Іван Нечуй-Левицький, Детальна інформація

225

Такі люди, як Дашкович, приречені бути мертвонародженими. Людина, позбавлена національного ґрунту, космополіт-вчений, що любив науку для науки, з претензіями на працю для всієї людськості, для українського народу, він був «чоловік мертвий». Таких Дашковичів, що соромляться «просто виказати себе радикалами-космополітами, маскуються українофільством, видають з себе гарячих українофілів», а насправді розсівають зерна науки і своєї праці «не на ниві руської землі, а де попало: і в Москві, і в Римі, і в Лондоні!..», є багато. «Се ті ж самі Дашковичі нашого часу: тілько Дашкович окутався хмарою філософії — а Дашковичі нашого часу брешуть і окутуються хмарою єзуїтизму... трапиться їм вийти хоч против волі, на чисту воду, на працю національну: вони дадуть нам посліду, а чоло сіють в Москві, бо вони для нашої мови і літератури одмежовують розвій межами розвою маси»1.

При всій безпощадності до свого героя життєва позиція Дашко-вича, вважає письменник, не втрачає своєї повчальності, Обдарований Дашкович відчуває себе неповноцінним, бо не зумів піднестися над обставинами, що поставили його в становище, яке він не може вважати гідним себе. А зіставлення його життєвої позиції з позицією «нових людей» (зіставлення явно передбачене авторською концепцією) з'ясовує її соціально-історичну природу. Народолюбець Дашкович залишається в межах «закостенілих», патріархальних уявлень і понять, в межах оточуючого його соціального середовища, з його «нормами» і критеріями. І він навіть не прагне вийти за межі таких норм, а все приймає таким, яким воно є.

Дашкович на початку свого життєвого шляху жадібно тягнеться до нових ідей, що побутували в середовищі молодих народолюбців, але незабаром «вже став скоса поглядать на молодих людей» [2, 233]. Для таких, як він, система цінностей його кола — єдино реальна, тому Дашкович відкидає ідеали націоналів і народовців, які «хо-тять злитись з народом... просвічувать темний народ і піднімать його морально й матеріально» [2, 252]. Він переконаний у непохитності самодержавства і його «норм», тому не вірить у реальність орієнтирів молоді. «Між Воздвиженськими нашого часу, — писав О. Кони-ський, — старий Дашкович був би сонцем; одначе таке сонце не розжене хмар, не виведе нас на ясну, годинну стежку національного розвою... Ні! не в таких людях наше опасенє, не в Дашковичах, не в Воздвиженських наша сила, не на них наша надія. Не професура розжене наші хмари; вона й сама окуталася в хмари й окутує хмарами нашу молодіж — і ті хмари й темніші й страшніші тих хмар, котрі покрили Дашковича, страшнійші через те, що сі хмари — суть хмари великої деморалізації...»2.

Розігнати хмари, на думку рецензента, зможе тільки молода генерація інтелігентів, націонал-патріотів, репрезентантом яких у романі є Павло Радюк. «У «Хмарах», власне, ми маємо дві генерації «Радюків», — зазначає Є. Кирилюк. — Перший прототип Павла Ра-дюка це сам Дашкович за молодих літ. Але ця частина української інтелігенції не доводить свого діла до кінця, заплутується в національних справах, зраджує свої юнацькі ідеали. На зміну їм приходить Павло Радюк. Він репрезентує собою молоде покоління українофілів»1.

Павло Радюк — тип українофіла-просвітителя, представника тієї інтелігенції, яка, заперечуючи кріпацтво, мріяла про розвиток промисловості на Україні, порушувала питання про розвиток національної культури, практично реалізуючи його в організації недільних шкіл для народу, поширенні книжок українською мовою тощо.

