Права та свободи громадян, Детальна інформація

Та все ж справа не стільки у кількісних показниках, скільки у змісті зазначеного розділу.

У Конституції закладено насамперед нову, принципово відмінну від Конституції закладено насамперед нову, принципово відмінну від Конституції Радянського Союзу 1977 року і , відповідно, Конституції УРСР 1978 року, концепцію прав людини. Конституція рішуче відходить від так званого патерналістського розуміння її прав, згідно з яким свої права людина отримує від держави. Як підтверджує світовий та й наш власний досвід, таке розуміння природи прав людини (прикрите нерідко зовні респектабельною фразеологією) – це те „теоретичне підґрунтя”, на якому тримались і намагаються триматися нині всі тоталітарні режими з їх синдромом державної непогрішності та монополією на все і вся, включаючи права людини.

За закладеною в Конституції концепцією права людини пов'язані із самим фактом її існування, вони відносяться до основних властивостей, іманентних людині, без яких вона не може бути „членом суспільного союзу”. Інакше кажучи, якщо людина не має прав, то тим самим знищується сама природа людської істоти.

Декому може на перший погляд, здатися, що питання про природу прав людини – це сфера теоретичних абстракцій, зміщення акцентів в яких не має прямого відношення до конструкційної практики. Проте це далеко не так. Саме зміщення зазначених теоретичних акцентів дало змогу закласти конституційні основи для докорінної зміни відносин людини і держави – перетворення людини з прохача (просять же, як правило, безправні) і покірно-вдячного підопічного держави-монополіста (як тут не згадати популярний у попередні часи лозунг „Спасибо родной партии и правительству за заботу о человеке”), що принижує людську гідність, у вільного і рівного партнера держави, яка має щодо людини не тільки права, а й обов'язки. Головним з низ є утвердження і забезпечення прав і свобод людини, що прямо фіксується у Конституції (ст.3).

Із зазначеної концепції випливають також інші надзвичайно важливі положення основного Закону: про невідчужуваність і непорушність прав і свобод людини (ст.21), про те що конституційні права і свободи не можуть бути скасовані (ст.22), про їх рівність для всіх громадян (ст.24). Це означає, що держава не може позбавити людей їх іманентних властивостей, які б мотиви вона при цьому не висувала. Максимум, що дозволяється державі – це обмеження певних прав для окремих людей чи їх об'єднань і то лише з метою забезпечення національної безпеки, запобігання злочинам, охорони здоров'я, захисту прав інших людей та за наявності умов, визначених Конституцією і законами. Будь-які обмеження прав за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками не допускаються (ст.24).

Друга характерна риса розділу нової Конституції, присвяченого правам і свободам, полягає у помітному розширенні їх каталогу порівняно з Конституцією 1978 року.

Визнання, дотримання і захист прав і свобод не є нині виключно внутрішньою справою тієї чи іншої держави. Права і свободи людини – поза національні і поза територіальні. Як загальноцивілізаторська, загальнокультурна цінність, незалежна від націй, ідеологій, релігій, вони давно стали об'єктом міжнародно-правового регулювання. Україна, як член міжнародного і європейського співтовариства, зокрема такої авторитетної і впливової міжнародної і правозахисної організації як Рада Європи, зобов'язана дотримуватись загальноприйнятих у цій сфері міжнародних стандартів, закріплених в таких широко відомих актах, як Загальна декларація прав людини (1948 р.), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), Європейська конвенція про захист і основних свобод людини

(1950 р.) та ін.

Спираючись на ці та інші міжнародно-правові документи, нова Конституція закріплює цілий ряд нових прав, раніше не відомих ні Конституції Радянської України, ні українському законодавству. Серед них слід особливо відзначити право на життя (ст.27), право на повагу гідності (ст.28), право на невтручання в особисте та сімейне життя (ст.32), право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст.34), право на свободу об'єднання у тому числі у політичні партії (ст.36) та інші. Чимало нових прав викликано не тільки приведенням їх у відповідність з міжнародними пактами про права людини, а й запровадженням в Україні механізмів ринкової економіки. Це такі, зокрема, права, як правило, приватної власності (ст.41), право на підприємницьку діяльність (ст.42), право на забезпечення у разі безробіття (ст.46), право на страйк (ст.44) тощо.

