Іван Нечуй-Левицький, Детальна інформація

Він піддає нищівній критиці підручники, написані як закрученими старослов'янізмами і книжними словами, так і добірно-народною російською мовою, як, наприклад, «Родное слово». Поважаючи педагогічний талант і слушність методичних порад К. Ушинського на кшталт тієї, що шкільні книжки повинні бути тільки українські, Нечуй-Левицький справедливо докоряє українцеві К. Ушинському за те, що «Родное слово», за яким навчаються українські діти, має виключно російський зміст, придатний для російських хлопців: «В йому все говориться про російське село, про російське селянське життя. Казки, приказки, пісні — всі російські», — пише Нечуй-Левицький у статті «Російська народна школа на Україні».

Така ж російська «среда» і в читанці «Приходская школа» Єрміна і Волатовського — придатна для Московщини — шкідлива для України. «Але ся «окружающая среда» од українських дітей — за тридев'ять земель — і не тільки вони, але навіть їх вчителі ніколи не бачили тієї «окружающей средьі». Замість навчати і розвивати дітей, учителі змушені марно гаяти час на пояснення російських слів. «А тим часом своя «окружающая среда» так близька і так зрозуміла для наших хлопців, ніби закрита від них чорною завісою. Закрила сю розвиваючу й обгортаючу свою сферу нерозумна рука московських та петербурзьких обрусителей» [10, 139].

Та обрусити весь народ, убити його мову нікому не вдасться, запевняє Нечуй-Левицький. Можна обрусити невеличке сословге дворян через гімназії та університети, навіть офранцузити, бо всі вони говорять по-французьки. Але народ — надто густа, цупка, може, інертна, та дуже здорова і велика маса. Отже, треба припинити цю педагогічну комедію. «Примішувати політику до школи і до педагогії — це не тільки радикальна помилка, це просто абсурд, велика дурниця якоби мудрих політиків. Школа поперед усього повинна бути школою та й годі... Вчити дітей азбуці й разом з тим російській мові — се щось таке чудернацьке, на що будуть брехати з дива

204

навіть європейські собаки, не то гомонітимуть порядні люде. Ми бажаємо від щирого серця, щоб знайшлися як можна швидше в Петербурзі розумні люде і змінили той дивовижний учебний устав [...]. Українські шкільні книжки вже давно готові: їх треба тільки запровадити в народні школи. І в бібліотеки при народних школах треба так само вкладати як можна більше популярних книжечок, писаних українською мовою. Тоді народна школа буде ганятись не за двома зайцями, а за одним зайцем і, доконче, його впіймає» [10, 143].

Справа школи для народу не переставала цікавити Нечуя-Ле-вицького. Він знав сам, як важко вчити дітей чужою мовою, тому й виступав проти пригнічення й русифікації українського народу, культивованих офіційною школою, проти нехтування рідною мовою; його обурювало, що шлях до народу творам І. Котляревського, Т. Шевченка був закритий.

Нечуй-Левицький підтримує зв'язки з Київською Громадою, з П. Ку-лішем, М. Драгомановим, І. Франком, І. Белеєм та ін. Він не приховує свого негативного ставлення до антинаціональної політики царського уряду, особливо щодо культури, літератури, мови й освіти.

1885 року письменник вийшов у відставку і цілком віддався літературній діяльності. Збірка повістей, заборонена в Росії цензурою, вийшла у Львові 1871 р. «Писати повісті я почав ще як був на службі в Полтаві. «Основа» та «Кобзар» Шевченків навели мене на думку, що мені писати треба по-українській» [10, 17].

Наприкінці 70-х — на початку 80-х років творчість Нечуя-Ле-вицького досягає найбільшого розквіту. В цей час вийшли «Дві московки», «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім'я», «Хмари» та цикл оповідань про бабу Параску та бабу Палажку, «Старосвітські батюшки та матушки».

