Права та свободи громадян, Детальна інформація

В ті періоди, коли зберігалась повна або часткова несвобода тієї чи іншої частини людей (рабство, кріпосництво), само право та користування правовою формою являло собою привілею (право-привілея) по відношенню до тих, хто не був включений в коло формально рівних, не визнавався суб'єктом права.

Індивід визнавався суб'єктом такого права-привілеї не в якості людини як такої, а лише в якості певним чином і для певного кола відношень виділеної, привілейованої людини. Людина наділяється відповідними правами в залежності від соціального положення, приналежності до певного роду, сословія, групі або від наявності певного майна, багатства.

На різних ступенях історичного шляху до сучасної концепції прав людини ми маємо справу з тим чи іншим варіантом привілейованої людини. Останнім типом такої привілейованої людини в цьому в цьому історичному ряду являється громадянин (людина як член держави), а останньою формою прав привілейованої людини – права громадянина (в їх співвідношенні з правами людини).

В процесі історичного розвитку проходило прогресуюче розширення правового визнання в якості громадянина тих чи інших людей для того чи іншого кола відношень. Принцип правової рівності поширювався на все більш широке коло людей і відношень.

Просліджуючи еволюцію змісту принципу формальної рівності людей в різні епохи, слід відмітити, що в принципі таліона (око за око, зуб за зуб) та в міфологічному образі вагів правосуддя зафіксована ідея рівної відплати за вчинене. В цьому випадку право – переважне кримінальне право, а правова рівність – це передусім рівність у відповідальності, рівність між злочином і покаранням, відповідність відплати шкоді.

Друга форма вираження і реалізації рівності – жереб охоплює більш широке коло людських відношень (Розподіл благ, почестей, посад, прийняття рішень, вирішення спорів і т.д.). Учасники жеребу в рівній мірі рівні перед долею. Жереб первісно означав явище самої долі, її вибір відповідної долі для того чи іншого учасника даної події.

Пізніше жереб трансформується вже у власний вибір учасником жребію своєї долі. В руслі цієї еволюції поступово формується інститут виборів – нова і перспективна форма додатку і реалізації правового принципу рівності.

З появою суду як спеціального органу важливе значення набуває рівність тих, хто підсудний одному і тому ж суду.

Являється цікавим прослідити еволюцію уяв про рівність в його зв'язку із справедливістю і правом. Ще з давніх часів рівність трактувалась як принцип справедливості та права, при цьому розрізнялись два види рівності: рівність арифметична (рівність міри, числа, ваги і т.д.) та геометрична (рівність по гідності).

Так, Аристотель урівнював право (і природне, і волевстановлене) з правом політичним. Воно можливо і має місце тільки в державі, тобто, згідно Аристотелю, в умовах політичної (полісної) організації людей, „причому для (громадян) вільно народжених і рівних пропорційно чи арифметично” (4,159).

При панівному (тобто неполітичному) типі влади і відношень (у варварських деспотіях, у відношеннях між паном і рабом і т.д.) право, згідно Аристотелю, неможливе. За його думкою, природне право можливе тільки як політичне право, а права людини – лише як права громадянина (члена поліса).

Одна з ранніх сторінок розповсюдження ідеї прав людини на жінку пов'язана з платонівською концепцією рівноправності жінок з чоловіками. У формуванні уявлень про права людини слід відмітити і аристотелівський захист прав індивіда, зокрема, в питаннях приватної власності та незалежної від держави індивідуальної сім'ї.

Початок антично-просвітницького підходу до людини пов'язаний з творчістю давньогрецьких софістів. Видатна формула софіста Протагора: „Міра всіх речей – людина” – володіє великим загально гуманістичним потенціалом. Ряд софістів (Антіфонт, Лікофрон, Алкідам) виступили з ідеєю природної рівності всіх людей – рівності по природі, за природнім правом. Нерівність людей, включаючи їх поділ на вільних і рабів, трактувалась при цьому як слідство штучних людських установлень, полісних законів.

Зусиллями грецьких і римських мислителів ідея рівності людей як співгромадян єдиної космополітичної держави була виведена за вузькополісні та етнічні рамки та розповсюджена на всіх представників людського роду.

На новій основі ідею всезагальної рівності і свободи людей незалежно від їх майнового положення, соціального походження, статусу, етнічної та державної приналежності проповідували представники раннього християнства. Для розвитку уявлень про права людини важливе значення мали, наприклад, такі їх вимоги і положення, як „Де нема закону, немає і злочину”, „Якою мірою міряєте, такою відмірено буде і вам”.

Ключову роль в концепції прав людини відіграє поняття суб'єкта права, розроблене в римській юриспруденції. Це поняття було виражене в конструкції юридичної особи. Враховуючи, що за природнім правом всі народжуються вільними, рабство наступило по праву народів, римські юристи разом з тим суб'єктом права, юридичною особою визнавали лише вільних, залишаючи рабів в принципі лише об'єктом права.

Римськими авторами був заснований і такий суттєвий аспект правової рівності, як все загальність і єдинство вимог закону: „Під дію закону повинні підпадати всі”.

