Іван Нечуй-Левицький, Детальна інформація

Висвітлюючи найтемніші, найзгубніші сторони селянського життя, та ще й так талановито, такою багатою, добірною українською мовою, м'яким, дотепним, доброзичливим гумором, письменник ніде не глумиться над селянськими персонажами. Лагідна посмішка з якимсь прихованим співчуттям чи жалем пронизує всю повість. А скільки любові пробивається крізь той сміх. Особливо тоді, коли щоденні родинні чвари хоч зрідка поступаються згадкам про історію України, доля якої асоціюється із страстними муками Христа:

«Сорок душ ченців у чорних клобуках співали серед церкви такі жалібні пісні, неначе хотіли виплакати в піснях всесвітнє горе. То був не жаль, не плач горя, а якийсь слізний крик, якесь море сліз, що зливалось тисячі літ, і злилось докупи, і полилось піснями з грудей. (Здається, в тому морі сліз текли ріки народного горя од самого початку світу, горя од холоду й голоду, од меча, од огню, од татар, од царів, од панів, од жидів, од дужого й багатого, од дикого звіра...)

Якась надзвичайна туга лилася слізьми з тих давніх лаврських пісень, складаних сотні літ... і Палажку, і Мелашку здавило за серце. (В тих словах співу ніби текли ріки їх власних сліз од їх бідності, од панщини, од московських та польських закуцій, од давнього польського ярма, од жидівського здирства...)» [1, 454].

Співчуваючи народу, Нечуй-Левицький не ставив його на п'єдестал, не робив з нього ідола, не становив «усього народного життя ідеалом для усього суспільства, не знижував себе до народу, а підтягав його до свого рівня». Відображення темних, непривабливих сторін народного життя мало користь, бо викликало відразу до життя, не гідного людини.

Твори Нечуя-Левицького про селянство стали «дзеркалом високої ціни». Майстерно «списані» з історії селян Вербівок, Трушок, Се-мигір, вони ставали типовими, загальнолюдськими. Тому й не дивно, що в багатьох місцях України баби, молодиці, діди пізнавали себе в образах його творів, про що ходили різні оповіді, не менш гумористичні, ніж твори Нечуя-Левицького.

Порівнюючи твори про село українських письменників з подібними творами російської літератури І. Тургенєва, Г. Успенського, Д. Григоровича, Є. Кирилюк віддає перевагу Нечую, особливо перед Тургенєвим, який описував селянське життя як дворянин, зображуючи більше декласовані селянські типи, а не тих, хто працює коло землі, тоді як у Нечуя ми бачимо всебічно змальоване селянське життя, широку картину селянського побуту.

І. Франко відзначив високий артистизм у змалюванні селянського життя, багатство, колоритність, природність народної мови, майстерну композицію, що дає підстави зарахувати твори Нечуя-Левицького про селянське життя до найкращих здобутків українського письменства.

219

ТВОРИ І. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО З ЖИТТЯ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ

Творчість Нечуя-Левицького припадає на час, коли під впливом М. Драгоманова культивувався соціалізм та інтернаціоналізм, який мав швидко знищити національні відмінності і створити космополітів —. гібридів, інтелігентів, які б для вищого світу були росіянами, «русски-ми», а для «домашнего обихода», для мужиків — українцями. Вважаючи таку ідею аморальною, Нечуй-Левицький був і залишився українцем до смерті. Свої твори він призначав не для вищого чи нижчого «сословия», а для «всесловної» української нації, на яку дивився «очима свого духа» і вірив в її живучість і суцільність.

У цьому аспекті перехід письменника від селянської тематики до творів на теми з життя інтелігенції був цілком закономірним. Темряву та забобонність тогочасного села Нечуй-Левицький розглядав як наслідок кріпосницької системи. Силу, здатну усунути наслідки кріпацтва, він шукав серед сучасних йому суспільних груп та прошарків. Інтелігенція, на його думку, і мала стати такою силою, що зможе вивести український народ із темряви. Наслідки русифікації серед простого народу, що в 70—90-х роках стали хронічною хворобою національного життя, Нечуй-Левицький відтворив і в повісті «Причепа» (1869): «Московська школа на нашій Україні, — писав він, — багато одрізнила луччих людей од свого народу, од свого плем'я, од батька і матері. А знов народ дуже одрізнив сам себе од панів, од вчених українців і косим оком споглядає на їх. Між ними викопана велика безодня! І потрібно великої-великої праці не одного генія, щоб засипати ту прогалину, почату ляхами, скінчену москалями, щоб зв'язати те, що порвала наша недбайливість».

