ІВАН ТОБІЛЕВИЧ Життя і творчість, Детальна інформація

Драматург не заперечує цим освіти для мужика. Навпаки, підкрес лює, що люди зі знаннями, люди інтелігентних професій — лікарі вчителі, агрономи — на селі дуже потрібні. Цю думку провадит:

561

Карпо, який є новим господарем, що живе не лише трудовим, хліборобським, а й осмисленим, розумовим життям. Не без впливу Карпа зароджується в сільського вчителя Демида «одна ідея», яку він схвильовано декларує перед Іваном і Карпом.

Щоб навчитися культурно господарювати, учитель наймається до Карпа Барильченка. Той вносить розумні корективи у плани Демида, наприклад, пропонує замінити «аматорську» працю справжньою строковою за пристойну платню і харчі. Саме з уст Карпа звучать слова про «робочу дисципліну», міркування про «свою питому стежку». Поступово образ Карпа вимальовується як такий, що великою мірою несе в собі риси авторського ідеалу.

Зовсім інші Петро і Михайло — освічені пани, що одружуються з багатими паннами високого роду. Перехідна стадія — від селянина до міського чиновника, «пана» — для них нелегка і болюча, нерідко дії братів викликають веселий чи глузливий сміх. І все ж комедійними фігурами автор їх не робить. Є у цих селянських синів і розум, і спостережливість, і розуміння свого досить-таки жалюгідного становища, і незлобливість. Це скоріше пристосуванці, люди, які прийняли існуючі життєві правила і намагаються триматись їх якнайстаранніше.

Михайло нарешті (аж через два роки) розкриває своє походження «благородній» дружині: «Я із простого роду... Розумієш? Батько мій — багатий козак, просто сказать — мужик, гречкосій, і мати така сама просто людина! Вони добрі, чесні, розумні, трудолюбиві — нас повчили, і через науку ми стали рівні всім панам, а вони як були, так і зостались простими мужиками» [3, 63].

Учений син гостро переживає «незручність» становища, несумісність в одному товаристві, за одним столом батьків-гречкосіїв, що їдуть до нього на день народження, і «городської знаті» — баронеси, «предсідателя» міської управи, директора гімназії та їм подібних. Перебільшено шаржовано обурюється ситуацією, що склалася, дружина Михайла, яка «не виносить запаху житнього хліба». Розряджає атмосферу батько Наташі — генерал-майор, пояснюючи дочці, що хоча корінь у Михайла і простий, але «через науку він єсть благородна щепа». «Тепер тільки дурні, — додає він, — носяться з своїм, може, незаслуженим, часто случайним аристократизмом.... Чесність, образовання, наука, ум, талант — важно, а решта — плювать!» [З, 65].

Отже, освіченість, свідоме ставлення до справи, якою б вона не була: хліборобство, акторство — не тільки одна з граней образу позитивного героя у драматурга, вона, як правило, обов'язкова.

Змальовуючи різні типи інтелігентів, розмірковуючи про їхні шляхи і суспільну роль, І. Карпенко-Карий звертає особливу увагу на обдаровану, творчу особистість. У другій п'єсі дилогії «Житейське море» в центрі — постать Івана, талановитого артиста, що вийшов з тієї ж хліборобської, козацької сім'ї Барильченків.

562

У розмові Івана з братом Карпом починає звучати тема «натурального» життя. «А що натурально, то й гарно, й приятно, й спокійно; всі ж видумані людьми професії псують найкращого чоловіка, а в кінці кінців перетворюють саму здорову людину в неврастеніка, дітей же цих нещасних — роблять дегенератами!» [З, 78] — широко, по-філософськи розмірковує Іван.

