ІВАН ТОБІЛЕВИЧ Життя і творчість, Детальна інформація

3Чикаленко Є. І. К. Тобілевич // Рада. — 1909. — С. 198.

іЄфремов С. Карпенко-Карий (їв. К. Тобілевич): Критично-біографічний нарис. — С. 10—11.

537

ливо теплі спогади зостались у її талановитого сина, та й не у його самого, — пише С. Єфремов, — адже і Садовський, і Саксаган-ський — обидва свої артистичні псевдоніми взяли од матері, ніби оддячуючись їй своєю славою. Була то людина великого серця, чулої та любивої душі. Надивившись ще за дівоцтва на кріпацькі порядки та на власній шиї кріпацького ярма закуштувавши, Євдокія Зиновіївна опісля сама стала за доброго генія для кріпаків, коли чоловік її був уже за вправителя по панських маєтках, і раз у раз обороняла людей од всякої напасті, звичайної в кріпацькому побуті»1. Певне, свою людяну вдачу і передала вона синові, оте міцне зерно добра в його душі заложивши. Спадщина і з цього боку добра була»2.

Незначною була офіційна освіта, якою змушений був обмежитися Іван Карпович. Після неминучої тоді науки у дяка подальшу освіту здобув він у трикласній повітовій школі в невеличкому місті Боб-ринці (1856—1859). А згодом розвивав свій могутній інтелект самоосвітою, що було характерним для більшості українських письменників.

Шкільні роки залишили в юнака добру згадку про вчителя історії Гордова, який запрошував Івана до себе, давав книжки, щоб поглибити його освіту. Через Гордова познайомився згодом (уже в Херсоні) з Дмитром Пильчиковим, «який мав надзвичайний вплив на формування не самого тільки Тобілевича, і в історії нашого громадського розвитку займав виключне місце як невтомний української ідеї пропагатор і незрівняний майстер усного слова»3.

Коли І. Тобілевичу виповнилося чотирнадцять, почалася для нього сувора школа життя — шлях, характерний для більшості українських письменників, його попередників і сучасників. Юнак почав працювати писарем у канцелярії станового пристава Абрамова у Малій Висці, а згодом працює у Бобринці в повітовому суді (1859— 1865), потім у Єлисаветграді — секретарем поліцейського управління (1865—1868), у Херсоні — столоначальником повітової поліції (1868—1869) і знову повертається до Єлисаветграда на посаду секретаря міської поліції (1869—1883). За несміливими першими кроками на службі прийшли відповідальність і ретельність, з якими брався до кожної справи.

Канцелярщина, побут і розваги чиновників, так блискуче-сати-рично змальовані у «Мартинові Борулі», не зломили юнака. «Міцна вдача, сильна воля, упертість щодо поставленої мети — ці прикме-

'Цікаві факти щодо цього наводить і Софія Тобілевич, друга дружина І. Тобілевича. Див.: ЛНВ. — 1912. — № 9. — С. 311—312.

2Єфремов С. Карпенко-Карий (їв. К. Тобілевич): Критично-біографічний нарис. — С. 11.

3Тобілевич С. Життя і творчість І. Тобілевича (Карпенка-Карого). — К., 1957. — С. 132.

538

ти, що характеризують Карпенка-Карого дозрілого вже віку, теж швидко передалися до нього через низку поколіннів од тих сміливих, зважливих людей, що піонерами йшли на невідомий тоді степ, колишнє «дике поле», аби не гнути шиї під кріпацьке ярмо»1.

Тут вироблялась своєрідна висока культура, яка була традицією і для нащадків. Вона й сприяла тому, що «не зламали одного з тих нащадків ні стара інквізиційна школа, ні розбещена канцелярщина»2, — пише С. Єфремов.

Палке захоплення театром — ще одна сфера духовних інтересів Карпенка-Карого, яка згодом переважила всі інші. Є чимало свідчень, які пояснюють незвичайну для сільського хлопця, згодом провінційного службовця-чиновника, просто-таки побожну любов до театру, яка визначила увесь його життєвий шлях видатного актора й великого драматурга.

Материні оповіді про виставу «Наталка Полтавка», можливо, були тим першим поштовхом, що спрямував увагу хлопця до театру. Згодом додалися власні враження від вистав у Єлисаветграді. У 60-х роках досить значні аматорські сили — Тарнавський, Остро-верхий, Безрадецька та ін. — систематично ставили українські та російські п'єси; гастролювали також театральні трупи Жураховсько-го й Молотковського, репертуар яких був представлений творами І. Котляревського, Г. Квітки, М. Ващенка-Захарченка; приїжджав на гастролі навіть великий трагік Джеймс Олдрідж, гру якого І. Тобілевич пам'ятав усе життя. Активне театральне життя в Єлисаветграді вплинуло і на життя у Бобринці: тут на початку 60-х років був організований любительський артистичний гурток, яким керував актор української трупи Жураховського й Молотковського Го-лубовський. Активними учасниками цього гуртка стали молоді чиновники ратуші М. Кропивницький і І. Тобілевич. Ставили всі п'єси тодішнього українського репертуару — від І. Котляревського до першої п'єси М. Кропивницького «Микита Старостенко», а з російських \x25A0— переважно п'єси О. Островського. Саме тут, у повітовому Бобринці, І. Тобілевич утвердився і зміцнів як професійний актор і як театральний критик, гідно поповнивши шерег тих, хто дбав про українське культурне відродження. «Тут знов те, — писав С. Єфремов, — що я назвав традиціями роду, витворило дужу і міцну стихію українську, яка в дальшому житті, в обставинах невеликого не зрусифікованого міста коли й поступалася перед російською, то тільки в офіціальній, тим самим неглибокій і невпливовій сфері. Більш небезпечними для українства могли б стати російські розумові впливи, яким людина віддається не за страх, а за совість — коли б їх не зрівноважували одночасно такі самі впливи

^Єфргмов С. Карпенко-Карий (їв. К. Тобілевич): Критично-біографічний нарис. — С. 15. 2Там само.

