ІВАН ТОБІЛЕВИЧ Життя і творчість, Детальна інформація

Сава говорить про необхідність призбирувати сили, «здержуват себе». Якщо побратим його Гнат Голий активно бореться проти ворс

569



гів, використовуючи для цього кожну слушну хвилину, — то Сава більше розмірковує й пояснює свою позицію, виголошуючи широкі патетичні монологи. Таким, зокрема, завершується перша дія:

«О, коли б я мав тепер сто рук і в кожній міг тримати десять шабель, щоб заплатить гордині і покарать її пиху, то і тоді б, здається, ще не вдовольнивсь. Ну, брате, або дома не бути, або слави добути!» [2, 224].

Незважаючи на піднесеність, урочистість цієї клятви (а може, саме через неї), вона викликає менше довіри, ніж прості й зрозумілі вказівки Гната.

Крізь пишномовність Сави прозирають честолюбство і самохвальство, що, в свою чергу, приховують невпевненість у собі, в своїй справі. їх відтінює простота Гната, що виростає з упевненості, віри в себе й товаришів, нехтування — аж до повного забуття — власними інтересами, підпорядкування їх загальній справі.

Саме через цю відсутність честолюбства у Гната (козак-нетяга навіть думки про якісь власні інтереси, гроші, чини з огидою, зневагою відкинув би) ми не маємо в трагедії мотиву боротьби за власну долю — мотиву, такого типового для історичних хронік чи історичних трагедій. Таким чином, ніщо у драмі не відвертає уваги від теми боротьби народу за волю, за гідне людське життя.

Друга дія трагедії переносить нас у польсько-шляхетський табір. Тут ім'я Сави у всіх на вустах: спіймані гайдамаки один за одним називаються цим іменем і гинуть у страшних тортурах. Легенда про Савину відвагу, силу духу набувають дедалі більшого поширення і переконливості; зростає напруження і неспокій, навіть страх у таборі польської шляхти: «Ми двох вже Сав на палю посадили, — говорить Потоцький, — одного вслід за другим; а через день піймався третій гайдамака, і Савою себе він теж назвав! Тепер мовчить, як кажеш, і ми не знаєм, хто він!» [2, 226].

Щоденна «кривава праця» деморалізує шляхту. Без шаржування, перебільшень змальовує Карпенко-Карий «бенкети під час чуми» — народного повстання, як виплід розгнузданості польських панів.

Серед різних типів польської шляхти виділяється постать Шми-гельського — людини, якій повсякчасне жорстоке знущання з хлопів не до душі і якого Потоцький величає «знаменитим оригіналом». Шмигельський пояснює свою позицію політичною далекоглядністю: «Поки ж на Україні будуть кривди проти поспільства, якими б муками народ ми не карали, не діждуться спокою не тільки наші діти, але й онуки наші!» [там само]. І саме «доброму» Шмигельському щастить привести Саву Чалого під корогву Потоцького, переконавши ватажка, що таким шляхом він допоможе встановити мир і спокій в Україні. Він щиро вірить у те, що коли лицаря Саву Чалого «привернуть... на панську руку», для помочі Потоцькому, то можна «лад дать на Вкраїні і вгамувати гайдамацький рух».

570

Тонко і психологічно глибоко передає Карпенко-Карий вагани; Чалого. Розмовляючи зі ІПмигельським, заперечуючи йому, Сав; іронізує з наївних мрій шляхтича. Його ясний і здоровий розум неса мохіть розриває плетиво слів («Умови?! Ха-ха! Які з панами таї умови? [,..] За всі оці принади повинен буду я товаришів своїх ло вить і віддавать на палі!» [2, 248].

Прочитавши листа від Потоцького, в якому йому обіцяно висок привілеї, він ще раз востаннє з жахом запитує себе: «Що ж це г мною? Мені здається, що я на матір руку піднімаю!» Та Шмигель ський і тут заспокоює його: «Тобі дають такі умови, яких би ти і війною, певне, не добув, і ти вагаєшся? Не хочеш край оборониті від руїни, не хочеш сам з коханою дружиною своєю ізвить гніздо, н хочеш рід свій повести на щастя і добро усьому краю?! Ну та: скажи ж, чого ти хочеш?» [2, 249].

Схвильований монолог Сави Чалого в кінці другої картини третьс дії підсумовує всі сумніви і вагання. Герой зважився «достати берег другого», і там, з панами, «рятувати віру, народ і край від нової руї ни». Заколисуючи совість, він кається і запевняє: коли помилився -«спокутує гріх свій кровію». Безповоротність жахає Саву, і він багат разів говорить про своє повернення, покуту. Але непоправне стало ся— честолюбство і невіра в народні сили, панська підступність т наївні утопічні мрії про злагоду в уярмленій і нещадно гнобленій країї приводять до спалаху протесту і загибелі найкращих синів народу.

