ІВАН ТОБІЛЕВИЧ Життя і творчість, Детальна інформація

Отже, екстраваганцій у секретаря поліції було чимало. Не прагнув зрусифікуватися, як це годилося б «казенному чоловікові», а хотів плекати, розвивати українську літературу; не забував про свій селянський корінь; захоплювався театром і літературою; тягнувся до народовольчих ідей. Безперечно, все свідчило про «неблагонадій-ність» цього чиновника і привертало увагу поліції. У жовтні 1883 року, за кілька років до пенсії, І. Тобілевича було звільнено з посади. Постанова від ЗО грудня 1883 року у справі І. Тобілевича звучала так: «Тобилевич является в отношении политической своей благона-дежности лицом крайнє сомнительньїм, а потому представляется необходимьім учредить над ним один из видов полицейского-надзора по месту его жительства».

Російська бюрократія, констатує з цього приводу С. Єфремов, втратила чиновника поліції Тобілевича, а Україна придбала невтомного громадського і культурного діяча, драматурга і артиста Карпенка-Карого.

Сьогодні немає потреби «підтягати» світогляд І. Тобілевича до революційно-народовольського. Вся його багатогранна діяльність йшла у руслі громадсько-культурницької роботи; це був поступовець, діяч національного відродження.

70—80-ті роки позначені для Івана Карповича родинними нещастями. Померла мати, за нею, після тривалої хвороби, померли улюблениця батька старша дочка Галя і дружина Надія Карлівна — вірний друг і помічник у житті. Залишивши осиротілий хутір і чотирьох молод-

541

ших дітей на батька, І. Тобілевич вступає до трупи М. Старицького, що саме тоді перебувала на гастролях у Єлисаветграді. У складі трупи було й двоє його братів — Микола (театральний псевдонім — Садовський) та Панас (Саксаганський). Віднині театральна діяльність, початки якої закладені були багаторічною аматорською грою, стала для нього справою життя.

Перші кроки Карпенка-Карого як актора-професіонала засвідчили неабиякий його сценічний талант, що виявлявся у стилі гри, осібній манері (про це йшлося у численних рецензіях за перший, 1884 рік) акторської праці про такі його достоїнства, як художня простота, прекрасна мова, тонкі відтінки почуттів, непідробний гумор і — що для українського артиста дуже важливо — почуття міри в усьому.

У рецензії на виставу «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» в газеті «Новороссийский телеграф» підкреслювався принципово новий підхід української трупи М. Старицького до своїх завдань. Акторський ансамбль вражав злагодженістю і гармонійністю, високим рівнем виконання. Карпенко-Карий дуже швидко знайшов своє місце в колективі, його гру постійно помічав глядач і відзначала преса: «Д. Карий талант великий, видатний і цілком закінчений; це артист-худож-ник, а в інших ролях і творець».

Преса високо оцінює «витриману й продуману» манеру гри «розумного актора», окремі рецензенти роблять спробу заглибитися в його творчу лабораторію.

Тим часом у Єлисаветграді завершилося слідство у справі єлиса-ветградського народовольчого гуртка. Була доведена причетність І. То-білевича до нього. За вироком суду йому було запропоновано виїхати на три роки в будь-яке місто Росії поза межами посиленої охорони. Він вибрав Новочеркаськ. Клопотання про право виїзду з трупою до Ростова-на-Дону, Одеси, Харкова, як і прохання дозволити жити на хуторі покійної дружини, займатися хліборобством, аби утримувати сім'ю, були залишені без відповіді.

У Новочеркаську І. Тобілевич працює ковалем-молотобійцем, а згодом відкриває палітурну майстерню. В роботі йому допомагає дружина — Софія Віталіївна, артистка трупи М. Старицького, яка приїхала до Новочеркаська ділити негаразди зі своїм чоловіком. Подружжя Тобілевичів пробуло у цьому місті близько трьох років. Примусове перебування у Новочеркаську стало, по суті, і першим плідним періодом творчості драматурга. Тут були написані «Бондарівна», «Наймичка», «Розумний і дурень», «Мартин Боруля», «Безталанна». У 1886—1887 рр. ці п'єси були опубліковані. Карпенко-Карий увійшов в українську літературу впевнено, з чималим набутком.

Лише в 1887 р. Іван Карпович одержав дозвіл проживати на хуторі Надія. Відповідаючи на лист О. Лотоцького (від 7.10.1900 р. з Миколаєва), який вмістив життєпис драматурга в київській газеті «Жизнь

542

и искусство» і просив дещо в ньому уточнити, І. Карпенко-Карий зауважує: «Щодо біографії моєї... то я нічого не маю від себе додать, хіба те, що я п'ять років працював як хлібороб і працював власними руками від ранньої до вечірньої зорі поруч і нарівні з народом, що і дало мені найбільше спроможності познакомитись з життям, про котре пишу».

Безперечно, сподівався Карпенко-Карий і на літературний заробіток, але його не було: керівництво трупи М. Старицького, якій надсилав свої драматичні твори автор з проханням платити йому по 50 крб на місяць, не дійшло згоди в цьому питанні, а дістати негайний дозвіл на постановку п'єс перешкоджала кількаразова цензура.