У 80-90-ті роки Нечуй-Левицький пише низку науково-популярних нарисів про минуле України: повість «Гетьман Іван Виговський» (1889), роман «Князь Єремія Вишневецький» (1897), «Афонський пройдисвіт», «Поміж ворогами», «Над Чорним морем», «Скривджені й нескривдже-ні», «Старі гультяї», «Київські прохачі», «Сільська старшина бенкетує», «Вольне кохання», «На гастролях в Микитянах». Продовжує літературно-критичну та публіцистичну діяльність, що знайшло відображення у статтях «Сорок п'яті роковини смерті Тараса Шевченка» (1906), «Українська поезія» (1906), «Українська декаденщина» (1911), «Де люди, там і лихо» (1911), «Хто такий Шевченко» (1913) та ін.

Про жвавий інтерес письменника до суспільно-політичного і культурного життя 1910—1914 pp. свідчать нариси, не надруковані за його життя: «Призви запасних москалів», «Неслухняна тітка», «Мар'яна Погребнячка й Бейліс», «Апокаліпсична картина в Києві» та ін.

Уже хворий, Нечуй-Левицький дбає про видання книжок для народу, особливо історичної тематики. Народові треба розповідати нашу історію у фактах, як в оповіданнях, був переконаний письмен-

205

ник. Ефективність такого підходу до розробки історичної тематики довели М. Костомаров, П. Куліш, О. Лазаревський та інші історики та письменники: О. Стороженко («Марко Проклятий»), Д. Мордо-вець («Сагайдачний») і сам Нечуй-Левицький (казка «Запорожці», драми «Маруся Богуславка», «В диму та полум'ї», роман «Князь Єремія Вишневецький», повість «Гетьман Іван Виговський»). У їхніх творах зображено широкі картини минулого України, виведено галерею образів історичних постатей: Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса, Вовчури Лисенка, козацького сотника Остапа Зо-лотаренка, Зіраїди Соломирецької, Насті Богуславихи та інших сильних, безстрашних, відданих українському народові героїв.

Старість, хвороба, перша світова війна перешкодили здійсненню намірів. Самотній, у голоді та холоді, на 80-му році життя І. Нечуй-Левицький помер у Дехтярівському будинку перестарілих. Похований на Байковому цвинтарі.

«ТО БУВ ТЯЖКИЙ ЧАС, БОДАЙ ВІН НЕ ВЕРНУВСЯ!» (ХУДОЖНЯ ПРОЗА ПРО СЕЛО)

Літературна спадщина Нечуя-Левицького досить велика і жанрово різноманітна: романи, повісті, оповідання, новели, нариси, гуморески, казки, драми тощо. Вони охоплюють життя всіх прошарків суспільства: селян, міщан, духовенства, творчої інтелігенції, жебраків, бурлацтва, наймитства, заробітчан, декласованих елементів, поміщиків, орендарів, посесорів, підприємців, купців тощо.

Спадкоємець Т. Шевченка і Марка Вовчка, І. Нечуй-Левицький збагатив реалізм, який під його пером перетворився на універсальний напрямок національної літератури. Письменник підхопив від своїх попередників тезу про первинність середовища щодо формування характеру людини, але у своїх творах він підкреслював і зворотний зв'язок: людина може перетворювати середовище, впливати на нього.. Водночас перемогою реалізму Левицького було зображення середовища соціально диференційованим. Реаліст-психолог, Нечуй-Левицький широко використовує психологічний аналіз; реаліст-соціолог, він навчився усвідомлювати і зображувати особистість у соціальному типі і відтворювати неповторне «я» героя. Про це засвідчили вже перші опубліковані твори: «Дві московки», «Рибалка Панас Круть», «Причепа», «Хмари», в яких створив типи-характери і «перейшов від окремих спостережень до широкого узагальнення соціального буття, до створення повнокровних епічних характерів, соціально детермінованих, індивідуально своєрідних»1.