Самого Івана «житейське море» досить-таки погойдало на своїх хвилях, він хворіє на типову хворобу «вільного артиста», заводить коханку зі свого артистичного кола, яка і «сценічне прізвище» прибирає досить промовисте — Ваніна. І це при тому, що дружина його, Маруся, — жінка чарівна й розумна, справжній друг і «тиха пристань» для «великого артиста» з розторганими нервами. Сцени закулісного життя, акторського побуту й стосунків змальовані з великим знанням справи, переважно сатиричним пером. Це стосунки в цілому нездорові, в них панують заздрість і лицемірство, фальш і моральна розпуста. Іван віддає данину цьому життю. В розмові з Ваніною, аналізуючи свої здобутки і втрати, він говорить про бажання перебороти свій егоїзм, суєтні бажання, випливти і «в тихій ясній пристані обновитись душею» [3, 143].

Чимало глибоких думок про сім'ю, обов'язки, які вона накладає на людину, про стосунки подружжя проголошує у своїх монологах і дружина Івана Маруся. Розмовляючи з чоловіком про компроміси (Іван стверджує, що «без компромісів жити не можна», що «пуританізм вийшов в тираж»), Маруся переконано і палко заперечує їх і підносить непохитність моральних обов'язків, які «на нас наклало життя і твоя професія» [3, 96].

Серйозність і глибина, з якою ведуться у п'єсі розмови про моральні критерії і поняття, втягують і глядача в коло цих відвертих і щирих, вистраждано-напружених, часто болісних роздумів. П'єса виховує культуру почуттів і людських відносин — у цьому її цінність, а сьогодні й особлива актуальність. Закінчується п'єса монологом Івана, в якому декларується оновлення й очищення героя за допомогою «робочої дисципліни», здорової праці на землі, що, як мати, ввіллє йому нові сили в груди.

У ПОШУКАХ ПОЗИТИВНОГО ГЕРОЯ

Концепція позитивного героя у творах письменників XIX ст. великою мірою складалась під впливом того, який шлях суспільного розвитку вони вважали можливим — еволюційний чи шлях революційної боротьби. Залежно від цього і з'являються у творах європейських, а згодом і американських митців образи новітніх буржуа з їхніми прагненнями різноманітного підприємництва, культуртрегерства. В плані етичному шкала таких типів була якнайширша — від злочинства до добродійництва. Російська й українська демократичні літератури фак-

563

тично обминули цей тип або змалювали його різко негативно. Образ поміщика Костонжогло в другій частині «Мертвих душ» М. Гоголя був буквально знищений вогнем революційно-демократичної критики (відкритий лист В. Бєлінського до письменника). Коли серед клану підприємців — різноманітних глитаїв, авантюристів, насильників і просто злочинців і з'являвся тип «доброго хазяїна» — він, як правило, ніс на собі тавро душевної слабкості, неприкаяності, ущербності (А. Чехов, Л. Толстой), — і недовіри до нього з боку читача.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. ліберально-народницький рух породив мрію про тип нового господаря на селі: людини, яка б поєднала фахові знання, освіченість, практичний розум із бажанням служити народові, поліпшити його долю. Не обминув такий образ і Карпенка-Карого. Драматург змальовує його в драмах «Понад Дніпром» і «Чумаки» (Мирон Серпокрил і Віталій Нерук), окремі риси цього типу бачимо в «Розумному і дурні» (Данило Окунь), в «Чортовій скалі» (Марко Могильний) і «Батьковій казці» (Никодим Михайлович), в комедіях «Суєта» і «Житейське море» (Карпо Барильченко).

Першим твором, у якому Карпенко-Карий спробував змалювати не епізодичний, а повнокровний образ розумного і порядного хазяїна, була п'єса «Понад Дніпром» (1897). Герой драми Мирон Серпокрил з найбільшою повнотою втілює позитивний ідеал автора, акумулюю-чи в собі ті риси, які були наявні у героїв інших п'єс, — розум і чесність, справедливість і доброту, працьовитість і вболівання за долю громади. Причому це не лише вияви «прекраснодушної» натури. Всі свої сили, все життя Мирон віддає конкретній справі зміцнення і процвітання хліборобської селянської артілі, розумного впорядкування народного життя на засадах соціальної справедливості й християнської моралі. Створена ним артіль — невеликий зліпок цього впорядкованого, розумного майбутнього, омріяної будущини.