У творі органічно поєднано морально-людський і соціально-істо ричний аспекти зображення особи; Карпенко-Карий створив бага тогранний образ, притаманний новітній суспільній драмі. Підкреслю ючи гостру актуальність історичної п'єси, І. Франко писав: «... Твір гідний стати у ряді архітворів нашої літератури, се «Сава Чалий> трагедія з XVIII в., основана на часах занепаду і хитання українсько го національного почуття, трагедія перевертня, що для особисте користі йде на службу до ворогів і наслідком натуральної реакц: здорових останків національного життя гине в хвилі, коли його зрад ницькі плани, здавалося, були близькі до здійснення.

Незважаючи на історичний колорит, сим разом ухоплений авте ром дуже добре, драма мала велике значення для сучасної Україні плямуючи інтенції сучасного національного ренегатства, і покотила ся по театральних дошках як могутня проповідь повороту ренегаті до служіння своєму народові і його кровним інтересам»1.

З позицій свого часу драматург розв'язує також проблему «на род і вождь». Герой здатний стати ватажком, лише коли він глибе ко проймається інтересами й турботами народу. Сава, освічений шанований за розум і сміливість, ім'я якого було символом наро,д

'Фраико /. Іван Тобілевич (Карпенко-Карий) // Зібр. творів: У 50 т. 1982.— Т. 37. — С. 379.

571

ної боротьби, безжалісно позбавляється довіри мас, коли вони зрозуміли його нерішучість, його вагання.

У героїко-романтичному дусі змальовано драматургом бурхливі перипетії боротьби; трагіко-романтичними є сцени з безіменним гайдамакою, який, приречений на люту смерть, знущається з панів і самого гетьмана; сцена загибелі Сави Чалого від рук колишніх побратимів; сцени-розповіді про панську розправу з селянами в Не-мирові, про гайдамацькі напади. Трагічне відлуння цих подій лягає на Саву Чалого — козака в думці, пана в душі. Героїчною є маса селян і гайдамаків, що ведуть тяжку, криваву, затяжну боротьбу з військом, урядом, панами. Трагізм їхнього становища — жорстоко гноблених, цькованих, зраджених своїм ватажком, злютованих лише своїми стражданнями й муками, на яких ополчилися і шляхетська Польща з її військом, гетьманом, владою, і російський царизм, навіть запорозька козацька старшина — перевищує всяку міру страждань і робить повсталу народну масу воістину величною.

Численні образи селян, запорожців, гайдамаків, шляхти виразно індивідуалізовані. Гострим розумом, проникливістю і спостережливістю, високою відповідальністю за загальну справу відзначаються Медвідь, Грива, Кравчина; рішучістю, відчайдушною сміливістю, умінням оцінити обстановку — запорожці.

При такому змалюванні рядових героїв знімається уявлення про винятковість постаті ватажка. Зіставленням Сави Чалого і Гната Голого, яке, по суті, ведеться від першої появи побратимів у п'єсі, І. Кар-пенко-Карий утверджує свою концепцію народного героя, ватажка, вождя. Однак і образ Гната, поданий драматургом у становленні, не є ідеальним. Його програма — бити панів, викорінювати ненависну шляхту скрізь по Україні — ще не повна і не завершена, їй бракує позитивного начала. Гнатові, ватажку в боях, ще тільки належить стати справжнім народним керівником, якщо ворожа куля чи шабля залишить йому таку можливість.

Таким чином, і надмірна розважливість, обережність, зайві і невчасні «теоретизування» Сави, й імпульсивність, нестриманість, гарячковість Гната, що діє без певної програми, не дають права визнати їх справжніми вождями. І це теж певна ознака новоромантичного твору.

Відзначаючи високі художні прикмети трагедії «Сава Чалий», ми не можемо залишити осторонь питання композиції твору. Зовнішнє коло драматичного конфлікту (боротьба українського народу зі шляхтою) і внутрішнє (злочин і трагедія ватажка повстанців Сави Чалого) органічно злилися, не поступаючись тут у силі і значущості одне одному. Драматург виявив те високе почуття співвимірності і доцільності, що відзначає справжній художній твір. Ним і стала романтична трагедія «Сава Чалий».

У 1902 р., вже після створення «Сави Чалого», з-під пера Кар-пенка-Карого виходить ще одна романтична драма на історичну те-

572

му— «Гандзя», твір, який зазнав суперечливих оцінок — від рішучого засудження до схвалення й навіть захоплення. Драма довгий час не була предметом літературознавчого дослідження й у повоєнні роки не входила до видань творів драматурга.

Якщо в «Бондарівні» чи в трагедії «Сава Чалий» в основу сюжетів лягли історичні пісні, то тут авторові прислужився історичний факт, взятий з праці М. Костомарова «Руина. Гетманства Брюховецкого, Многогрешного и Самойловича (1879—1880)». Як відомо, терміном «Руїна» позначався період української історії 1663—1687 рр. М. Костомаров, досліджуючи цей період, згадує про бранку-українку красуню Гандзю, яка у вирі складної боротьби переходить з рук до рук.