Нарешті 10 грудня 1888 року гласний нагляд поліції було замінено на негласний. І. Карпенко-Карий одержує дозвіл виїжджати з хутора й перебувати, де забажає, за винятком Москви і Петербурга. Він повертається на сцену, працює з величезним ентузіазмом, не шкодуючи сил (на цей час в репертуарі міцно закріпилися його п'єси «Безталанна», «Бондарівна», «Наймичка», «Чортова скала», «Мартин Боруля», «Розумний і дурень»). І знову рецензенти численних газет спостерігають не лише «розумну, чудово обмірковану, без штучних ефектів» гру артиста, а й «видатного за своїм талантом драматичного письменника». «Рельєфно і виразно, надзвичайно правдиво виписаний драматургом образ, — зазначає критика, — відтворюється на сцені настільки майстерно, що глядач забуває про всю театральну умовність і одержує повну ілюзію життя... Тонка художня гра не залишає байдужими справжніх цінителів мистецтва. І так триває до кінця сценічної кар'єри драматурга»1.

Уже з року 1894 про І. Карпенка-Карого говориться в трьох іпостасях: як неофіційного керівника трупи, чудового артиста й талановитого драматурга. Особливо високо оцінювала критика гру Карпенка-Карого в його комедіях «Сто тисяч» і «Мартин Боруля». «Комедії ці, — зазначав рецензент, — апогей творчості Карпенка-Карого», і, граючи в них, він не взяв «ані одної фальшивої ноти». Взагалі «у грі актора немає навіть тіні штучності». У цьому ж 1894 р. І. Франко в статті «Русько-український театр» називає І. Карпенка-Карого творцем українського репертуару.

Високо оцінив цей період життя Карпенка-Карого і С. Єфремов. «Починається блискучий артистичний період у житті нашого письменника, — зазначає він, — що вже до самої смерті працював на цьому полі, стоючи неофіційно на чолі одного з найкращих українських товариств драматичних разом з братом своїм, О. К. Саксаган-ським. Життєпис його з цього часу переходить в огляд літературної

1Цит. за: Цибаньова О. С. Літопис життя і творчості І. Карпенка-Карого. — К., 1967.— С. 165.

543

й артистичної діяльності, якою він глибокий кинув слід в історії українського національного відродження»1.

1890 року разом з братом П. Саксаганським, драматург очолив «Товариство російсько-малоросійських артистів», що, завдяки копіткій праці, майстерній грі його фундаторів та високоякісному репертуару, в якому переважали п'єси Карпенка-Карого, займало одне з перших місць.

Виснажуючись протягом театрального сезону фізично й морально, митець душею відпочивав на хуторі Надія, в його зеленій тиші, а ще в праці на землі. «Діставшись на сцену вже літньою людиною з певними звичками та нахилами, — зазначає С. Єфремов, — Карпенко-Ка-рий і в своє мандрівне життя вніс елементи домонтарства, родинності, ладу. Мандрівниче життя актора взагалі було йому не до душі, і в його листах часто чутно тугу за власним куточком. «Скучно за дітьми, за тихим сільським життям, — пише він якось у листі до мене. — Тепер саме жнива, цікаво і приятно. А ти парся на кону — ще добре як у путящій ролі, а то, буває... Та що робить — мусиш!»2.

На хуторі добре творилося. Виношуючи задум нової речі доти, доки він повністю, до деталей не складався, Карпенко-Карий писав запоєм, не одриваючись, і дуже не любив, коли йому перешкоджали. Тож недаремно сповідався С. Єфремову: «А я люблю працювать, коли тихо навколо, як от у Надежді». І справді, літній відпочинок на хуторі давав театрові щоразу нові твори: «Хазяїна» (1900), «Гандзю» (1902), «Суєту» (1903), «Житейське море» (1904).

Процес творчості був напруженим, потребував віддачі усіх сил, проте не міг позбавити насолоди спілкування з природою, з людьми села. Впливало селянське життя і на світогляд митця.

Не будучи ні революціонером, ні прихильником кривавих громадянських воєн, ані політиком («Я її терпіть не можу. Зараз нагадую Шпака і Опецьковського («Шельменка»)), Карпенко-Карий був культурним діячем, борцем за відродження свого народу, за його поступ і всебічний розвиток. «Революція для І. Тобілевича, — скаже пізніше (1924 р.) Я. Мамонтов, — з його тверезим мужицьким розумом була бунтом, кривавим кошмаром»3.

Останні роки життя І. Карпенка-Карого були досить тяжкими, трагічними. Розруха (внаслідок подій першої російської революції 1905 р.) відбилася на театральній справі, і вона почала занепадати. Глибока втома, страх за дітей, смертельна хвороба (рак печінки), яка з'їдала зсередини міцний організм, — все це за кілька років передчасно звело письменника в могилу.

1Єфремов С. Карпенко-Карий. — С. 34. 2Там само. — С. 40.

т. — К,

3Мамонтое Я. Драматургія І. Тобілевича // Тобілевич І. Твори: В 6 1931. — Т. 6. — С. 245—246.