ІВАН ТОБІЛЕВИЧ Життя і творчість, Детальна інформація

'Франко І. Іван Тобілевич (Карпенко-Карий). Драми і комедії // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1981. — Т. 31. — С. 11.

548

відбити наречену — красуню Галю, і втручанні бурлаки Опанаса — дядька Олекси, що визволяє небожа від халепи (класична драматична інтрига).

Другий, ширший конфлікт охоплює велику кількість дійових осіб — ледь не все село. Інтереси сторін у ньому найвиразніше репрезентують представники двох ворогуючих груп: староста — верхівку села; бурлака Опанас — визискувані й безправні трудові низи. Образ бурлаки Опанаса посідає особливе місце в конфлікті голоти з сільською владою і загалом у структурі п'єси. Автор наділяє цю постать виразними рисами романтичного, чи, точніше, новоромантич-ного героя. З його появою акценти в творі міняються — слабшає інтерес до конфлікту вужчого, особистого чи любовного, і зростає до ширшого — соціального плану. Цей останній залишається розімкну-тим, необмеженим у часі, постійним. Він складний і багатогранний. Якщо не Михайло Михайлович, то інший староста оббиратиме й експлуатуватиме селян, а сільська «влада» визискуватиме трудову масу, представлену все тими ж Сидорами, Семенами й Олексами.

Таким чином, уже в першому своєму творі І. Карпенко-Карий узяв чіткий курс на створення суспільної драми в новітньому смислі цього терміну — або, за висловом Лесі Українки, «драми маси, драми боротьби різних суспільних груп між собою» — жанру, що народився в останні десятиріччя ХІХ ст. Леся Українка бачила зразок такої драми у «Ткачах» Гауптмана. Мабуть, типова для побутової української драми сільська тематика і весь супроводжуючий її антураж (хоча й без елементів етнографії і фольклорного забарвлення), а також використання в зав'язці класичної любовної інтриги не дали талановитій дослідниці європейської драматургії побачити риси цього жанру у рідному письменстві — у драматургії І. Карпенка-Карого.

У РОЗКВІТІ ТВОРЧИХ СИЛ. СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНА ДРАМА

Нові тенденції в драматургії, заявлені в ранній період творчості І. Карпенка-Карого, знайшли подальший розвиток і утвердження в період зрілості — в соціально-психологічній драмі та комедії митця.

У 1885 р. драматург створює соціально-психологічну драму «Наймичка», що незабаром стала театральною класикою. П'єса (після «Бурлаки», «Підпанків») продовжує розкривати тему нових «хазяїв села».

Багатий хазяїн Василь Микитович Цокуль, як і Михайло Михайлович («Бурлака»), до набутого багатства і влади захотів додати ще й любов молодої вродливої дівчини. Жертвою його домагань стає юна й беззахисна сирота-наймичка Харитина, серце якої лише прокинулося для кохання (глибоко сховане почуття до такого ж, як і вона, наймита Панаса).

549

Із задуму Цокуля виникає драматична інтрига, яка закінчується трагічною загибеллю дівчини. Складний збіг обставин, потрясіння від самогубства Харитини, котра, як з'ясувалося, є його рідною дочкою (її мати — колись збезчещена Цокулем Мотря), приводять Цокуля до сповіді-самовикриття. Так глибоко драматично завершується історія і скривдженої, і кривдника. Каяття Цокуля у фіналі драми вносить нові акценти у розробку цієї, досить-таки відомої, теми зведення багатієм простої дівчини.

Деякі літературознавці трактують фінал п'єси як невдалий, мелодраматичний, а характер Цокуля через таку розв'язку ослабленим у своїй негативній суті. Інші ж, «виправдовуючи» драматурга, пояснюють мелодраматизм (розпуста з рідною дочкою, кровозмішання) прагненням автора загострити негативну характеристику куркуля Цокуля з морально-етичних позицій, зробити цей персонаж більш одіозним. Проте аналіз п'єси наводить на інші висновки.

Ніякою особливою аморальністю, лицемірством чи підступністю Цокуль у п'єсі не наділений. Натомість І. Карпенко-Карий підкреслює, що Василь Микитович був нещасливий у шлюбі, що свого часу батько не дозволив йому одружитися з коханою дівчиною, наймичкою Мотрею (матір'ю Харитини, як виявиться згодом). Уся поведінка Цокуля сприймається скоріше як норма, як звичайне, всім добре знайоме, хоча й неприємне явище, а не підступно замислена інтрига лиходія «з чорною душею». Глитай-розпусник, як ведеться, розважається собі, як розважався досі, як розважаються й інші багаті хазяї, відчуваючи свою безкарність. Виняткове й незбагненне і для Цокуля, і для інших з його оточення (Мелашка, навіть Панас) криється в іншому: в душевній чистоті Харитини. Наймичка, всіма зневажена і поштурхована в світі наруги і насильства, яка може так сильно і глибоко переживати своє падіння, далека від самої думки про використання «слушного моменту» для власної вигоди і здатна замість неї обрати смерть — ось той фатум, та несподіванка, що ламає звичний хід речей і призводить до трагедії. Моральні муки цієї юної душі, її прагнення щастя, віра в те, що воно є, повинне бути, весь шлях її від надії до безнадії сповнюють твір глибоким драматизмом, змушують глядача пережити повною мірою той катарсис, те потрясіння й очищення, без якого неможливе справжнє мистецтво. Даючи можливість Цокулю пройти через жах смертельного гріха і покаяння перед народом, драматург і йому дарує цей катарсис, що повертає його до людського стану.

