Права та свободи громадян, Детальна інформація

Третій етап, що відноситься до другої половини минулого століття, характеризується різким зростанням ролі міжнародного права в розвитку, здійсненні і охороні прав людини. Ще більше розширюється каталог прав і свобод, формується їх „третє покоління”.

В ряду міжнародно-правових актів, присвячених правам людини „третього покоління”, особливе місце займає Всезагальна декларація прав людини, прийнята Генеральною асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року. Спочатку було визначено, що Міжнародна хартія прав людини повинна складатися з Декларації прав людини, Конвенції про права людини і акта, що містить заходи по проведенню в життя положень Конвенції.

В грудні 1948 року було прийнято перший з передбачуваних документів – Декларацію прав людини. В ході розробки другого і третього актів було вирішено замість одного єдиного договору, в який були б включені всі категорії прав людини, прийняти два пакти про права людини: Пакт про економічні, соціальні та культурні права і Пакт про громадянські і політичні права, прийнятий одночасно з актами.

Юридична сила документів, що складає хартію, різноманітна. З однієї сторони Всезагальна декларація прав людини містить рекомендаційні норми, норми-заклики, а з іншої сторони, пакти, як міжнародні угоди, встановлюють обов'язкові норми поведінки для держав-учасників пактів. Звідси випливає, що розглядати хартію як єдиний документ неможливо – це загальна назва, що об'єднує цілком самостійні міжнародні документи.

Права і свободи, що містяться в Декларації можна класифікувати по чотирьох групах. В першу групу включаються так звані елементарні права і свободи: на життя, свободу, недоторканість (ст.3), свободу від рабства (ст.4), заборону від тортур чи жорстокого, нелюдяного поводження чи покарання (ст.5), рівність перед законом (ст.7), ряд прав, що стосуються процедурних гарантій правосуддя (ст.8-11), захист від свавільного втручання в особисте та сімейне життя та від посягань на честь та репутацію, недоторканість житла, таємниця переписки (ст.12).

Другу групу складають цивільні права: право особистості на визнання її правосуб'єктності (ст.6), свобода пере висування та вибору місця проживання (ст.13), право на притулок (ст.14), право на громадянство (ст.15), право вступати в шлюб та створювати сім'ю (ст.16), право володіти майном (ст.17).

В числі політичних прав і свобод Декларація встановлює: свободу поглядів, совісті, релігії (ст.18), свободу переконань та висловів їх (ст.19), свободу мирних зібрань та асоціацій (ст.20), право брати участь в управлінні своєю країною (ст.21).

І напри кінець, в ст.22-28 перераховуються економічні, соціальні та культурні права, такі як право на працю та вільний вибір роботи, рівну оплату за рівну працю, право на об'єднання в професійні союзи, право на відпочинок та досуг, право на певний життєвий рівень, право на освіту.

Аналіз Декларації буде одностороннім, якщо не звернути уваги на ст.29, в якій говориться про обов'язки кожної людини перед суспільством і встановлені підстави, по яким можливі обмеження при здійсненні індивідом прав і свобод. Ці обмеження встановлюються з метою визнання і поваги прав і свобод інших, а також за міркуваннями моральності, для забезпечення громадського порядку та загального добробуту. Всі такі обмеження можуть мати місце тільки при умові, що вони прямо встановлені законом.

Підводячи підсумок, слід зауважити, що не всі цінності західної цивілізації взагалі і західної демократії зокрема, визнані світовим співтовариством в якості природних прав людини, є абсолютними з огляду на багато чисельність культурних традицій, що склалися в різних країнах світу.







2.Поняття правового статусу особи.

Особа реалізує себе через активну участь в суспільному житті, через суспільні відносини, різні рухи. Соціальні групи, класи і особи, які входять в них, впливають як на соціальний розвиток суспільства, так і на свій особистий. Велике значення в розвитку особи має її правовий статус, тобто система гарантованих державою і громадянським суспільством прав, свобод і обов'язків особи. Правовий статус – це сукупність юридичних прав, свобод і обов'язків особи, які закріплені в діючому законодавстві і складають соціально допустимі і необхідні потенційні можливості особи мати суб'єктивні права і обов'язки і реалізувати їх в системі суспільних відносин. Правовий статус складається з об'єктивних (законодавчих) і суб'єктивних прав, свобод і обов'язків особи. Правовий статус особи може бути також обумовлений природними правами і обов'язками людини, які не закріплені в законодавстві, але входять до суб'єктивних прав і обов'язків особи.

