Гуманітарний розвиток та гуманітарна політика ( на прикладі Тиврівського району Вінницької області)” за програмою “Адміністративний менеджмент”, Детальна інформація

Значення середньої освіти розуміють і на урядовому рівні, так в 1999 році Кабінет Міністрів ухвалив Комплексні заходи щодо розвитку загальної середньої освіти в 1999-2012 роках. Це і зрозуміло, адже масштабність та обов’язковість загальної середньої освіти визначають її виняткову роль у суспільстві, а українська загальноосвітня школа дає досить великий за обсягом рівень знань і продовжує в основних своїх параметрах зберігати їхню якість.

В 1999-2000 навчальному році в Україні функціонує 21,2 тисячі загальноосвітніх навчальних закладів, у яких навчається 6,9 мільйона учнів. Зокрема, для розвитку здібностей і обдарувань юних громадян працює 224 гімназії, 226 ліцеїв, 20 коледжів, 221 спеціалізована школа, 947 навчально-виховних комплексів. Крім того, для дітей, які потребують соціальної допомоги і реабілітації, діє 399 спецшкіл-інтернатів [36. C.12]

Розвиток освіти, зростання інтелектуального потенціалу суспільства важливий фактор соціального науково-технічного прогресу ,розвитку світової цивілізації. Нова епоха – постіндустріальна, епоха інформації – базується на знаннях. Тому саме потреба в знаннях зумовлює зростаючу роль освіти в розвитку соціально-економічного прогресу суспільства. Освіта має мати абсолютний пріоритет.

Але останнім часом відбувається розтрата набутого ресурсного потенціалу та професійного запасу в галузі. Криза в освіті значною мірою зумовлена недооцінкою ролі галузі в успішному здійсненні економічних реформ, підвищені ефективності виробництва. Хоча, лише освіта та освіченість, розум і висока духовність народу можуть забезпечити Україні гідне місце в ряду цивілізованих держав світу.

Вченими різних країн доведено високу економічну і соціальну ефективність освіти в суспільному відтворенні. Ще наприкінці ХІХ ст. відомий український економіст І.Янжул довів, що ефективність виробництва перебуває у прямій залежності від розвитку освіти, від підвищення освітнього рівня населення. [40. C.62]. Результати досліджень, здійснених в останні роки у 30 країнах світу фахівцями Світового банку під егідою ЮНЕСКО, показали, що третина приросту ВВП в цих країнах забезпечується інвестиціями у сферу освіти, рентабельність якої на різних ступенях навчання становить від 12 до 24 %. [40.C.63]. А за оцінками американських дослідників з 1945 року серед факторів зростання національного продукту США на освіту і кваліфікацію робочої сили припадає в середньому 10% - 15%. [40. C.63].

У 1988 році в Парижі відбулась конференція Нобелівських лауреатів, у висновках якої записано, що освіта повинна мати абсолютний пріоритет у бюджетах усіх держав і сприяти розвитку всіх видів творчої діяльності. [40. c.65]. З цим співзвучна і концепція людського капіталу у відповідності з якою: освіта – ключовий фактор економічного зростання, соціального і економічного благополуччя, інвестиційна галузь духовного виробництва. Вкладення в освіту є найперспективнішими через свою високу економічну і соціальну значущість. Співвідношення величини витрат на освіту і економічного ефекту від неї дорівнює 1 до 4. [41. c.14].

Можна сказати, майбутнє України в руках освітян. Однак, щоб освіта сприяла захисту стратегічних інтересів держави, її розвиток має випереджати у часі розвиток інших складових частин економіки. (Щоб забезпечити сьогоднішні потреби народного господарства у кадрах, структуру і контингент зайнятих необхідно було передбачити ще 5 років тому). Однак, вже сьогодні Україна за середнім рівнем освіти працівника народного господарства (за кількістю років навчання) значно відстає. В розрахунку на одного працюючого він становить близько 10 років, а в Японії – 11 років, США – 15 років [40. c.66].

