Іван Нечуй-Левицький, Детальна інформація

Джеря — соціальна особистість. Він піднявся до розуміння механізму суспільних стосунків між паном і кріпаком, між посесором-цукрозаводчиком і найманими робітниками. Життєва мета має свою позитивну основу — волелюбність, безупинний пошук правди. Прав-дошукання стає його внутрішнім єством і потребою. Це й зумовлює його позицію в тих чи інших ситуаціях, його реакцію на протиріччя суспільного життя і нерівності у ньому. В боротьбі з устоями анти-гуманного суспільства Микола набуває справжньої величі.

Внутрішня діалектика Джериних прагнень несе у собі потребу жити по-іншому, перебудувати людське життя. Ця мета набуває такої всезагальності, що Нечуй-Левицький вважає* її загальнонаціональною характерною рисою українського народу.

Повість закінчується живописною картиною: Микола сидить на пасіці в оточенні своїх онуків і розповідає їм як казку-пісню прожите ним життя: про далекий край, про Чорне море, про лиман. «Вже сонце зайшло, вже ніби дрімота розлилась над густими садками, над густим лісом, а дід усе розказував, а діти все слухали, а бджоли гули, неначе гула гучними струнами кобза, приграваючи до чудової казки-пісні пасічника Миколи Джері» [1, 314].

Життя продовжується, гуде, грає; онуки слухають розповідь славного і непокірного свого діда. Вони принесуть очікувані зміни суспільному ладу, що започаткував їх дід. Микола — типовий герой свого часу, «наочне спростування невірної теорії про те, ніби література критичного реалізму неспроможна була створити образ позитивного героя. Високе почуття людської гідності, непримиренність до всякого насильства, глибока моральна чистота, здорове, вільне від забобонів сприймання життя — все це якості, які й ми високо цінуємо в людській особистості і які забезпечили повісті любов читачів багатьох поколінь»1. Саме через образ Миколи Джері «реалізуються вищі можливості епохи, через нього входять у світ творчі імпульси прогресу. Навіть якості характеру Джері безпосередньо історичні: кріпосний лад, він у той же час людина вільного духу»2, усе велике й чесне в ньому — від ідеалів народу і визвольної боротьби.

Якщо розглядати Миколу Джерю в контексті західноєвропейської літератури, то в ньому органічно поєднуються Дон Кіхот та Гамлет.

— к.,

1Білецький О. Іван Семенович Левицький (Нечуй) // Зібр. праць: У 5 т. 1965. — Т. 2. — С. 113—114. гТам само.

212

Микола — новітній Дон Кіхот за своїми особистісними, волелюбними прагненнями, дієвим началом, людина, котра активно втручається у життя, не терпить несправедливості, кривди, готова сама боротися з суспільним злом.

З Гамлетом його зближує стихійне бунтарство, неспроможність перетворити благородні прагнення свого протестуючого козацького духу в практично корисну дію й усвідомлення свого безсилля. Втеча Миколи від свого пана-кріпосника — це його практичне безсилля і водночас бунт проти несправедливості суспільного устрою. Проте ця втеча історично необхідна; в умовах свого часу — форма протесту звільненої свідомості людини проти деспотизму і рабства.

Очима народу дивиться письменник на зображувану дійсність, розумом народу сприймає суспільно-політичні події, даруючи нам рідкісний зразок єдності ідеологічного, сюжетного, композиційного, стилістичномовного компонентів літературних творів. Він уміє бачити і художньо відображати такі моменти соціальної динаміки, які прийшли до нього в процесі художньої творчості, були осягнені через художній образ, а не в результаті абстрактних міркувань чи опрацьованих філософсько-соціологічних джерел. Він опоетизував духовну красу й активну вдачу трудящої людини, уславив сповнене самозречення кохання, висловив віру в справедливий соціальний лад, збагативши світову літературу незвичайним образом правдошукача.

«Бурлачка» (1878—1880). Якщо повість «Микола Джеря» стала своєрідною енциклопедією кріпосницької системи, то «Бурлачка» присвячена темі зображення становища селянських мас після кріпацтва. Перед читачем постають типові картини експлуатації народу за часів

голодної волі.

Героїня повісті — скривджена, збезчещена бурлачка Василина. Приречена на моральну загибель, знівечена й утоптана в соціальне багно, вона знаходить у собі силу і людську гідність піднятися і почати життя наново.

Біографію героїні подано на загальному тлі пролетаризації села та виникнення перших капіталістичних фабрик, що наганяють жах на вчорашніх селянок-робітниць. «Довгі ремінні паси пронизували стелю й хапались внизу за машини. Машини ревли, стугоніли, колеса махали зубцями, неначе хотіли вхопити чоловіка й потрощити його на шматочки, а під ногами ревла і шуміла вода» [3, 321].

Злидні і нестатки погнали дівчат на заробітки до посесора-шлях-тича Станіслава Ястшембського. У батьків — десять ротів, усі хочуть їсти, а працювати нікому. Отож дівчина спочатку ходила полоти буряки, а згодом її, безталанну, заманили у двір. Отам красуню й спіткала зла доля. Довірилася паничеві — до науки тупому, до карт, горілки і танців охочому, — зіпсутому «фамільними традиціями панства та панування над мужиком...» [2, 40], і життя її перетворилось на пекло. Знеславлена і вигнана з двору, Василина боїться

213

повернутися у село: «Будь проклятий той час, коли я вступила у цей панський двір!» [2, 87], — так прощається вона з двором, та слів прощання ніхто не чує. Самотня, над Россю народжує дитину і в напівпритомному стані кидає її в річку.