Уперше в драмі «Наймичка» письменник посилив індивідуалізацію другорядних чи епізодичних постатей до такої міри, що вони склали окрему, додаткову сюжетну лінію (Маруся — Панас). Обидві героїні (Харитина і Маруся) по-різному, але всім життям розплачуються за свою необачність. їхня трагедія є узагальненням становища простої людини, позбавленої будь-яких прав і суспільного захисту.

550

Відзначаючи той факт, що Карпенко-Карий по-новаторськи реформував сімейно-побутову драму, критик і театрознавець В. О. Сах-новський-Панкеєв писав: «Не індивідуальні властивості характеру героя, а сукупність життєвих умов, які визначають його поведінку, ставали поштовхом до драматичної дії. Для Карпенка-Карого цей принцип має універсальне значення. Йому підлягають і ті характери, які розкриваються в сфері ліричній, побутовій, сімейній»1.

Це визначення можна дещо уточнити, не протиставляючи обидва компоненти: індивідуальні властивості характеру героя (які ніколи не ігнорувалися драматургом, а всебічно простежувалися) плюс сукупність життєвих умов.

Темі трагічної жіночої долі присвячено й драму Карпенка-Карого «Безталанна» (1886). П'єса мала кілька редакцій. Першу під назвою «Хто винен?» було створено ще в Єлисаветграді (надрукована в «Збірнику драматичних творів» Карпенка-Карого в Херсоні разом з п'єсами «Розумний і дурень», «Бондарівна»). її не дозволила цензура, як і наступний варіант — «Чарівницю». Лише третій варіант під назвою «Безталанна» був дозволений цензурою і опублікований у другому томі творів драматурга (1897).

Яку ж крамолу побачили царські цензори в цій типовій драмі кохання? Як відомо, в основі твору — мелодраматичний трикутник: сміливої вдачі, гарний, запальний Гнат, під стать йому палка, весела Варка — перше Гнатове кохання, і дружина Софія — ніжна, тиха і щира. Захоплення Гната Варкою, ревнощі, розрив із нею і одруження з лагідною Софією; повернення колишнього кохання і вбивство Софії — такий, на перший погляд, банальний сюжет драми, та під пером великого майстра твір досяг художньої досконалості, своєрідності й новизни. Бо були у п'єсі й моменти, які виходили поза «трикутник кохання»і занепокоїли цензорів. Про них ідеться насамперед у своєрідній полеміці автора з М. Старицьким, який у листі до драматурга з приводу п'єси «Безталанна» радив використати «виграшні» можливості сюжету, виставити Варку «злим демоном», який руйнує родинне життя, забирає спокій і злагоду Гната і Софії. Але така драматизація сюжету, що спиралася б на негативні риси вдачі, жорстокість натури тощо, не приваблювала Карпенка-Карого. У відповіді М. Старицькому він писав: «Я совсем не желал поставить несчастье Софии и всей семьи в зависимость от строго определенньїх стрем-лений Варьки разрушить ее счастье, а предоставил зто семейному омуту и другим трудноуловимьім течениям жизни» [3, 293].

Цю ж думку автор пояснює і більш відверто, розкриваючи М. Старицькому задум драми: «Прежде всего в драме «Хто винен?» нет того злого гения, которьій разрушает счастье людей [...]. Я взял

1Сахновський-Панкеєв В. О. Карпенко-Карий і російська культура. — К., 1969. —

551

жизнь. А в жизни не всегда драма разьігрьівается по таким законам логики, чтобьі не оставалось места для вопроса «хто винен?» [З, 290].

Отже, враховуючи цю драматичну концепцію І. Карпенка-Каро-го, його націленість на життя з усією сукупністю його різнодіючих сил і чинників, ми не будемо шукати лиходіїв і заплутаної ними інтриги, не шукатимемо і патологічно злої вдачі, від якої йдуть усі біди інших персонажів, а з розвінчанням та усуненням яких вони закінчуються, торжествує добро і справедливість.