Наступна особливість зазначеного розділу Конституції – це прагнення очистити права і свободи людини і громадянина від фетишизованих ідеологічних нашарувань, дуже багатою на які була Конституція УРСР.

Мова йде не про якусь повну, абсолютну деідеологізацію Конституції. Вона не може не ґрунтуватися на певній системі ідей, виражених у політико-юридичній формі. Питання, однак, у тому, яка ця система. Одна справа, коли вона орієнтована на цінності, властиві громадянському суспільству і правовій державі – інтелектуальну свободу, свободи думки і переконань, недопустимість ідеологічного диктату, звільнення від масової і національної ворожнечі тощо, і зовсім інша – коли зазначена система жорстко пронизана однією „всеперемагаючою” і незаперечною ідеологією, яка протягом десятиліть втілювалась у свідомість людей.

Саме цієї ідеологічної монополізації позбавлений зазначений розділ. У ньому права і свободи не зв'язані ідеологічними і політичними „ізмами”. Вони є загально цивілізаторськими, несумісними як з директивно - розподільчою економікою, нав'язуванням зверху примусових зразків життя і діяльності, так і з неконтрольованою стихією ринку. Особистість, власність, свобода, сім'я, духовність, порядок, державність – ось ті наріжні камені, з яких вибудовується нова Конституція. І в цьому її безсумнівний здобуток.

Нарешті, до характерних рис розділу Конституції про права і свободи людини і громадянина слід віднести те, що він не тільки декларує права і свободи, у тому числі нові, а й значно посилює юридичні гарантії їх реалізації та захисту.

З метою подолання поширеної в попередні роки практики, коли конституційні права і свободи фактично зводились нанівець поточним законодавством, у Конституції закладено підстави та межі для можливих обмежень основних прав і свобод. Такі обмеження існують у всьому цивілізованому світі: як свідчить практика, кількість прав і свобод, які можна було б назвати абсолютними, тобто необмеженими, дужа мала. До них відносяться хіба що право на повагу гідності людини, її свободу від тортур, жорстоких або таких, що принижують гідність покарань, від примусових медичних і наукових досліджень та, можливо ще, одне-два права. Решта прав і свобод, включаючи право на життя (згадаймо дебати навколо відміни смертної кари), не є абсолютними. Крім загальних підстав обмежень, про які згадувалось вище, права і свободи мають і більш конкретизовані підстави обмежень, які сформульовані у статтях, присвячених окремим з них.

Практичне застосування деяких з них, особливо тих, де вживаються так звані оціночні поняття типу „ в інтересах національної безпеки, економічного добробуту” (ст.32), „в інтересах... здоров'я і моральності населення” (ст.35), очевидно, викличе певні труднощі через можливе їх неоднозначне тлумачення. Проте ці труднощі можуть бути подолані шляхом офіційного тлумачення Конституції, яке згідно з ст.147 дається виключно Конституційним Судом України.

У Конституції зафіксовано також цілий ряд як традиційних, так і нових гарантій прав і свобод людини, починаючи з права на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст.56), і закінчуючи положенням про те, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (ст.63).

З метою посилення захисту прав і свобод особистості Конституція закладає базу для подальшого розширення прав адвокатури та запроваджує спеціальний інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ст.55).

Особливе значення серед гарантій прав і свобод Конституція цілком обґрунтовано відводить суду. Згідно зі ст.55 судовому захисту підлягають усі права і свободи на відміну від радянських часів, коли судовий захист фактично був вибірковий: чимало скарг громадян на ущемлення їх прав взагалі виключалось із судової юрисдикції. Тільки суд віднині санкціонуватиме арешт або тримання під вартою особи ( ст.29), проникнення до житла чи іншого її володіння, проведення в них огляду чи обшуку (ст.30); встановлюватиме винятки з права на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції (ст.31), обмеження щодо права громадян на проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій (ст.39) та ін. Виключно за рішенням суду можуть бути застосовані такі примусові заходи, як конфіскація майна (ст.41) і позбавлення житла (ст.47).

