ІВАН ТОБІЛЕВИЧ Життя і творчість, Детальна інформація

І тут дуже природно вводиться новий мотив: Калитці, вияв ллється, пропонували «ґешефт», який може дати, за умови йог здійснення, бажані кошти на покупку омріяного шматка землі: «Хіб. [...] піти на одчай, купить за п'ять тисяч — сто тисяч фальшивих розпускать їх помаленьку: то робітникам, то воли купувать на яр марках... Мужик не дуже-то шурупає в грошах, йому як розмальован бумажка, то й гроші. Страшно тілько, щоб не влопатись [...]. Цікав дуже бачити фальшиві гроші» [1, 335]. І тепер можлива афера з по купкою ста тисяч стає ясна, як на долоні.

Варто сказати і про те, що монолог Калитки містить і щось набага то вагоміше, ніж мрію про власний шматочок землі. Критикою (3. Мо роз, Л. Стеценко) слушно відзначалося, що там, де Калитка гово рить про землю, він стає поетом. Але часто не зверталось уваги н одну фразу в монолозі персонажа — «легко по своїй землі ходить) А саме в ній значно ширший зміст, ніж у прагненні лише збагати тися. Бо сенс її — в утвердженні власної людської гідності (та > мрія, що керує Мартином з його «дворянськими» химерами). Мрії яка одвічно живе в селянинові, пориває його змагатися за своє людськ право. Ось у чому найглибше психологічне обґрунтування боротьб: Калитки за збільшення землі й «копиталу», тобто своєї ваги в сус пільстві. Маючи корені в селянстві, з якого вийшов і з якого черпа нові сили, він з усіх сил пнеться, прагне дорости до великої буржуа зії крупних сільських аграріїв. Усі ці характерні для пореформеног періоду явища, їх складне переплетіння, яке не затушовувалс

557

проте, провідних тенденцій суспільного розвитку, всю панораму українського села ми й бачимо блискуче відтвореними у комедії «Сто тисяч».

Калитка купує сто тисяч, хоча Невідомий обдурює мужика. Лише вдома аферу розкрито, і Калитка зі словами, що стали афоризмом— «Краще смерть, ніж така потеря!» — вішається у повітці. Його врятовано безпритульним шукачем скарбів Бонавентурою, вийнято напівживого з петлі.

Внутрішнє драматичне коло замкнулося. Але чи припинило свій рух хазяйське колесо? Ні. Посміявшись з анекдотичної історії, ми добре розуміємо, що Герасим і землю ще купить (якщо не всю, то «шматочками») і «сало» на ньому наросте, як на свині, за образним порівнянням того ж копача Бонавентури. Суспільні процеси — розорення поміщиків-дворян (панок Смоквинов), вихід на перші ролі багатого мужика, який, переступаючи через усі моральні норми, жертвуючи навіть родиною, уперто йде до мети — омріяного багатства, всезагальне прагнення грошей, «копиталу» (кум Савка, копач Бона-вентура) — все це і становить справжню основу комедії.

Характерологія стяжання особливо глибоко досліджується в комедії «Хазяїн» — явищі настільки оригінальному, що ми з повним правом можемо вбачати в цій п'єсі початок нової драматургії, у якій зображення суспільного життя в його провідних тенденціях стало справді-таки всеохоплюючим.

Із суто драматургічної точки зору п'єса може сприйматися як камерна, сімейна: всі події відбуваються в родині Пузиря, вузьке коло дійових осіб — його рідні, знайомі, найближчі помічники; вся п'єса — будні, які показують, як крутиться «хазяйське колесо». Це своєрідна хроніка, «картини життя», де немає, по суті, ніякої наскрізної драматичної інтриги взагалі. Критика помітила це давно: «Компонування п'єси навколо центрального персонажа і цілковита байдужість щодо сюжету ще яскравіше виявляється в «Хазяїні», — писав Я. Мамонтов. — Як зазначалося вище, гешефтмахерська історія з фіктивним банкротством Петра Михайловича зовсім другорядний момент у п'єсі, а опріч цього в «Хазяїні» немає жодного драматичного вузла, що його можна було б вважати за сюжетний стрижень»1 [Цитована праця Я. Мамонтова. — С. 207].

Проте читач (глядач) поступово осмислює масштаб дії «хазяйського колеса», розуміє, що його круговертю охоплено сотні, тисячі людей, — і тому те, що на поверхні — буденні, смішні, курйозні і, здавалося б, аж ніяк не вражаючі сцени набувають іншого, вже не комічного, а сатиричного звучання.