Правовий статус закріплює досягнутий рівень свободи особи, людини в суспільстві, виступає важливим засобом ефективного задоволення потреб і інтересів кожної людини, створення і використання умов для всебічного розвитку особи. Правовий статус служить юридичною основою і засобом підвищення соціальної активності, втягнення кожного громадянина в активну діяльність по управлінню державними і суспільними справами, в розвиток економічного виробництва.

Послідовна реалізація прав, свобод і обов'язків дає кожній особі сильні засоби для пізнання закономірностей суспільного розвитку, для завоювання свободи. Права, свободи і обов'язки – це елементи правового статусу особи. Правовий статус особи виражає її соціальне становище, а також можливості для його розвитку. Закон від імені держави і громадянського суспільства виділяє найбільш суттєві соціальні можливості особи і закріплює їх у вигляді прав, свобод і обов'язків громадянина певної держави. Всі інші особи по відношенню до цієї держави виступають в якості іноземних громадян і осіб без громадянства, правовий статус яких має свої особливості.

Зміст прав, свобод і обов'язків громадян повинен базуватися на єдності і поєднанні суспільних і особистих інтересів і визначатися реальними суспільними відносинами. В останні роки при переході до правової держави і громадянського суспільства головний акцент робився на пріоритет прав людини над правами держави. Що привело до вседозволеності, росту злочинності, втрати державою управління економікою і контролю над розвитком і проведенням правових економічних реформ. Але приватний інтерес повинен поступитися загальнонародним, державним інтересам, як говорили стародавні римляни.

В зв'язку із цим повинен бути паритет прав особи і держави, а не пріоритет прав особи.

Права і свободи особи є матеріально обумовлені, юридично закріплені і гарантовані можливості індивіда мати і користуватись конкретними соціальними благами – соціально-економічними, духовними, політичними і особистими. Між правами і свободами особи немає особливих відмінностей. В будь-якому суспільстві юридичні права і свободи невід'ємні від юридичних обов'язків. В людському суспільстві „немає прав без обов'язків, як і немає обов'язків без прав”, - писав К.Маркс. Якщо у одного суб'єкта є права, то в іншого виникають юридичні обов'язки. Права держави, наприклад, є обов'язками для громадянина, а обов'язки держави є (виступають) правами громадянина. Між правами і обов'язками існує діалектичний взаємозв'язок, вони можуть мінятися місцями.

Суб'єктивне право – це міра можливої і бажаної поведінки особи для задоволення своїх чи інших законних потреб і інтересів. суб'єктивні права – це такі права, що належать конкретній особі і об'єктивуються в діючому законодавстві, яке є підставою для реалізації суб'єктивних прав особи. Реалізація суб'єктивних прав особи залежить від волі самої особи та соціально-економічних і політичних умов існування людини. Суб'єктивний юридичний обов'язок – це міра необхідної поведінки чи діяльності особи, яка закріплена в законодавстві і спрямована на задоволення потреб і інтересів інших суб'єктів суспільних відносин. Наприклад, обов'язок дотримуватись Конституції, правопорядку тощо. Юридичні обов'язки обумовлені об'єктивними закономірностями розвитку суспільства, виражають поєднання особистих і суспільних інтересів.

Поряд з юридичними правами і обов'язками існують законні інтереси. Законними інтересам є інтереси особи, які безпосередньо не охоплюються змістом встановлених законом прав і свобод, але підлягають захисту зі сторони держави.(6,11). Законні інтереси і необхідним додатковим елементом правового статусу громадян.

Правовий статус особи, громадянина формується на підставі його принципів. До основних принципів правового статусу відносяться: повнота прав і свобод; єдність і рівність прав і обов'язків; поєднання суспільних і особистих інтересів; реальність, гарантованість прав і обов'язків.

3.Розуміння прав і свобод людини,

прав нації (народу) на сучасному етапі.

