Іван Нечуй-Левицький, Детальна інформація

Твори Нечуя-Левицького «Над Чорним морем» та «Хмари» піддавались нищівній критиці. Шельмували автора за ідеї, яких туди «напхав автор», за композицію, за нежиттєвість героїв тощо. При цьому рідко хто зважився дати висновок про історичне значення цих творів як перших про інтелігенцію.

Критики докоряли письменникові за те, що його герої розмовляють українською мовою, тоді як українська інтелігенція розмовляє переважно російською. Письменник помер, так і не дочекавшись щасливого часу, коли українська інтелігенція опанує свою рідну мову.

«Киевские епархиальньїе ведомости» не влаштовувала зображена Нечуєм-Левицьким академічна публіка, зовсім не подібна до «истин-ной академии». Відповідаючи часопису, М. Петров слушно зазначив, що мета автора полягала не в дагерротиповому відтворенні дійсності, а в проведенні відомих ідей та художньому вираженні їх.

Розгромну рецензію в «Киевском Телеграфе» написав М. Драгома-нов, відзначивши невиразність ідей Павла Радюка («Радюк просто смішний дурень») і Комашка («Над Чорним морем»); ідеалізацію «нових людей», пропаганду шовінізму в «Причет»; звеличення самодурства старого міщанина Лемішки в «Хмарах» тощо. «Для нас, на віддаленні чверті століття, — писав І. Франко, — видно тепер оптичну помилку Драгоманова: він сердився на людей, змальованих Левиць-ким, судив їх слова і вчинки своїм моральним судом, міряв їх своєю



^Нечуй-Левицький І. Українство на літературних позвах з Московщиною // Правда. — 1884. — Роч. XII. — С. 224.

'Коцюбинський М. Твори: В 6 т. — К., 1961. — Т. 1. — С. 323.

222

'Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1984. — Т. 41. — С. 443.

223

мірою, але лаяв автора за те, що створив їх такими живими та близькими своєму серцю, що не понаклеював на них картонок: се мені подобається, а то ні. Левицький був у важку, войовничу, заогнену пору тим, чого в таку пору і найрозумніші не розуміють — був артистом, творцем живих типів і більш нічим»1.

У «Хмарах» змальовано два покоління української інтелігенції. Старше покоління репрезентують професори Дашкович і Воздви-женський. Після закінчення Київської духовної академії вони стають професорами; одружуються з дочками купця Сухобруса, ретельно ділять між собою тестеве добро. Обидва своїх дочок виховують в інституті шляхетних дівчат.

Ольга Дашкович, Катерина Воздвиженська сповідують «ідеї» батьків, кепкують з нових ідеалів, пристосовуються до норм свого середовища. Романіст нещадно висміює виховання Ольги Дашкович у пансіонаті, закінчивши який вона стала покручей, «болотяною пишною квіткою», від якої йшов «дух гнилизни», консерватизму, застою. Не випадково дороги Ольги Дашкович і Павла Радюка розійшлися.

Письменник не шкодує сатиричних барв, щоб висміяти систему виховання, що віддаляє вихованців на неймовірну відстань від народу, його культури та звичаїв. Ольга Дашкович нічого не знає про Шевченка і здивовано запитує, чи міг «мужик» написати таку книгу, як «Кобзар». Мрія її — вийти заміж за графа і зайняти поважне місце в аристократичних салонах. «Я заблудивсь в дорозі й своїх дітей завів в якісь нетрі та пущі», — кається професор Дашкович за безглуздо прожите життя, в якому, як у морі, він утопив свою Ольгу й усіх своїх дітей: одбив їх од свого народу...»

Якщо Дашкович мав бажання працювати для народу, то Воздви-женський навіть не наближався до нього. Це типовий представник консервативної, реакційної професури ЗО—40-х років, який ретельно і сумлінно прищеплював студентам вірність монархічній кріпосницькій державі. Кодексом поведінки таких людей було прислужництво, плазування перед начальством. У такий спосіб він і робить собі кар'єру, стає професором, але крім міщанського добробуту, його не цікавить ніщо. «Я професор Божою милістю та волею начальства», — каже він, підкреслюючи цим вірнопідданість царатові.

Для Воздвиженського не існує народних інтересів. Усі книжки, де йдеться про народ, він знищив, а для їх авторів показав би за можливості одну дорогу — до Сибіру. «І пишуть же чорт зна що! — говорить він про збірники українських народних пісень. — І записують те, що треба б зовсім скасувати, викинути з корінням».

Не залишилася поза увагою письменника і нікчемність академічної науки, схоластика, безграмотність, бездуховність професорів і ви-

пускників. З портрета на них «дуже сумно і грізно поглядав Петро Могила, закладач академії» і думав:

«І що то за люди прийшли й вийшли з моєї академії? І на якім язиці все те говорило, екзаменувалося, жартувало і виявляло научну темноту? Чи то орда налетіла, чи то Литва набігла і запанувала моїм ділом, моїм твором? [...] Широко одслонені очі св. Димитрія ніби дивувалися, чи не грали всі ті люди якоїсь чудної містерії чи комедії? Всі тіні значних учених давньої академії, всіх писателів, всіх оборонців українського народу, його віри і народності цілими рядами смутно недоумівали, що то за люди тут говорили, жартували, держали книжки догори ногами — ніби й справді діло робили!» [2, 41].

В іншому місці автор констатує:

«З тієї академії повиходили протоєреї і архієреї, що плодили на Україні московський язик і московський дух, заводили московську централізацію в давній демократичній українській церкві. Давня академія Могили служила вже не Україні, не Українському народові, а великоруському урядові і його государственним планам» [2, 24].

Замолоду Дашкович цікавився життям українського села, записував українські народні пісні. Здавалося, він повинен був віддатися роботі задля народу, боротися за його соціальне і національне визволення. Проте

«на старість став зовсім не такий, як був колись передніше. Вже Сегедин-ці не з'являлись йому в усій красі природи й національності. Він зовсім заплутався то в науці, то в слов'янському питанні. Він усе сидів і читав, навіть писав писання в великоруські журнали за ці справи. Але на пишні Сегединці не впала й крапля з тієї праці вченої людини. Він навіщось розносив по чужих огородах, по чужих нивах розсівав те сім'я науки, котре він був повинен посіяти на своїй убогій ниві, тільки що зораній й неполитій...» [2, 232—233].

Відірваний від життя, від національних інтересів народу, Дашкович перетворюється на кабінетного вченого-схоласта, повністю поринувши в індійську філософію. Мрії Дашковича про квітучий край, родючі поля, про народ добрий, поетичний, гордий, багатий своїм самостійним національним життям, своєю поезією і оригінальними музичними глибокими мелодіями поступово згасали і на старість вмерли. Письменник іронізує над своїм героєм, котрий так і не став «новою людиною» і нічого не зробив, щоб розігнати чорні хмари, що нависли над Україною. «Дашковичі з товариством покрились хмарами «науки для науки», хмарами шукання «славянскої» філософії, хмарами космополітизму; а тим часом над Радюками нависали инчі хмари: хмари Говорского, Каткова, Шульгіна і инчих; хмари ляхів з доносами на українофілів, хмари трусениці, хмари російської реакції»1, — писав О. Кониський.



іФранко І, Ювілей Івана Левицького (Нечуя) // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1982,— Т. 35. — С. 372.

'Кошовий О. (Кониський). Коли ж виясниться? (За проводом повісти И. Левіцького «Хмари») // Правда. — 1875. — Ч. 20. — С. 810.



224

8 2-268