Повість «Причепа» об'єктивно розвінчує духовну нікчемність «святих отців» російської православної церкви, покликаних нести освіту в народ, прищеплювати високоморальні поняття. Звичайно, конфлікт тут набуває не тільки виразно антагоністичного змісту, а розгортається між цілісними, духовно чистими, хоч і знедоленими, людьми праці, інтелігентами, вірними ідеалам народу, і корисливими здирниками, егоїстами, кар'єристами, перевертнями, охоронцями самодержавства, яких зіпсували взаємини, що їх насаджував на Україні царизм. Але найбільшим лихом, доводить письменник, є перетворення праці з найпершої духовної потреби людини на примусову повинність, на процес, що визискує людину, є втрата радості від праці. Навіть природа, земля в умовах жорстокої експлуатації не викликає радості у трудівника: він відчуває себе підневільним.

Проблематика «Причепи» не вичерпується викриттям бездуховності. Уже сучасники письменника відзначали великий крок його в художньому осягненні сутності людини. Повість «Причепа» дала можливість П. Кулішу у 1872 р. твердити, що її автор «першим доторкнувся

220

лсиття нашого товариського та тим поклав засновок до романів соціальних»1. Однак соціальний механізм буття народу й індивідуальних, «приватних» доль захоплював митця не сам по собі, а в тій мірі, в якій у ньому проявився загальний «дух», «субстанційне начало» доби, національний, просторовий та часовий її колорит.

Нечуй-Левицький покладає надії на освічену інтелігенцію, яка допоможе народові пробудитися (ідея пробудження народу від сну хвилювала ще Т. Шевченка, а згодом Марка Вовчка, П. Куліша, І. Франка). Творчим виявом таких змагань є роман «Хмари», написаний у 1870—1871 роках, перше видання якого вийшло 1874 році у Києві в збірнику «Повісті Івана Левицького».

Назва роману символізує національний гніт, здійснюваний російським царизмом на Україні, «символ усіх темних сил, які намагаються денаціоналізувати українську молодь, відірвати її від рідного народу, перетворити на прислужників російського царизму, душителів української національної культури»2. Дійсність сповнена похмурих барв: письменника жахає і розлюченість, всезагальний наступ царського самодержавства на все соціально прогресивне, національне в Україні, і забобонність, неосвіченість і забитість народу.

Рецензуючи роман Левицького, О. Кониський відзначив життєву основу твору й актуальність порушених проблем для України, окутаної хмарами. «Хмари деморалізації, хмари вузького егоїзму, хмари бюрократизму і поганого індиферентизму — до всего, крім грошей, застилають нам світ науки, світ моральности, світ громадського добра! — Хмара космополітизму, маска праці буцім-то на народну користь ширяться і ширяться, і виходять недолюдки; виходять не люде з національним розвоєм — а наймити банкірів, у котрих рідний край там, де гроші, де задовольнене егоїзму. За хмарами такої деморалізації не видно світу! Хмари закрили від нашої громади останнього часу безконечно тяжку долю, страшенне убожество наших селян! закрили наше загальне духовне убожество, закрили нашу темноту, наші національні рани!.. »3.

За таких обставин нагальною потребою стали пошуки людей, здатних розігнати ті хмари, людей нового способу мислення і дії. Образ такої людини поставлений у центрі роману «Хмари». Павло Радюк синтезує у своїх ідеях і переживаннях лад думок і почуттів, найбільш характерних для українських інтелігентів, так званого «культурного прошарку» тої епохи. Радюк — це романтик, але і просвітитель та пропагандист, представник дворянсько-різночинної молоді, що під впливом революціонізуючих ідей з Європи почала замислюватись над долею своєї батьківщини.

гЄфремов С. Іван Левицький (Нечуй). — К., 1924. — С. 34. 2Білецький О. Зібр. праць: У 5 т. — К., 1965. — Т. 2. — С. 354. 3Коиювий О. (Кониський). Коли ж виясниться? (За проводом повісти И. Левіцького «Хмари») // Правда. — 1875. — Ч. 19. — С. 768.