Критика не раз відзначала, що в драмі «Понад Дніпром» відбилися захоплення автора ідеєю організації хліборобських спілок, хоч саму ідею спілки можна розглядати тут як певну художню умовність, один з уявлюваних автором шляхів до поліпшення народного життя.

Артільна форма господарювання під пером І. Тобілевича обертається на один із варіантів його теми про землю: про фізичне та моральне здоров'я людини, що живе й працює на землі, цебто на селі чи на хуторі, а не в місті. Суто соціальна тема переплітається з темою індивідуального щастя та морального задоволення людини.

З художнього боку п'єса «Понад Дніпром» — твір неоднозначний: поряд з наївно-утопічними картинами в ньому є міцне реалістичне начало, життєво переконливі образи. З найбільшою повнотою і любов'ю, зокрема, виписано автором головний образ — Мирона Сер-покрила. В творенні цього образу драматург майже ніде не схибив: Мирон постає перед нами твердим і щирим у своїх переконаннях, розумним і розважливим, працьовитим і порядним. Одержавши осві-

564

ту, він повернувся на село, щоб служити своїми знаннями тим людяь із середовища яких вийшов, — селянству, витягати його з темнот й бідності. Це людина ідейна, свідома своїх життєвих завдань, н тільки підприємець-практик, а насамперед ідеолог.

Праця коло землі («прадідівське ремесло») для Мирона не лиш засіб до існування, це — невичерпне джерело фізичного й духовно го здоров'я, великого морального задоволення: «А скінчиться прац літня, велика радість у душу ллється, коли дивишся восени на селс як усі хати, уся оселя потоне в стіжках з хлібом! Кожний хазяї походжає тоді поважно, пишно біля своєї господи, на току, і погляда на стіжки з хлібом, його власними руками здобуті, политі йог кривавим потом... Та ні від кого не залежиш, ні перед ким не роз падаєшся: заплатив, що слід, — і пан» [2, 105]. Картина селянськог добробуту, утвердженої людської самоповаги й гідності відбива< проте, не так суще, як бажане.

У драмі від початку до кінця Мирон виступає як учитель, про світитель — і це теж допомагає нам зрозуміти світоглядні позиці І. Карпенка-Карого. Міркування героя торкаються і методу роботи н землі, і освітніх та культурних питань, і проблем морального пла ну. В громадському діячеві Карпенко-Карий підкреслює передусіі високу чесність і відданість справі загального добробуту, природни: розум, збагачений ґрунтовною освітою, високі моральні якості, ви роблені чесним життям і розвинені до рівня свідомих життєвих прин ципів. Саме таким зображує І. Карпенко-Карий Мирона.

Драма має й інші високі прикмети. Вражають трагічним реаліз мом сцени прощання селян з рідним селом понад Дніпром, селян, яі їдуть в Оренбурзький край, і їхні муки в Оренбурзьких «вольни: степах». Сповнені подихом життя побутові та ліричні картини, роз повіді і міркування селян про свою долю, заробітки і т. ін. Майж скрізь, крім окремих ідеалізованих, фальшиво-сентиментальних сцеї-збережена правда діалогу, розмовної мови. Все це робить твір н лише свідченням активних ідейних пошуків автора, а й цікавим т правдивим документом доби, коли прокляте питання «Що робити? постало перед кожною мислячою, інтелігентною людиною.

Наскільки стійким був інтерес Карпенка-Карого до героя-добро чинця, носія високих моральних якостей, вболівальника за долю селя нина і просвітителя його, свідчить і комедія «Чумаки», в якій критик вбачала виразне «дедуктивне настановлення».

В останніх творах драматурга позитивним героєм виступає «при родний чоловік» Карпо Барильченко (дилогія «Суєта» і «Житейськ море»). Категорія праці, зокрема сільської, відіграє головну роль концепції позитивного героя Карпенка-Карого. Вона — цілюще дже рело, підґрунтя душевного здоров'я, бадьорості, оптимізму. Неда ремно Іван, аби душевно оздоровитися і знайти свою стежку в житт іде до Карпа «в найми» — працювати в полі разом з іншими строко