Неухильно зменшується частка витрат на освіту. Так, в 1995 році вона складала 5,5% ВВП, 1996 році – 4,97%, 1997 – 3,85%.

За дев’яності роки обсяг будівництва освітніх закладів скоротився у 3 - 7 раз. Фізична спрацьованість основних фондів становить понад 60%, моральне зношення майже – 90%. Ще у березні 1997 року зарплата освітян становила 89,3% середньої зарплати по народному господарству і 81,4% - у промисловості. [41. c.19].

За рівнем індексу освіченості Україна значно відстає від рівня розвинутих країн. Так, в розвинених європейських країнах тривалість повної середньої освіти – 12 -13 років. Її отримує понад 80% дітей. В Україні -10 років, отримує не більше 70% дітей. До того ж освітній потенціал накопичується віками.

У розвинених країнах Європи закони про обов’язкову освіту були ухвалені ще в ХІХ ст.. А у нас в 1930 році було 30% неписьменних у віці 10 років і старше. (До прикладу – володіють іноземною мовою в Україні лише 0,5% населення). [73.C.21].

Відбувається скорочення кількості і закриття закладів освіти. Так, в 1997 році кількість дошкільних закладів зменшилась на 170, загальноосвітніх шкіл – на 140, ПТУ – на 151 [52.C.63].

В 1996 р. в 48% сіл України взагалі не було шкіл. [41.C.63] (Це понад 3 тисячі сіл з населенням більш як 300 чоловік). А за кількістю студентів на 100 тисяч населення Україні належить лише 50-те місце в світі [61.C.21]

В той же час, наприклад у Франції на освіту йде 7,3% валового продукту країни, біля 20% державного бюджету, а це 340 млрд. франків щорічно. (В США 230 – 240 млрд. доларів). Вчитель-початківець отримує 8 тисяч франків щомісячно (1,23 тис. доларів), а старший до 2,7 тисяч доларів. Квартири, комунальні послуги надаються вчителям безкоштовно. [27.C.4]

Стан освіти в Україні Міністр науки та освіти України Василь Кремень визначив як «іще гірший, а ніж уявлялось». Так, з підручниками: в 5-10-х класах 59% від потреби, а в 11-их – лише 34%. Для поліпшення ситуації потрібно лише 83 млн. гривень, що навіть в нинішніх кризових умовах в масштабах держави сума невелика.

Посадовий оклад від 110 до 140 гривень мізерний і не змінювався чотири роки поспіль. [37.C.3]. Таким чином ситуація, справді, важка і потребує негайних радикальних, проте продуманих і виважених змін. При цьому права на помилку як і простих рішень немає. Деякий час популярним було гасло комерціалізації сфери освіти, але такі зміни, не регламентовані правовими нормами, при мізерному бюджетному фінансуванні загрожують майбутньому України, спричиняють зниження освітнього рівня нації – одного з важливих елементів національної безпеки, падіння престижу освіти та освітянської діяльності, деградації життєвих стандартів населення, адже скорочується обсяг спожитих послуг освіти.

Для розвитку системи загальної середньої освіти важливе значення має стан управління нею, що як відомо, побудовано на поєднані територіального та відомчого підходів при врахуванні як місцевих так і загальнодержавних інтересів. Адже, освіта знаходиться під контролем і органів місцевого самоврядування (Стаття 32 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”) і місцевих державних адміністрацій (Стаття 22 Закону України “Про місцеві державні адміністрації”).

Безпосередньо ж управління системою загальної освіти здійснюють Міністерство освіти України, а також відділи освіти районних державних адміністрацій. І саме від останніх, що є найближчими до закладів освіти, в значній мірі залежить стан освіти.

На рівні району відповідний відділ освіти покликаний забезпечити реалізацію державної політики в сфері загальної середньої освіти на підвідомчій території. Він має контролювати додержання вимог законів та інших нормативно-правових актів в галузі освіти, обов’язкове виконання державного стандарту загальної середньої освіти всіма навчальними закладами розташованими на його території, брати участь у розробці та реалізації варіативної складової змісту загальної середньої освіти, має створювати умови для одержання повної загальної середньої освіти.