П'єса має кілька сюжетних ліній: вся структура її нагадує оркестр, де кожен персонаж виконує свою партію, — інакше кажучи, проводить і утверджує в житті свої інтереси. В центрі уваги, звичайно, інтереси хазяїна, Терентія Пузиря. Драматург неодноразово

558

підкреслює у п'єсі глибоке усвідомлення Пузирем своєї сили, своєї значущості. Ділова мова його — з управителями, іншими службовцями, повіреними тощо — різка, точна, категорична. Він швидке схоплює кожне слово сумніву, спробу заперечити, і тут же, випереджаючи їх, дає точні і чіткі вказівки, мислить імперативами.

Часто дослідники підкреслювали курйозну рису мільйонера — скупість, дріб'язкову ощадливість у питанні власних потреб (старий кожух, халат і т. ін.). Але ця риса здатна епатувати лише вчорашню гімназистку Соню та дещо її матір (пристойність порушена, повага може бути втрачена). Феноген же із захопленням говорить Маюфесу: «Халат мільйонера!.. Бачите, як багатіють. Ще отакий є кожух, аж торохтить! Нового купувать не хоче, а від цього халата і від кожуха, повірте, смердить!.. Он як люде багатіють, учіться!» [З, 283]. Той же Феноген розповідає про «оказію», коли через кожух швейцар не пускав Терентія Гавриловича у земський банк, на що Маюфес резонно і з шанобливістю зауважує: «Ну, не пускав, а як пізнав, зразу пустив... Терентія Гавриловича і в рогожі пізнають!» [2, 284].

І лише тоді, як «мужицький» одяг став сприйматися як певна екстравагантність, Пузир дає згоду пошити шубу чи купити новий халат... Його роздуми про зміну свого становища і необхідність дотримування в зв'язку з цим певних умовностей подаються в характерному монолозі із сьомої яви другої дії:

«П у з и р. (сам) ... Перше йшов за баришами наосліп, штурмом кришиї направо і наліво, плював на все і знать не хотів людського поговору, а тепер такий пустяк тривожить! Знову, дочка тілько сказала, що над нек сміялися в гімназії, і мене аж у серце кольнуло. Люде знають про мен« більш, ніж я думав... Натурально: то з степу не вилазив, а тепер почав мі» люде виходить, і треба оглядатись — що люде скажуть. І без людей погано і з людьми погано... Не можна інакше (помацав орден), кавалер!..» [2, 307].

Нам стає зрозумілою моральна зумовленість змін у поведінці персонажа, як зрозумілим було і небажання щось міняти в своїх звичкаг (відчуття власної сили і значущості, того, що і «в рогожі всі впізнають»). І в цьому вмінні оцінити обстановку, осмислити свій новш стан, тверезо зважити вимоги життя щодо себе («почав між люде виходити») теж виявляється сила й гнучкість Пузиря. Цю величезн} силу новітнього хазяїна-аграрія добре бачила критика 30-х років і її «загубила» за комедійними, «компрометуючими», знижувальними моментами критика 50-х рр. А таких моментів у комедії багато Дуже вже хотілося І. Карпенку-Карому посміятися, поглузувата з мільйонера (тим більше, що реалії життя давали для цього вс підстави) — і він сміявся, намагаючись сміхом виправити людськ вади, мимоволі ослаблюючи саму суть образу. «Навіть найяскравіш побутові комедії І. Тобілевича, — писав Я. Мамонтов, — наскрізі просякнуті моральним відношенням до персонажів, а не діалектичний розумінням їх. І. Тобілевич не бачив, що його Калитки та Пузир

559

були не лише черствими, некультурними хижаками-експлуатато-рами, але й передовими (на той час) господарями; що Харитоненки та Терещенки утворювали велике капіталістичне виробництво в сільському господарстві; що в діалектичному розумінні це була позитивна сила, економічний рушій того часу, коли Україна ліквідувала пережитки феодалізму і переходила до капіталізму; що справа не в характері цих персонажів, а в самому «хазяйському колесі», в його закономірному, історичному неминучому ході» [Цитована праця Я. Мамонтова. — С. 200]. І все ж, попри критично-зневажливе ставлення автора до своїх персонажів-хазяїв, він, як справжній реаліст, у безлічі моментів показав цю силу, хоча, можливо, і не розкрив до кінця її значення.

Показано в п'єсі й опозиційно настроєні сили з інтелігентських кіл. Це вчитель гімназії Калинович, а також вихована ним і закохана в нього Соня, дочка Пузиря. Вражена словами батраків про якість хліба, яким годують у батьківській економії, наївно вірячи, що батько про це нічого не знає, Соня дає розпорядження краще годувати робітників. Своїми намірами вона ділиться з Калиновичем. У розмові молодих людей окреслюється певна програма дій, характерна для народницької інтелігенції, симпатична І. Карпенку-Карому і підтримувана ним.