'Міщук Р. Співець душі народної. — К., 1987. — С. 19.

206

«Дві московки». Дебютував письменник повістю «Дві московки» у львівському журналі «Правда» 1868 року. Повість розвиває, поглиблює й узагальнює проблему солдатчини, що порушували його попередники: в поезії — Шевченко, у прозі — Квітка-Основ'яненко, Марко Вовчок. Солдатчина — не тільки соціальне лихо, що призводить до економічного краху родини, а й чинник деморалізації і денаціоналізації народу — на такий висновок наводить повість.

Традиційна, на перший погляд, тема любовного трикутника набуває в Нечуя-Левицького нового вирішення. Дві дівчини покохали одного парубка Василя. Незважаючи на одруження з одною із них, щастя не пізнав ніхто. Василь пропав безвісти, очевидно, загинув, так і не натішившись родинним щастям, не здійснивши своєї мрії про клаптик власної землі і три пари волів.

Марина помирає на вулиці, в чужому місті, зневажена і відкинута всіма повія, «так і не втекла від свого лиха, і не загуляла, й не заспівала, і не затанцювала його навіть в Києві» [1, 80].

Ганна, не дочекавшись вісточки від свого чоловіка, в голоді, холоді і самотині помирає. Образи Ганни та Марини — не персоніфікація двох різновидностей одного типу, а втілення самостійних особистостей. Марина кипить енергією, пристрастю, волелюбністю, непримиренністю до лихих обставин життя; Ганна — втілення працьовитості, доброчесності, страдництва, покори долі. Нечуй-Левицький змальовує людину у її суспільних зв'язках. Він зображує не тільки рекрутчину, що перетворювала, по суті, селянина на раба військового чину, а й тяжке становище цього селянина в пореформену добу. Змалку відірваний від родинного середовища, насильно відправлений у школу кантоністів, син Ганни забуває не лише свою мову, а й зневажає рідну матір, заради свого блага готовий позбавити її навіть хати.

Нечуй-Левицький першим порушив проблему деморалізуючого впливу школи кантоністів на формування характеру її вихованців. Образом Івана письменник започаткував галерею жертв колонізаторської політики царизму, що руйнувала неперехідні духовні цінності української традиційної селянської родини.

Відкрита 1721 р. при кожному полку для синів солдатів, школа кантоністів готувала безрідно-вірних служак. За пару років, як про це дізнаємося з повісті, дитина забувала все рідне, цуралась найдорожчого — матері, ставала слухняним виконавцем бюрократичної системи, Іваном без роду і племені, цинічним, жорстоким, бездушним, безсердечним, без батьківщини.

Письменник не сприймає шовіністично-імперської, русифікаторської політики царського самодержавства. Він беззастережно засуджує існуючий лад не лише в його етичних наслідках, в антигуманності, у загальному егоїзмі, жорстокості, самовпевненості, а й за «безщасний народ, зовсім забитий з мовою, літературою й освітою» [2, 15].

207

Уже перша повість засвідчила появу непересічного епічного таланту. Спираючись на традиції Г. Квітки-Основ'яненка і Марка Вовчка, він значно збагачує композиційно-зображувальні засоби, першим увівщц об'єктивно-епічну розповідь, зробивши наголос на характері, типі. Його сучасники займалися питаннями стилю, сюжету, історичного колориту, та образ залишався в багатьох із них на другорядному плані.

У повісті «Дві московки» діють люди з виразно визначеними індивідуальними характерами. Замість умовно-дидактичних фігур Квітки-Основ'яненка, що уособлюють різні пороки і доброчинності, сутності яких можна вичитати інколи з самих тільки імен, в Нечуя-Левицько-го діють живі люди, котрих кожний міг зустріти в житті, з характерами, які не вкладаються в якусь сентенцію. Навіть відсутність психологічного аналізу не робить його героїв примітивними, бо психологізм замінює різнобарвна діалектика дій, що розкриває характер.