У драмі піднімаються проблеми, пов'язані з життям села, яке ще не позбулося важкої спадщини феодально-кріпосницьких відносин. У ньому не зникли ще старі упередження, дикі звичаї (цькування свекрухою невістки тощо). Пересуди, плітки, дрібновласницькі егоїстичні інтереси буйно розростаються на ґрунті вікової темноти і неосвіченості; вузькість погляду на світ, а поверх усього жорстокість нових економічних тенденцій, узаконене грабіжництво сильним слабшого — ось та похмура, страшна правда життя, що впливала на глядача далеко сильніше, ніж нещаслива історія кохання. І саме це нещадне оголення драматургом похмурої, страшної правди життя змушувало цензорів кількаразово забороняти твір (як забороняли написані на ці ж теми твори М. Кропивницького, М. Старицького, Б. Грінченка та ін.). «Ця драма, — зазначав І. Франко, — показує з якоюсь майже дошкульною пластичністю душну і темну атмосферу сучасного українського села, де існують тисячні сили, які намагаються підірвати в людях те, що в них є чистого і здорового, а ніщо не розбуджує і не підтримує в них почуття обов'язку і громадської свідомості. Можливо, що саме в цій моральній атмосфері автор хотів дошукатись головного джерела вини і трагічного конфлікту осіб, що діють в його драмі»1.

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОПЧНА КОМЕДІЯ

Найвищого рівня як драматург І. Карпенко-Карий досяг у жанрі комедії. Сатирична комедія була справжньою творчою стихією митця, в ній він широко розгорнув свій талант, її вважав справою всього життя як письменника і громадянина. «Кумедію нам дайте, — з пафосом проголошує І. Карпенко-Карий устами актора Івана у п'єсі «Суєта» (1904), — кумедію, що бичує сатирою страшною всіх і сміхом через сльози сміється над пороками й заставля людей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих учинків!.. Служить таким широким ідеалам любо! Тут можна іноді й поголодать, щоб тільки певність мать, що справді ти несеш нехибно цей стяг священний» [3, 51—52].

Започатковує цей блискучий ряд «Мартин Боруля» (1885) — твір з багатьох точок зору показовий. Підкреслюючи вміння І. Карпенка-Карого виявити і розкрити той вагомий інтерес, який змушує героя діяти, Я. Мамонтов писав: «Мистецьке обличчя драматурга робиться остаточно виразним лише тоді, коли ми бачимо, чому саме йогс персонажі мусять «танцювати». Річ у тім, що «танцювати» можна не кожну тему, не кожен сюжет, не кожну ситуацію. Драматичний процес (будь він трагедійний чи комедійний) підноситься на рівень театрального мистецтва лише в тому разі, коли його можна танцювати, себто, коли в ньому діють ті сили, що рухають цілою істотою людини, примушують її жити своєю найглибшою стихією, танцювати свій танець»1. Такі сили в драматургії Тобілевича — переважне кохання чи інстинкт самощадності (збагачення). Але у «Мартинові Борулі» обидві ці сили відсутні. Героєм керує не кохання і не жадоба збагачення, а честолюбство, інстинкт самоутвердження — через підвищення власного соціального рівня й утвердження у нових правах.

В основу сюжету твору покладено невигадану анекдотичну історік гонитви багатого селянина за дворянством і втрати омріяних дворянських прав через прикрий недогляд, допущений писарем у минулі часи — розбіжність в одній-єдиній літері прізвища. Дворянський архІЕ зафіксував ім'я предка-шляхтича Берулі, а пізніше «мужицька» вимова перетворила його на Борулю. Та як обросла під пером майстра ця трагікомічна історія подробицями, який широкий спектр характерів вона охоплює й яскраво висвітлює! Почнемо з самого химерного прагнення селянина «вибитися у люди» —- домогтися визнання у дворянстві Таких фактів було безліч, і прагнення вискочнів, які досягли певногс матеріального й суспільного рівня, «трохи ушляхетнитися» була в ту епоху «річчю світовою», яку не раз засвідчила європейська література від Мольєра, Оноре де Бальзака, Гі де Мопассана до Олексія Толстого й Антона Чехова. Тож комедія українського драматурга свідчить лише про вміння знайти потрібний гостроактуальний сюжет

Конфлікт у п'єсі побудовано цілком природно. Глава сімейства Мартин Боруля, заможний селянин, що наймитів і наймичок держить, розпочав відчайдушну боротьбу за свої досить-таки примарні дворянські права. Ця боротьба мужика, якого обдурює й обдирає «герой нового часу», такий собі маклер — повірений Трандальов. сприймається моментами комічно, а моментами навіть драматично Якщо стосунки з Трандальовим, що веде «діло Борулі» у дворянській герольдії, і сама постать повіреного подаються у виразно сатиричному плані, то джерелом комізму, що й становить невмирущу вартість твору, є картини того, як Боруля «ставить» свій дім, всі порядки у ньому «на дворянську ногу».