539

українські»1. Йдеться, очевидно, про спілкування зі старим актором українського театру Голубовським і про зближення в Бобринці з молодим чиновником М. Кропивницьким, який тоді вже писав по-українськи; про участь разом з ним в аматорському гуртку, який готував і ставив українські вистави. А ще йдеться, зокрема, про вплив на І. Тобілевича Д. Пильчикова, колишнього члена Кирило-Мефодіївського братства.

Із часу знайомства з Д. Пильчиковим, за спогадами С. Тобілевич, «він почував, що наступила нова ера для його духовного розвою, що його сіре, одноманітне життя розцвітає живим цвітом нових питань і інтересів... Тільки дякуючи його світлому умові, його силі слова і переконань, що гуртувала біля нього думаючу молодь, Іван став тим, чим був уже до кінця віку — щирим народолюбцем взагалі, а свідомим українцем в окремості»2.

Знайомство з прогресивними діячами поступово розширювалось. Г. Стрижевський, В. Менчиць, О. Михалевич, а згодом, в Одесі, Києві — Л. Смоленський, В. Антонович, Є. Чикаленко, М. Комаров, Олександр та Софія Русови — ось люди, з якими поділяв Тобілевич свої думки і погляди.

І. Тобілевич багато працює над самоосвітою, читає світову літературну класику, а також філософські, економічні праці.

Розуміючи необхідність глибоких всебічних знань, разом з лікарем О. Михалевичем створює для єлисаветградської молоді гурток для ознайомлення з усім новим у літературному й культурному житті. «Коли приходила нова книжка «Отечественньїх записок», то збиралися близькі приятелі Івана Карповича і гуртом читали її, починаючи з Щедріна і кінчаючи «Внутренними обозрениями» Єли-сеєва. Багато розмовляли з приводу прочитаного, багато сперечались. Хоч Іван Карпович скінчив тільки «уездное училище», але читанням і розмовами з освіченими людьми він так себе розвив, що робив вражіння зовсім освіченої людини. Він любив говорить, любив робити виводи з життьових фактів, але вмів і слухать. Я раз-у-раз звертав увагу на те, як він слухав, бувало, доктора О. І. Михалеви-ча, під впливом якого ми всі тоді були»3, — згадує Є. Чикаленко.

Наприкінці 70-х років Тобілевич пробує перо як прозаїк. Він пише кілька оповідань, з яких побачило світ лише одне — «Новобранець» (опубліковане в альманасі М. Старицького «Рада» за 1883-й рік під псевдонімом Гнат Карий); перекладає з російської повість «Підлипівці» Ф. Решетникова, «Книжку чеків» Г. Успенського — популярні тоді

іЄф-ремов С. Карпенко-Карий (їв. К. Тобілевич): Критично-біографічний нарис. — С. 21.

гТобілевич С. Життя і творчість І. Тобілевича (Карпенка-Карого). — К., 1957. — С. 531.

3Чикаленко Є. І. К. Тобілевич // Рада. — 1909. — С. 198.

540

твори народницької літератури. Вплив народницьких ідей на І. Тобілевича виявився іще в одній екстраваганції. Кожного року, саме в косовицю та в жнива, Тобілевич брав відпустку й вибирався на село. Неподалік Єлисаветграда дружина І. Тобілевича, Надія Карлівна Тар-ковська, дочка місцевого дідича (одруження відбулося 1870 р. — Авгп.), мала шматок землі (потім хутір «Надія»), де Тобілевичі провадили маленьке хазяйство. Ціле літо Іван Карпович працював на землі: ходив за плугом, косив і справляв усі роботи по господарству, — і робив це не як дилетант, а як справжній хлібороб.

Є. Чикаленко згадував, що такий спосіб життя виник у Тобілевича під впливом тодішньої народницької літератури, а особливо «Листів з села» Енгельгардта, що справили величезне враження на тодішню молодь і зібрали в Батищево до Енгельгардта та й по інших місцях цілі колонії з інтелігентних хліборобів, так званих тоді «тонконогих». Однією з таких колоній був і хутір Тобілевича; в Надію кожного літа наїздило багато молоді, яка практично вчилась працювати коло хліба. Для самого Тобілевича оті щорічні переїзди «на заробітки» були не тільки інтелігентською забавкою, бо він мріяв на старість літ назавжди осісти на землі і вже заздалегідь привчав себе до тяжкої праці хлібороба. Довелось йому таки орати й засівати — тільки інше поле, поле української драматичної літератури і театру.