Радюк бачить, як після реформи диференціюється село, як бідного селянина пригнічує пан, куркуль, чиновник і шинкар. «Край багатий, край хлібний, а народ голодує, хліба не має», — думає він. Картина неймовірної бідності у хаті хворої селянки Параски вразила його. Він думає, як допомогти народові, щоб вирвати його з цих невимовних злиднів і доходить висновку про необхідність жити з народом одним життям, носити український одяг:

«Ми носимо народну свиту, бо ми народовці, стаємо на бік народу; ми націонали! Ми протестуємо нашою свитою проти деспотизму і стаємо на бік нашого народу, боронячи його од панства та ще й чужого, од впливу чужих мов, чужої віри, од впливу всіх чортів і бісів, які тільки посміли покласти свою ворожу руку на наше добро, на наш народ...» [1, 452].

«Універсальність» свити розсмішила навіть батька: «О, багацько, сину, поможеш їм ти, що носитимеш свиту!» — іронічно зауважує він.

У романі «Хмари» є чимало ілюстрацій просвітительських завдань українофілів. Пригадаймо епізод, коли батько Павла Радюка пропонує синові говорити про волю з пані Макухою, що викликало гомеричний сміх у гостей. «І таких треба навчати, як ваша Макуха, — на повному серйозі відповідає батькові Павло, — і таких треба просвіщати сьогочасними європейськими ідеями. Бо звідкіль вона набереться тих ідей? Газети до їх не заходять, людей просвічених вони не бачать. Ростуть собі, як на городі, як той степовий бур'ян... ». Радюк виглядає кумедно, пропагуючи хуторським панам «нові ідеї», обстоюючи свій демократизм перед начальницею інституту шляхетних дівчат, архімандритом та ін.

Радюкове українофільство йде далі від програми, накресленої Дра-гомановим в «Австро-руських споминах». Демократизм Радюка ґрунтується на європейських ідеях: «Європейська просвіта, європейські



'Kotuoeuu О. (Кониський). Коли ж виясниться? (За проводом повісти И. Левіць-кого «Хмари») // Правда. — 1875. — Ч. 20. — С. 771. Чам само. — Ч. 19. — С. 774.

226

ЧСирилюк Є. Творчий шлях І. Нечуя-Левицького // Нечуй-Левицький І. Вибрані твори. — К., 1930. — С. XXI—XXII.

227

ідеї, все те разом напливло в його голову, зачепило всі його думи. Він разом хотів усе те прикласти до життя свого народа й України».

Радюк пропонує закласти в Києві недільні школи, популяризує «Кобзар» Шевченка, сам збирається створити підручник для народу, записує українські народні пісні:

«Україна вставала перед ним з своїм гордим, поетичним і добрим народом, багатим і просвіченим, з вольним народом, без усякого ярма на шиї, з | своїм язиком і літературою, з своєю наукою і поезією» [1, 453].

Але конкретна Радюкова праця виявляється лише в читанні народові українських книжок, у збиранні народних пісень.

Павло Радюк спостерігає негативні явища в сільському житті: жахливу Журбанівську школу, шинок, пояснюючи народне лихо національним гнітом і денаціоналізацією українців, що проводилась царським урядом на всіх рівнях. Не випадково учитель — москаль, що обзиває Радюка хохлом, а шинкар-єврей підриває економічні основи селян. Однак ці картини не викликають обурення в героя: «Радюк стояв до півночі, спершись на тин, дивлячись на хлопців, на дівчат, слухаючи пісні, сміх і жарти, женихання й милування, все те причаровувало молодого хлопця».

Його намагання зблизитися з народом інколи виглядають смішно: «Годі вже панам сидіти, згорнувши руки! — говорив він дідові. — Треба й панам до роботи браться, розділять працю з простим народом, а вам треба пнуться до книжок, до науки. Як поділимось ми працею й наукою, то аж тоді буде на світі добре всім» [1, 501]. На доказ цього Радюк підмостив хусточку під мотузок, щоб не муляло в плече, і почав зносити дині та огірки. Нові ідеї звелись до теорії «малих діл».

У Києві він веде приємні розмови з Дашковичем про українську націю, народну літературу, мову. У панських салонах він пропагує свої ідеї, критикує вади в системі виховання молоді, за що його називають «драконом революції» та «варваром країни»: «Це якийсь дракон революції!.. — вигукує аристократка Турман. — Та він, надіюсь, революціонер, отой Радюк! Ой, воно щось дуже небезпечне! Він, певно, буде в тюрмі! Йому не минуть Сибіру!» [2, 257—258].

