ІВАН ТОБІЛЕВИЧ Життя і творчість, Детальна інформація

565



виками. І в цьому немає суперечностей. Адже село в своїх драмах І. Карпенко-Карий змальовує не тільки чорними фарбами, не лише як терен боротьби з неправдою і нуждою. Це ж саме село є місцем фізичного і морального оздоровлення людини, єдиним притулком і захистом од «суєти суєт» і всякого паскудства міського життя.

Отже, створивши в традиційному ключі образ протестанта, бунтаря («Бурлака»), І. Карпенко-Карий більше не звертався до цього типу. Значно більше уваги приділяв він показу героїв у позитивній, конструктивній діяльності. Наполегливо шукав драматург засобів, які допомогли б перетворити світ визиску й наруги на світ справедливих людських взаємин, палко вірив у можливість безкровного шляху перетворення світу — на засадах доброї волі гуманних, мислячих, освічених людей. Усе це змушувало його знову й знову апелювати до совісті, порядності, підносити ідею «середнього достатку» всупереч практиці нагромадження надприбутків. Недаремно критика початку століття називала його «сковородинцем».

Усе це дає підстави бачити в драматургові талановитого просвітителя свого часу і людину дійового темпераменту, яка завжди поряд із запереченням негативних тенденцій у житті намагалася утвердити позитивні ідеали. В цьому найвищий етичний сенс і художня цінність піднесених художником позитивних начал у житті як таких, що історично мусять перемогти. Такий же неминущий моральний сенс має й саме «моралізаторство» Карпенка-Карого, його прагнення гармонії й любові, очищаючої праці на землі, рівноваги духу на основі чистої совісті — все те, що втілив він в образі позитивного героя-творця, хазяїна своєї долі.

Ще один аспект образу позитивного героя розкрив драматург у своїх героїко-романтичних п'єсах на історичну тему.

ГЕРОЇКО-РОМАНТИЧНА ДРАМА І ТРАГЕДІЯ

Особливу сторінку творчості І. Карпенка-Карого становлять його історико-романтичні п'єси — драма «Бондарівна», комедія-жарт «Паливода XVIII ст.», мелодрама, яку автор називає драматичною поемою, — «Лиха іскра поле спалить і сама щезне», драма «Гандзя», трагедія «Сава Чалий».

П'єси Карпенка-Карого на теми з історичного минулого України належать до творів романтично-побутової драматургії, яка насамперед орієнтувалася на театральність, яскраву видовищність. У цьому виявилася давня традиція музично-драматичного українського репертуару, основу якого становили п'єси І. Котляревського, Я. Кухаренка, В. Александрова, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка.

Романтична школа в найкращих її проявах багато зробила для розвитку українського театру, виховавши плеяду великих акторів,

566

які своєю геніальною грою лишили помітний слід в історії української культури. Ніби відтіняючи «драми стяжання», «глитайські» душ і характери, вплетені в рух «хазяйського колеса», основою ді більшості п'єс цього плану І. Карпенко-Карий робить героїчну, саможертовну боротьбу кращих синів України за визволення прот* польської шляхти, боротьбу, що незабаром вилилась у могутнії всенародний рух — визвольну війну 1648—1654 років. Це великок мірою надавало характерам, драматичним колізіям, вчинкам персонажів понадособового сенсу. І першою в цій шерензі стоїть «Бондарівна».

Події п'єси відбуваються у XVII ст. Палкими патріотами, людьми високих моральних якостей виступають у драмі старий козак Гнаі Бондар і його дочка Тетяна, козацька вдова Марія, мужній запорожець Тарас, «запорожці і народ, з косами, ціпами і рушницями», — як говориться про них у ремарці. Саме вони протистоять «вельможному пану» старості, його прибічникові шляхтичу Герцелю, іншиї» панським посіпакам і народним кривдникам.

Драматична інтрига п'єси — любовного, інтимного плану. Дочкг козака Бондаря, Тетяна Бондарівна, зачарувала своєю красою і незалежною, гордою вдачею козака Тараса, що прибув із Запорозько Січі з важливим завданням до її батька, і односельчанина, молодоп парубка Дениса, і шляхтича Герцеля, і, нарешті, самого пана старосту — польського графа Миколу Потоцького. Якщо Тарас і Дени< ставляться до дівчини щиро, з глибокою і відданою любов'ю та шанобою, то староста і Чеслав Герцель готують її викрадення і мріюті ґвалтом заволодіти неприступною красунею. Високі, сильні і чист почуття протистоять ницим пристрастям, розбещеності і жорстокості Ця інтрига допомагає драматургові створити яскраву, колоритну картину тогочасної доби, показати гострі історичні зіткнення, напружену драматичну боротьбу двох станів: польської шляхти і українського селянства та козацтва.

Незважаючи на романтичне забарвлення, в подіях, як і в людськи> характерах, змальованих І. Карпенком-Карим, немає нічого незвичайного, надуманого чи надприродного. Тут уже повною мірою виявляє себе романтизм нового типу, в якому винятковість характерів драматичних ситуацій має обґрунтування як соціальне, так і психологічне. Драматична напруженість п'єси зумовлена складним історичним часом напередодні визвольної війни під проводом Богданг Хмельницького. Саме тоді точилася жорстока боротьба козацтва яке очолювало народні маси, з польською шляхтою, з Туреччиною Не про особисті, а про всенародні інтереси говорять, ними живуті герої-українці у драмі«Бондарівна».

«Шляхетська» мораль, щодо хлопів особливо, вимальовується у найогидніших проявах: і як мораль жорстокого ґвалтівника-завойов-ника, і як панського прислужника, лакизи.