Принципово новим для нашої правової системи є положення ч. IV ст.55 Конституції, згідно з яким кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Словом, можна констатувати, що закріплений новою Конституцією арсенал юридичних засобів забезпечення прав і свобод цілком відповідає міжнародним стандартам і за належного їх використання є цілком достатнім для реального здійснення громадянських і політичних прав і свобод. Складніше іде справа із забезпеченням соціально-економічних прав – на працю, житло, охорону здоров'я, освіту тощо.

Не заперечуючи за цими правами якості суб'єктивних прав, визнаних світовим співтовариством нарівні з іншими правами людини, про що свідчить, зокрема, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, разом з тим не можна не помічати, що гарантуюча роль держави щодо цих прав істотно відрізняється від гарантій громадянських і політичних прав. Якщо гарантії останніх окреслюють сферу індивідуальної автономії особистості і містять заборони на втручання у цю сферу будь-яких суб'єктів, включаючи саму державу, то соціально-економічні права, навпаки вимагають для своєї реалізації активного втручання держави, її позитивних зусиль (звідси, до речі, назва цих прав як позитивних на відміну від громадянських і політичних, які часто іменуються негативними).

Гарантуюча роль держави у забезпеченні соціально-економічних прав проявляється, головним чином, у створенні належних умов для реалізації людиною цих прав, а точніше – покладені на державу обов'язку розробки і здійснення відповідних соціальних програм. Вони ж обумовлюються економічним потенціалом держави. Співвідношенням форм власності, домінуючою в суспільстві соціально-психологічною атмосферою та іншими чинниками.

Немає потреби доводити, що стан реалізації зазначених прав, як і багатьох інших положень Конституції, найближчим часом визначатимуть, на жаль, не становище суспільства, вихід з якого поки що залишається проблематичним, відсутність у зв'язку з цим необхідних матеріальних коштів та ін.

Та головна біда навіть не в цьому. Як свідчить світовий досвід, рівень повного забезпечення цих прав відповідно до їх міжнародних стандартів не досягнутий практично жодною державою світу. Найбільш негативно позначаються на забезпеченні соціально-економічних прав наслідки втрати державного регулювання економічних і соціальних процесів задовго до того, як почали набувати сили ринкові регулятори. Без активного втручання держави у перерозподіл доходів між різними соціальними групами через оподаткування, державний бюджет, соціальні програми тощо, „вирівнювання” невластивої для цивілізованих країн кричущої соціальної нерівності (що зовсім не означає повернення до „зрівнялівки”) зафіксовані у Конституції соціально-економічні права можуть залишитись декларацією. І ніякі супроводжуючі їх терміни типу „гарантуються”, ”забезпечуються” тощо цьому не допоможуть.

Ускладнюватимуть реалізацію конституційних прав і свобод (причому не тільки соціально-економічних) й такі явища, як надмірна політизація суспільства, викликана його різкою поляризацією, низька авторитетність влади, її фактична безконтрольність, соціальна апатія, правовий нігілізм, який став складовою частиною національної психології, нашого способу життя та ін. Не можна не врахувати також того факту, що деякі положення Конституції, зокрема ті, що стосуються прав і свобод людини і громадянина, прийняті шляхом політичного компромісу, що призвело до їх суперечностей, які теж можуть стати на перешкоді реалізації цих положень.

Сказане свідчить про те, що прийняття й обнародування нової Конституції – це хоч і надзвичайно важливий, але лише початковий етап конституційного регулювання. За ним наступає не менш складний і тривалий його етап реалізації конституційних положень. Вона являє собою спосіб фактичного існування, реального буття Конституції. Саме по реалізації конституційних норм, зокрема й тих, що закріплюють права і свободи людини і громадянина, можна робити надійний висновок про ступінь відповідності фактичної Конституції юридичній.

Гарантії та механізм захисту прав і свобод людини і громадянина у Конституції України.

Новою Конституцією України передбачено і закріплено значний комплекс гарантій прав та свобод людини і громадянина.

Умовно їх можна поділити на дві основні групи: 1) загальносуспільні (загально соціальні) гарантії; 2) юридичні гарантії.

В свою чергу, серед загальносуспільних гарантій можна розрізняти політичні, економічні, соціальні і духовні (культурні) гарантії.