим раз рідше стрічаємо». У таких, як він, переважає «безпечна розгульність бесіди, сміливість у всіх поступках та непосидюча діяльність»1.

Головний герой повісті — всебічно обдарована людина. Він грає на скрипці, прекрасно малює, вміє читати, болісно сприймає утиски, несправедливість і не мириться з ними. Інтелектуальна обдарованість й умови життя сприяли швидкому розвитку соціальної самосвідомості, динаміці його зростання — від захисту особистого життя до протесту проти кріпосницької системи.

Усвідомивши, що не особисті риси пана є причиною нещастя його родини, а панщина, Микола покидає село: «Піду в ліси, піду в степи, піду в пущі й на гострі скелі, а панщини таки робити не буду і в москалі не піду». І він дотримав слова, дарма, що дорогою ціною. Навіть заповіт батька скоритися, не чіпати пана й осавули не змінили його поведінки. Досвід батька, вихованого віковим рабством, неприйнятний для молодого покоління, котрому «ціле життя воля пахне», котрі «скорше вломляться, а зігнути не дадуться» (Франко).

Переживши чвертьстолітню «одіссею», Микола зберігає духовну міць і незламність. Микола «був сивий аж білий. Густі сиві брови низько понависали й закривали очі, а з-під їх і тепер блищали темні, як терен, очі. Довгі сиві вуса спускались вниз, а голова біліла, наче вишневий цвіт. Його вид і тепер був сміливий і гордовитий» [3, 142].

Десятиліттями Микола шукає щастя на заробітках — цукроварнях, рибних промислах. Вербівських утікачів жорстоко експлуатують підприємці, серед яких є німецькі капіталісти — власники заводів і фабрик. Мізерна платня (3 карбованці на місяць), нестерпні умови побуту, важка праця довели заробітчан до стану робочої худоби. Письменник не шкодує фарб, щоб детально описати весь жах, в якому животіють і працюють люди: «Між білими чистими німецькими хатами, між зеленими вербами чорніли дві довгі казарми для бурлак. Казарми були довгі, обідрані з оббитими дощем стінами. Можна було подумати, що то кошари для овець, а не для людей».

Питома вага обставин, соціального середовища в повісті надзвичайно велика. Письменник навмисне згущує фарби, нагнітає деталі, гіперболізуючи їх, мовби намагається викликати почуття власної гідності і прагнення жити по-людськи: «Той борщ був такий смачний, що вербівські бурлаки, виголодавшись після дороги, через велику силу набивали ним пельки. В борщі була сама за себе бутвина та квас; подекуди плавали тільки таргани замість м'яса. Після борщу подали кашу. Каша була з тухлого пшона, а старе сало тхнуло лоєм. Хліб був чорний, як свята земля» [1, 151].

'Франко І. Життя і побут сучасного селянина на Вкраїні і у Франції // Зібр. творів: У 50 т. — Т. 26. — С. 64.

210

Казарми, їжа, все довкілля — прогниле і мертве. «Бурлаки хотіли скупатись, але глянули в воду і побачили, що вода була густа і смердюча. Дохла риба плавала коло берегів, в ставок випустили маліс і зробили з нього смердюче багно» [1, 152].

Згадується вербівчанам рідне село, праця на полі — значно важча, ніж на фабриці, але й веселіша, та й повітря значно чистіше. Протиставляючи село місту, Нечуй-Левицький трактує останнє як осередок деморалізації, а капіталізацію як силу, що руйнує екологію середовища й екологію душі. Не випадково перша реакція — спротив соціальному болоту, що засмоктувало селян, — достоту така, як у Ма-рини-московки, що намагалась заглушити своє горе: «Микола пив чарку за чаркою, на якийсь час забувши і Вербівку, і Немидору, і свою хату, і свого страшного пана; запив все своє горе і вже жив у якомусь іншому світі, веселому, тулячому, — неначе він знов удруге парубкував» [1, 153].

Нечуй-Левицький поступався Панасу Мирному в психологічному аналізі, як скромний оркестр Моцарта перед великим і гучним оркестром Берліоза. Проте брак кількості і звучності Моцарт заповнював умілим використанням усіх тембрів і відтінків кожного з інструментів, досягаючи виняткових ефектів.

Досить перечитати сцену танцю Миколи, щоб пересвідчитись у дивовижній майстерності Нечуя-Левицького відтворювати обмеженими засобами психологічну бурю людини з украй напруженими нервами, людини, що опинилась над прірвою, готової або провалитися в неї, або збожеволіти від страху, втративши рівновагу:

«Музики заграли, і Микола пішов садить гопака. Той гопак був страшний; здавалось, ніби сам сатана вирвався з пекла на волю. Його темні очі ніби горіли, як жарини, а волосся розпатлалось; бліде лице почорніло і неначе посатаніло. То був не молодий Микола з тонким станом, з парубочим веселим лицем; то був бурлака, що був ладен жити й гулять хоч весь день» [талі само].

Більше ніж через двадцять років В. Стефаник — майстер психологічної прози — дасть опис танцю Івана Дідуха («Камінний хрест») як кульмінацію його жалю і туги за селом, за шматком своєї землі, яку покидав назавжди. Танець божевілля. Танець смерті.

Танець Миколи — це психологічний вибух пережитої кривди, це миттєва слабкість сильної і цільної натури; це момент отверезі-ння душі і протесту духу.

Покинувши працю в Бродовського, Микола з односельцями не знаходить спокою і щастя в Бессарабії, на Дністровському лимані в рибальській ватазі. І тут вони зазнають знущань від отамана Ковба-ненка; продовжує переслідування пан Бжозовський, полює поліція. Скрізь бунтарська вдача Миколи не заспокоюється — протестує. Навіть повернувшись у рідну Вербівку після двадцятилітніх скитань й отримавши жадану волю, він не закриває очі на ті хвороби, які

211

полишив перед утечею: безземелля, злидні, несправедливість, знущання.

«От тобі й воля! — міг тільки сказати. — От тобі й вернувся до господи! І нащо було вертатись у цей проклятий край! Будь він тричі проклят од Бога і од людей! [...] І до кінця свого життя Джеря йшов проти панів та жидів: так вони багато нашкодили йому і скривдили його, занапастивши його вік» [1, 211, 212].