567

Злочин здійснюється: Герцель викрадає дівчину і замикає у мисливському будиночку старости в лісі. Козаків, що могли б перешкодити викраденню, споює у шинку Мордохай, додавши сонного дурману в горілку. Та слідом за злочином гряде кара. Селяни й козаки, що їх привів Тарас, оточують будинок. Староста в безсилій люті стріляє у непокірну і вже недосяжну красуню.

У п'єсі, особливо в розв'язці, є чимало мелодраматичних моментів. І саме це, мабуть, викликало гостру критику І. Франка на адресу драматичних персонажів п'єси. Взагалі погляд на першу романтичну драму Карпенка-Карого виразно засвідчує, що історичному тлу подій, всій атмосфері суспільного життя на Україні напередодні визвольної війни 1648—1654 років автор віддав значно більше уваги, ніж драматичному любовному конфлікту, виписав їх ретельніше. Тло подій виявилося яскравішим і значнішим, ніж портрети головних персонажів.

Продовженням мотивів «Бондарівни» стала драма «Лиха іскра поле спалить і сама щезне». Події в ній автор відносить знову-таки до багатого драматизмом XVII ст. Власне історичних подій у п'єсі нема, — є лише розповіді про них. Згадуються походи козаків на турків і татар з метою визволення полонених братів з неволі, підпалення міст Кафи і Скутара, йдеться про політичні відносини між Туреччиною, Угорщиною і Молдавією; про новий похід Січі «за святе діло», в якому брали участь і герої п'єси. І хоча прямо ці події ніде не змальовано, а подано засобом ретроспекції, — усе ж саме вони коригують стосунки і поведінку героїв, визначають їхні взаємини і вчинки, розкривають характери.

Серед персонажів п'єси є й мужні оборонці Вітчизни, яких звеличила й загартувала свята справа (полковник Платон, Данило Гордієнко), є й зневажені у своїх честолюбних і властолюбних мріях козаки (Юліан), є просто жорстокі пройдисвіти без жодних моральних засад (Юліанів джура). Складну інтригу замислює Юліан: підступно вбити Данила, одружитися з його нареченою — сестрою полковника Платона, згодом прибрати зі свого шляху його самого і стати повновладним господарем багатого маєтку. Плани здійснюються лише частково, і в кінці п'єси жорстокого честолюбця викрито. Багато лиха наробила іскра, але щезла й сама.

Історичні події у п'єсі подано як певне тло для розкриття стосунків особистих, любовних, родинних; саме останні складають драматичну інтригу, виводячи на перший план етичні й моральні проблеми. Утверджуються високі патріотичні поривання, а також почуття дружби, побратимства, вірності в коханні.

Найвищим зразком історичної героїко-романтичної драматургії І. Карпенка-Карого, як і всієї української драматургії, стала трагедія «Сава Чалий». Першим високу оцінку твору дав І. Франко, називаючи її гострополітичною і глибоко сучасною.

568

Робота над твором тривала довго — понад рік. Почавши трагедік взимку 1898 р., автор лише навесні 1899 р. закінчив її (надруковане п'єса цього ж року в журналі «Киевская старина», т. VIII—IX).

Працюючи над цією «штукою широкого змісту», Карпенко-Ка-рий у листі до сина Назара (від 25 лютого 1898 р.) зауважував, ще «сидить і читає історичні матеріали». І справді, листи, спогади сучасників, а головне, текст драми засвідчують широку обізнаність автора з історичними джерелами і насамперед з оповіданнями Антонія . (Ролле) «Савва Чаленко. Из истории гайдамаччини прошлого века» видруковані з приміткою «Перевод с польского» в «Киевской стари-не» за 1887 рік, з працею М. Костомарова «История казачества і памятниках южнорусекого песенного творчества» та ін.

Традиційно і ця трагедія Карпенка-Карого починається з просторо експозиції — численних розповідей селян і гайдамаків про безчинства польської шляхти по селах, про зростання податей і форл одробітку, про наругу і жорстокість, що її чинять визискувачі на; простим людом.

Картини селянського лихоліття доповнюють дві трагічні оповід жінок-селянок про те, «що діється в Немирові»: перша жінка розпові дає про страту Жезніцьким її єдиного сина — шевця Гуски, дру га — про спалення батьківської хати, розправу над сім'єю. Всі свідчить, що чаша народних страждань, мук і терпінь переповнилася Селяни вирішують пристати до гайдамацького коша у Чорному лісі «і поки смерть не скосить, косити її», бо «таке трикляте життя що жалкувать не варт».

У першій дії окреслюється (спочатку в розмовах персонажів) і по стать Сави Чалого. Відгукуючись на слова Гриви «А Сава митець!» козак Медвідь уточнює: «Запорожець, та й запорожець, бра, не кож ний з ним зрівняється. Вчений сильно: учився, кажуть, в Києві у брат стві. Його й на Січі поважають, там і батько його старий в поваг був» [2, 214]. Той же Медвідь, з якого, за словами гайдамаків, «доб рий був би ватажок», людина розумна і досвідчена, помічає, щ саме ім'я Сави стало ніби символом гайдамацького руху, непокорк бо наводить страх на панів. «Пани тут всі навколо тільки Сави Чало го бояться, — каже він, — а наш брат їх ні краплі не страшить, та: вже привикли всіх вважать за бидло!» [там само].

Та коли ім'я Сави стає грізним символом помсти панам за злочи ни, то носій його, виявляється, не хоче, всіляко уникає боротьбі Порятунок для рідного краю Сава Чалий вбачає не в боротьЕ (польське військо сильніше, краще організоване і озброєне, і йог простим селянам, хлопам не подолати), а у втечі з рідних земел («Стару Україну треба покинуть всім і заснувати нову на вільни: козацьких степах біля Лугу Великого, за порогами понад Дніпром»