Термін „права людини” з'явився в армії Кромвеля під час Англійської буржуазної революції в XVII столітті, але реалізувати їх в той час не було можливості.(8). Під час Великої французької революції 1789 р. Була прийнята Декларація прав людини і громадянина, в якій було сформульовано право громадян на участь в виборах і головний принцип правової держави – „громадянам дозволяється робити все те, що не заборонено законом”. Ці принципи не могли зразу реалізуватись у життя, оскільки юридично вони були проголошені, а фактично на протязі тривалого часу ігнорувались правлячими класами. В 1917 році після Великої Жовтневої соціалістичної революції в Росії була прийнята Декларація прав трудящих і експлуатованого народу. Всі ці акти послужили розвитку і реалізації прав людини. Разом з тим, в Радянському Союзі і в країнах Заходу права людини розвивались по-різному, оскільки існували різні політичні системи, різні форми правління і політичні режими.

Лише після другої світової війни в 1948 році ООН була прийнята „загальна декларація прав людини”, яка проголошувала і закріплювала основні права людини. З цього часу почала розвиватись теорія прав людини на міжнародному рівні. В 1975 році був прийнятий Хельсінський заключний акт з безпеки і співробітництва в Європі, в 1989 р. – підсумковий документ Віденської зустрічі держав-учасниць НБСЄ, в 1990 р. – Паризька хартія для нової Європи і цілий ряд інших документів. В 1989 р. в колишньому Радянському Союзі була також прийнята Декларація прав людини; Україна поки що такої декларації не прийняла.

Таким чином, еволюція правового статусу особи в багатьох випадках залежить від факторів міжнародного розвитку і співробітництва. Економічне і науково-технічне співробітництво позитивно впливає на правове регулювання прав і обов'язків особи. Під впливом міжнародного співробітництва посилився розвиток принципу поваги прав і свобод людини. Основною умовою еволюції правового статусу особи є вирішення загально соціальних міжнародних проблем таких, як забезпечення миру і процес роззброєння, заборона ядерних досліджень в повітрі, в океані і під землею, збереження природи і навколишнього середовища, проблеми моря і океану, охорона здоров'я, взаємодопомога в соціальному розвитку тощо.

Вирішення глобальних направлено на забезпечення і розвиток основних прав і свобод народів, націй, держав світового співробітництва в цілому. Все це пов'язано із забезпеченням миру і безпеки, ліквідацією війн, агресій расизму, апартеїду, колоніалізму. Всі права і свободи спеціалісти поділяють на три „покоління”. Права „першого покоління” – буржуазно-демократичні права і свободи, які були проголошені ще в французькій Загальній декларації прав людини і громадянина; права „другого покоління” – права і свободи, які завойовані трудящими і закріплені в міжнародно-правових документах: Загальній декларації прав людини, міжнародних пактах про права людини; правами „третього покоління” є права і свободи націй, народів, держав, світового співтовариства. (6,73). Всі ці права взаємопов'язані і обумовлені, і розвивались вони паралельно.

Основні права нації (народу) – це певні можливості кожної нації (народу), які необхідні для нормального її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно зумовлені досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними і рівними для всіх народів і націй. (14,14). Потрібно відрізняти права нації і народу, оскільки в суспільстві і державі може існувати багато націй. В умовах багатонаціональної держави права націй обумовлені правами держави і всього суспільства. Всі ці права знайшли своє відображення в Декларації про державний суверенітет України (1990 р.), в Акті проголошення незалежності України (1991 р.), в Декларації прав національностей України (1991 р.), в Законі України „Про національні меншини” (1992 р.) та в інших законодавчих актах. Основні права нації можна класифікувати на фізичні, етнічні, культурні, економічні, політичні. Право на самовизначення або на державну самоорганізацію належить до найважливіших, визначальних прав всього народу, а не окремої нації, яка може існувати в суспільстві і державі. Ці питання викладені в Резолюції ООН „Право народів і націй на самовизначенні” (1952 р.). В кожній державі можуть існувати свої особливості стосовно прав націй і національних меншин. В Україні створено Міністерство у справах національностей і міграцій України. Крім прав націй і народу нині ставиться питання і про основні права людства.