Авторська позиція неоднозначна: письменник бачить обмеженість дій і програми Радюка, і тоді іронія проймає розповідь про героя. Але письменнику подобається в Радюкові його бажання бути корисним народові, його спрага до діяльності, його революційний потенціал. Нечуй-Левицький підтримує в своєму героєві демократичні «шляхетні поривання» молодих українських інтелігентів, їхню віру в майбутнє свого народу. Інша річ, що не завжди ця молодь знає шляхи, які приведуть до перемоги. Радюк, наприклад, що більше думав про свій народ і Україну, то його душа ніби

«тонула в якійсь темній безвісті, де не було ні дна, ні верху, де не було за що вхопитися... В його душі була мета, ясна і проста — народ і Україна,

228

але на скільки доріжок розбігався великий шлях до тієї мети! І од чого почать? І за що взятись? Та думка знов кидала його в якусь страшну безодню, де не було й дна, де доводилось вхопиться хіба за проміння сонця» [2, 149—150].

Це питання не дає спокою Радюкові, як і наступним поколінням захисників народних інтересів, цілу галерею яких створила українська література. Прагнення І. Нечуя-Левицького намалювати позитивний образ із середовища інтелігенції зумовило його пильну увагу до проблем соціального й національного змісту. За часів написання роману «Хмари» письменник з симпатією ставився до ідей І. Тургенєва і М. Добролюбова. Придивлявся він і до концепцій народників, поді-люючи їх думку про те, що саме інтелігенція, усвідомлюючи свій обов'язок і свою провину перед народом, має взяти на себе його освіту і визволення. Тому Левицький не довіряє ідеї революційного насильства, вважаючи боротьбу ідей процесом важливішим за боротьбу суспільних верств. Цим пояснюється, що Радюк більше проголошує, ніж діє, відстоюючи право свого народу на освіту рідною мовою, на його вільний розвиток. Письменник розуміє скромність проголошуваних Радюком ідей, обмеженість тактики «малих справ». Він показує, що Павло Радюк, врешті-решт не витримавши тиску темних хмар, утікає з Києва на Кавказ.

Не пішов І. Нечуй-Левицький за російською літературою і щодо проблеми «зайвої людини». Його герой близький Рудіну І. Тургенєва, але не стає «зайвою людиною». Психологія і доля Радюків не має ані фатальності героїв Лєрмонтова, Тургенєва, ані внутрішнього роздвоєння людей, що страждають від усвідомлення безсилля щодо втілення в життя своїх ідеалів. Герой Левицького — активний, його рефлексії не є наслідком безсилля. Це пошук себе. У проголошуваних Радюком промовах справді є багато чого від народницьких доктрин. Проте прозаїк, віддаючи належне таким діячам, бачить слабкість їхніх програм, вважаючи, що прийдешнє щастя народу не забезпечить сама освіта. Він поділяв у цьому погляд Т. Шевченка, пов'язуючи майбутнє свого народу з ідеєю нації, з боротьбою за її національне й соціальне визволення. В такому контексті відвертий протест Радюка проти царського деспотизму — щире співчуття народові, активна просвітницька робота, намагання сприяти національному визволенню — був сміливим і привабливим. Читачі сприймали Радюка як позитивний образ, в якому письменник уособив риси найкращої частини української інтелігенції 50—60-х років, гідної наслідування.

«Старосвітські батюшки та матушки» (1880). Гумористично-сатирична спрямованість творів Нечуя-Левицького мала значний вплив на розвиток повістевих жанрів в українській літературі останніх десятиліть XIX ст. «Основи суспільності» І. Франка, «Перекинчики» Є. Ярошинської, «За Кадильну» Д. Лукіяновича, «Варвари» М. Чер-нявського, «Рубають ліс» А. Крушельницького, «Старосвітські ба-