Починаються страшні поневіряння і каторжна робота на суконній фабриці. Низька платня, погане харчування, грязюка у казармах спричинялися до епідемій, а часто й смерті. Витримати годі, але й без праці прожити не можна. Василина знаходить розраду в горілці та розпусті.

Робітник Михалчевський витягає її з того бруду і нечисті, допомагає знову стати на праведний шлях. Син простого теслі, він за допомогою німецьких майстрів навчився столярувати та добре робити столи, стільці, шафи й канапи. Таких, як Михалчевський, було чимало: «Дрібні стеблевські шляхтичі, не маючи свого поля, кидались до ремесла, служили на фабриках за столярів, малярів, слюсарів, ковалів... Заводи випустили багато добрих майстрів на селах та в містечках» [1, 327]. Природжене почуття краси розвивалось у Михалчевсько-го під впливом поезії: «Михалчевський був письменний, вчився в церковній школі, читав і співав на криласі. Він доставав книжки в священика, в його синів, у шляхтичів, любив читати, купив і прочитав Шевченкового «Кобзаря». Про Тараса Шевченка тоді ходила чутка скрізь по сусідніх селах та містечках, кругом його рідного села Керелівки. Як умер Шевченко, як дійшла чутка за його смерть та похорон у Каневі, Михалчевський плакав за ним і говорив, що він неначе поховав рідного батька» [1, 328].

Чоловік такої душі та серця, з такими здоровими засадами і поглядами на світ, на людину, людські взаємини не міг не «прочитати» мову серця Василини. Його фізичного й морального здоров'я, уміння бачити насамперед людину в людині, навіть, здавалося б, у навіки пропащій, вистачає, щоб підняти Василину з суспільного дна, повернути їй загублену честь і людську гідність. Його «ласкавість, тихий голос, тихі очі під чорними бровами неначе гладили її по душі. Якась повага була розлита у словах, у голосі, в самому лиці молодого здорового хлопця, та повага, якої вона ще не зазнала ні на панському дворі, ні на заводі між бурлаками» [1, 343].

Нечуй-Левицький неодноразово підкреслює, що витоки морального здоров'я і сили — у рідній землі. Згадаймо, як живописно і прискіпливо змальовує письменник кожний горбик, долинку, струмочок, деревце, кущик, де проходило життя і дитинство Івана Михал-чевського та Василини, де набирались вони сили, поезії і доброти. «Ой рідний мій краю! Садки мої! Ліси мої! Як гляну на вас, як ходю в вас, то неначе подобрішаю й поздоровшаю» [1, 368], — говорила Василина, гуляючи в садках з дівчатами.

Про неоціненну роль рідної природи у вихованні людини, у формуванні особистості Нечуй-Левицький писав у спогадах про Богус-

214

лавське училище: «Школи треба б закладати й заводити для дітей доконче в таких чудових місцинах, де природа гарна й чудова [...]. А в нас міські школи ставлять серед міста, де, як пише відомий педагог Ушинський, діти бачать перед собою тільки самий камінь; і в дворі камінь, і на вулицях камінь, з якої причини й душі виходять кам'яні й цегельні, без поезії, без почування краси натури й її поезії» [10, 55].

Художньою ілюстрацією до цієї педагогічної сентенції Нечуя-Ле-вицького може бути кам'яне серце Івана-кантоніста («Дві московки»), новоспеченого «туляка», та поетичне, добре і щедре серце Івана Хильчевського, гідного особистого щастя і здатного зробити щасливим ближнього свого.

Разом із своєю любов'ю, своїм добрим іменем, своїм достатком він дарує коханій і ту, на перший погляд, дрібницю, без якої любов, почуття та й саме життя були б неповноцінними, збідненими, штучними. Михалчевський обсадив город черешнями, насадив за хатою груш та яблунь, коло криниці кущ калини, щоб посаджений ним садок нагадував дружині її рідне село Комарівку. І сталося диво: «Тихе життя в сім'ї з добрим ласкавим чоловіком, з доброю свекрухою, в чистій хаті, що тонула в садочку та в вербах, неначе заколихали Василину в теплі та добрі. Все минувше життя здавалось для неї якимсь важким сном, що снився довго-довго, але зник, як тільки ранок розігнав ніч» [1, 369].

Незважаючи на всю свою антипатію до фабрик і заводів, до нових форм життя, що їх ніс із собою капіталізм, Нечуй-Левицький не робить виняток для людської природи й у робітників. Михалчевський вириває Василину з бурлакування, отже, порятунок вбачає не лише в селі. Зрештою, Василина покарана не за відірваність від селянського ґрунту. Це був вимушений і неминучий відхід, зумовлений злиднями, як неминучі поневіряння в наймах. Митець протестує проти промислового капіталізму, носієм якого є насамперед польська та єврейська буржуазія. Він засуджує її, як і старі форми життя — кріпацтво і потворний спосіб його скасування.

Цікавість і популярність повістей Нечуя-Левицького викликана тим, що в них уперше відтворено сільське життя в усій його широті і складності, зроблено спробу якщо не вирішити, то хоча б порушити проблеми, пов'язані з основним буттям селянина того часу. Надзвичайна правдивість і тонка спостережливість допомогли йому побачити в селі не те, що йому хотілося знайти в ньому, і не те, що він чекав зустріти, а те, що в ньому відбувалося насправді і що зруйнувало фантазії щодо сільського життя й дало змогу відчути сором аж до болю за темні боки його.

Нечуй-Левицький не поділяв народницьких поглядів на селянство як на щось однорідне й ідеальне, як надійну гарантію протистояння капіталістичним відносинам. У циклі оповідань про бабу Параску та бабу Палажку («Не можна бабі Парасці вдержатись на селі» (1873),