221

«Треба буде сьогодні в товаристві зачепить життя про наші національні fj просвітні справи, — говорить він. — Як оці тіні закутали мою нову прибрану світлицю, так закутали ніби важкі чорні хмари Україну. Зібралися ті сумні хмари з усіх усюдів і давно вже заступили нам ясне прозоре небо і кинули тінь та мряку на рідний край. І хто розжене ті сумні хмари? І звідкіль поллється світ на наш край?» [2, 319].

Тими силами, на думку Нечуя-Левицького, є «нові люди». «Новий чоловік» — під такою назвою опубліковано вперше уривок роману у львівському журналі «Правда» (1873, № 3—9). Ця назва якнайкраще передавала зміст твору, в якому з особливою симпатією змальовано «нову людину» Павла Радюка та висловлено іронічне ставлення до утопічної програми і зовнішнього народолюбства українофілів.

У «Життєписі» Нечуй-Левицький згадує, як семінаристи зачитувались «Батьками і дітьми» І. Тургенєва. Значно пізніше в статті «Українство на літературних позвах з Московщиною» (1884) письменник зазначить спільні і відмінні риси між сучасниками і Базаровим і пояснить причини неприйняття ним останнього як «нової людини»: «Бо в нас такий чоловік був би повинен і на Україні, і в Галичині встоювати не тільки за поступові принципи, але й за своє національне животіння, й національні, а не тільки соціальні права»1. Не сприймав Нечуй-Левицький і нігілістичне ставлення до естетики, властиве Базарову.

Стосунки інтелігенції з народом були в центрі уваги українського мистецтва. Демократична інтелігенція прагнула розбудити в народу патріотичні почуття, тому «йшла межи ті нещасні люди, працею котрих всі жиють і для щастя котрих ніхто і пальцем не хоче повору-шати»2, -— писав М. Коцюбинський.

Прагненню царського і цісарського урядів тримати маси в темряві й покорі демократичні письменники протиставляли своє намагання просвітити й організувати маси, часто переоцінюючи значення просвіти й науки.

Під просвітою народу мались на увазі способи піднесення політичної свідомості мас, підготовка їх до докорінної перебудови існуючого суспільного ладу. Народницький рух знайшов своє відображення в багатьох творах українських письменників. Образи народовців, націоналів зайняли чільне місце в українській літературі 70-х років «Типами цих народовців служать, — писав Нечуй-Левицький, — Павло Радюк в повісті «Хмари», Віктор Комашко в повісті «Над Чорним морем» Левицького, Петро Храпко в драмі Мирного «Перемудрив», Марко Кравченко в повісті Б. Грінченка «Сонячний промінь», Юрій Горовенко в однойменній повісті Косюченка (Кониського. — Авт.).

Ці всі дійові особи в показаних утворах, — продовжує Нечуй-Левицький, — виступають як народовці-демократи і націонали. «Вони

виступають прилюдно з народною українською мовою, вважають на неї як на життєвий орудник культури й просвіти на Україні, як на орган науки, через котрий наука й просвіта найшвидше може роз-повсюднитись і промикнутись в темні маси міщан та народу. Усі вони встають за свою національність, за її право сутніння й за право вольного розвитку на національному грунті. Усі вони обертаються зі своїми симпатіями до народу, спочувають до його смутного становища, готові стати до помочі народові, допомогти йому піднятись і в просвіті, і в економічних тяжких умовинах» [10, 166—167].

Звернення до теми інтелігенції, до проблем її зв'язків з народом і визвольним рухом сприяло розширенню тематичних обріїв української літератури і пошукам нових зображальних засобів. Проза збагачується новими жанрами: нарис, хроніка, народна поема, казка, публіцистичний роман, ідеологічно-політична повість, тенденційний роман. «Іван Левицький дав свою простору повість «Над Чорним морем», — писав І. Франко, — якою після циклу історично-побутових повістей («Кайдашева сім'я», «Микола Джеря», «Бурлачка»та «Старосвітські батюшки і матушки») розпочав цикл оповідань із життя сучасної інтелігенції, навіяних сильно дидактичною або полемічною тенденцією»1.