В середні віки замість попередньої поляризації між правосуб'єктивністю вільного і безправністю раба складається більш розгалужена і деталізована структура права і правового спілкування у відповідності з сословно-ієрархічним принципом побудови і функціонування феодального ладу в цілому. В феодальному суспільстві права людини стали визначатись його сословною приналежністю. Різні соціальні статуси обумовлювали неоднакові обсяги прав-привілеїв.

Принцип правової рівності став поширюватись на більш широке, ніж раніше, коло людей і відношень, зрозуміло, в їх сословній диференціації і обмеженості. Права людини на цій історичній залишаються різними по змісту і за обсягом правами-привілеями членів різних сословій, сословними правами людини.

Ідея всезагальної рівності людей, що виникла в стародавньому світі в середні віки продовжувала розвиватися з різних позицій, в різних формах і напрямках. Практичне вираження цієї ідеї в правових актах того часу уявляло собою закріплення сословних прав і свобод (вільностей). Разом з тим це історично перспективний напрямок, що здійснив вплив на формування буржуазних конституцій і юридичних конструкцій прав і свобод людини.

З точки зору історії прав людини слід відмітити певний змістовний зв'язок, логіку наступності та момент розвитку в ланцюзі таких, зокрема, актів, як англійські Велика хартія вільностей (1215 р.), Петиція про право (1628 р.), Habeas Corpus Akt (1679 р.), Біль про права (1689 р.); американські Декларація прав Віргінії (1776 р.), Декларація незалежності Сполучених Штатів Америки (1776 р.), Конституція США (1787 р.), Біль про права (1789-1791 рр.); французька Декларація прав людини і громадянина (1789 р.), Всезагальна декларація прав людини (1948 р.), Пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.), Пакт про громадянські і політичні права (1966 р.).

Вже на матеріалі перекислених правових документів можна побачити шляхи і логіку формування юридичних норм і конструкцій в галузі прав і свобод людини, затвердження цих норм і конструкцій першочергово в сословно обмеженому варіанті, послідуючий розвиток та збагачення їх змісту, визнання універсального характеру прав людини сучасним світовим суспільством.

У всьому цьому процесі універсалізації (по-перше на внутрішньодержавному, а потім і на міжнародному рівні) положень про права людини суттєву роль зіграли уявлення про природжені та невідчужувані, природні права людини. Ці права, зберігаючись і в умовах державності, повинні бути визнані і гарантовані публічними владами і законами.

Організація політичної влади, відкрито попираюча права людини, наприклад не визнаюча право на життя, свободу і особисту недоторканість, не може визнаватись державою в сучасному смислі цього поняття.

Нова раціоналістична теорія природного права була розроблена в працях Г.Гроція, Б.Спінози, Дж.Локка, Ш.Монтеск'є, Т.Джефферсона і інших мислителів. Своєю критикою феодального ладу та обґрунтуванням нових уявлень про права і свободи особистості, про необхідність панування права у відношенні між індивідом та державою ця теорія внесла великий вклад у формування буржуазного юридичного світогляду, в ідеологічну підготовку Буржуазних революцій і юридичне закріплення їх результатів.

Теоретичні уявлення про невідчужувані, природні права людини, пов'язані з вченням про розподіл влад, зіграли свою роль в процесі формування конституціалізму і здійснили помітний вплив на ранньобуржуазне конституційне законодавство та державно-правову практику.

Так, у французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р. були проголошені свобода та правова рівність всіх людей. Права людини оцінювались в ній як „природні, невідчужувані та святі”. „Природніми” такі називають тому, що ними людину наділяє в момент її народження природа і ніхто крім неї. „Невідчужуваними” їх визнають в силу того, що відносять до числа тих корінних якостей, які властиві людині як життєдіяльній істоті і які не можна відокремити від неї без явної погрози загубити в ньому „члена суспільного союзу”.

І нарешті, в Декларації права людини отримують титул „священних”. Але набувають вони цей титул не з тієї причини, що понад природні, низ послані Богом і т.д. „Священні” тут – синонім надзвичайно важливого, високочтимого і непохитного.

До таких прав віднесені свобода, власність, безпека та протидія пригнобленню. В якості права людини визнана свобода вираження думок та поглядів, в тому числі і з питань релігіозних. Проголошувався і принцип рівності всіх громадян перед законом. Ряд статей Декларації присвячений захисту прав і свобод людини в кримінально-правовій сфері. Презумпція невинності визнається в слідуючому формулюванні: „Кожний визнається невинним, поки не встановлене зворотнє”.

Проголосивши ряд фундаментальних політичних і громадських прав, які ми можемо назвати правами „першого покоління”, зробивши їх діючим правом. Декларація відкрила перший етап в розвитку інституту прав людини. В цей період дійсні права людини виявились особливо далекими від ідеального образу. Їх реалізація наштовхнулась на труднощі, породжені суспільними структурами, в результаті чого люди, „народжені рівними”, стали розділятися на громадян „активних” і „пасивних”, а в якості противаги поняттю „права людини” в політичне життя міцно увійшло поняття „ценз”. Другий етап в розвитку даного інституту датується минулим століттям і пов'язаний з появою нового, другого, покоління прав – соціально-економічних. Соціально-економічні права (право на працю, освіту, соціальне забезпечення) куди більше, ніж політичні права, потребують державних заходів як матеріальних, так і юридичних властивостей, без чого ці права не можуть бути скіль-небудь послідовно реалізовані.