Є у п'єсі й інша дійова сила, потенційно могутня, здатна зруйнувати, знищити всі плани хазяїв. Наприкінці п'єси наймит розповідає Пузиреві про бунт у Мануйлівці, що виник через скорочення кількості найманих робітників і зниження цін на робочі руки, вкрай поганого харчування і т. ін. Цей бунт — зародок селянських заворушень і страйків, що передували грізним подіям революції 1905—1907 років.

У цій гостро критичній ситуації виразно бачимо й силу хазяїна, який знову виступає як командир, що зважує стратегію боротьби, все передбачає, не втрачає зайвої хвилини, діє точно й рішуче. Але цю, здавалось би, незламну, справді могутню силу Карпенко-Карий блискуче зрівноважує думкою про комічну мізерію будь-якого людського життя. Згадаймо, як у фіналі п'єси жалюгідно й несподівано гине могутній Пузир: погнавшись за гусьми (хазяйську натуру важко перебороти!), впав і дістав смертельне запалення. (Такою ж трагікомічною була й кінцівка «Ста тисяч»: хазяйновитого передбачливого Калитку примітивно одурив примітивний шахрай. Воістину людина уявляє, а Бог знає!)

Тему «підпанків», органічно пов'язану з темою грошей, капіталу, з одного боку, і станових змін — з іншого, своєрідно продовжує комедія в чотирьох діях «Суєта» (1908) і «протяг» (продовження. — Авт.) її — комедія «Житейське море» (1904).

Виставу «Суєти» у Києві в бенефіс П. К. Саксаганського у 1904 році «сприйняло громадянство як сенсацію, — писав бенефіціант. — Збори повнісінькі. Карпенко після кожної вистави одержував десятки

560

листів». Не так захоплено зустріла п'єсу тогочасна критика. Четверті гостросатиричну дію п'єси піддали особливому остракізмові.

Сам автор, піднімаючи нову для себе тему інтелігенції, дуже сумнівався у вартісності зробленого. Водночас заспокоював себе: «Про-тив сили не піднімають, що підняв, те й поніс». А «підняв» і «поніо: автор — зрілий, досвідчений митець, — попри всі сумніви, дуже багато. Підняв нову, нерозроблену тему і приніс в літературу нов художні драматургічні прийоми, які вже вкладалися в його власн} художню систему.

Дія п'єси, як і завжди в цього майстра, розпочинається просте і природно. В межах однієї сім'ї зведено разом простих селян — батькії та їхніх «вчених» дітей, представників нової інтелігенції. Якщо батько Макар Барильченко, багатий козак, був і залишився хліборобом і його слідами пішов старший син Карпо, то син Михайло став учителем гімназії, а Петро юристом, «кандидатом прав»; скінчили гімназік дочка Василина та молодший син Іван. (Останній посідає в соціальнії ієрархії досить непевне і низьке місце — писаря «в запасі», жив( на утриманні батьків).

Інтрига і тут відсутня: в алегоричній формі устами «неприкаяного», але спостережливого й розсудливого Івана окреслено сутністі головного життєвого конфлікту — між тими, хто «життя творить» і тими, хто «із праці других забирає» («вчені» сини).

Проте батько щиро радіє успіхам синів, яких вони вдвох з Карпоь вивчили на свої криваві селянські гроші. Старший син, «статськиі совітник» Михайло — «все одно що генерал», «кандадат прав» Петро — «виходить, має всі права». Навіть Василина «або вчителькон буде, або помагатиме матері в хазяйстві; а учена дівчина і пару соб пристойну знайде», — як наївно міркує старий хлібороб Барильчен ко. Освічені діти тішать батькову гордість і надії, радують думкон про міцну влаштованість в житті («І чини посиплються на чоловіка і гроші покотяться в кишені...»).

Макар Барильченко, як і Мартин Боруля, далекий від розумінні вовчої боротьби за чини і гроші, за місце під сонцем у складному вир життя; здобута освіта здається йому запорукою міцного, надійноп становища в суспільстві, і тому мають виправдати себе всі жертви вся тяжка мужицька праця. І саме тут виникає тема «покручів», як; розвиває у п'єсі Іван. Спостерігаючи за братами і сестрою, робиті висновок: «Бідні, нещасні люде: вирвуть мале дитя з сільського ґрун ту і пересадять на інший. Помалу, помалу воно там коріння пускає Садовники його обріжуть і заставлять рости так, як їм здається, щі воно гарно, і виходить каліка, покруч — гіллям вниз! От і ми: вс покручі! Від мужиків відстали, до панів не пристали!..» [З, 17].