Важливим є повноваження здійснювати добір, призначення на посаду та звільнення з посади педагогічних працівників, забезпечення їх підручниками, посібниками, методичною літературою. Відділ освіти здійснює, крім того, атестацію педагогічних працівників та навчальних закладів системи загальної середньої освіти не рідше одного разу на 10 років. [8.C.11]

Найвагомішим типом загальноосвітнього навчального закладу є середня школа І – ІІІ ступенів (школи кожного з трьох ступенів можуть функціонувати разом або самостійно: І ступінь – початкова школа, ІІ ступінь – основна школа, ІІІ ступінь – старша школа). Крім того є й інші типи загальноосвітніх та інших навчальних закладів системи загальної середньої освіти: спеціалізована школа (школа-інтернат ), гімназія, ліцей, колегіум, загальноосвітня санаторна школа (школа-інтернат), школа соціальної реабілітації, вечірня (змінна) школа. Кожен з них має свої особливості і розраховані на певний контингент учнів. [8.C.6]

Надзвичайно важливим є питання фінансування закладів освіти. У відповідності з законом утримання їх здійснюється за рахунок коштів засновників (власників) цих закладів. [8.C.12]

В умовах переходу до ринкових відносин умови фінансування освіти значно змінюються. Адже, у сфері освіти сьогодні з’являються недержавні заклади освіти, які не отримують бюджетних асигнувань, а державні і комунальні заклади освіти, поряд із бюджетними коштами на покриття своїх видатків активно використовують позабюджетні джерела фінансування. Загальна середня освіта фінансується, як правило, з місцевих бюджетів.

У відповідності з Класифікацією прибутків і видатків державного та місцевих бюджетів України фінансування освіти відбувається за розділом 200. Витрати на утримання дитячих дошкільних закладів фінансуються, здебільшого, за рахунок місцевих бюджетів, а також за рахунок власних позабюджетних фондів, що формуються з матеріальної допомоги підприємств і організацій, коштів, отриманих від надання платних послуг населенню. Частину вартості утримання дітей оплачують батьки. При цьому батьки багатодітних сімей мають пільги по оплаті – повністю або частково звільняються від оплати, так само, як і матері-одиночки. Витрати на утримання середніх загальноосвітніх шкіл здійснюється за рахунок, переважно, місцевих бюджетів.

Виділення коштів з бюджету на ці потреби здійснюється шляхом кошторисно-бюджетного фінансування. Тобто, методом безповоротного, безвідплатного відпуску грошових коштів на утримання установ, що перебувають на повному фінансуванні з бюджету, на основі фінансових планів – кошторисів витрат. [31.C.4].

На рівні району для утримання шкіл складаються загальні кошториси, в яких обов’язково розшифровується обсяг фінансування за статтями на кожну установу окремо, у відповідності з індивідуальними кошторисами витрат бюджетних установ.

Кошторис складають та підписують директор і бухгалтер школи чи централізована бухгалтерія. Розглядає і затверджує його головний розпорядник коштів (на рівні району – це завідуючий районним відділом освіти).

Вихідною базою для визначення розміру асигнувань за основними статтями кошторису школи є кількість учнів і класів. Їх відображають у кошторисі на дві дати: 1 січня і 1 вересня планового року. Кількість учнів і класів на 1 січня беруть за фактичним станом на останню звітну дату. Кількість учнів на 1 вересня планового року визначають відповідно до плану прийому і випуску учнів, а кількість дітей, що підуть до школи в наступному навчальному році – за даними спеціального обліку, який веде школа. При формуванні класів враховується граничне наповнення. (У загальноосвітніх навчальних закладах не повинна перевищувати 30 учнів). [8.C.7].

Після складення кошторису розраховують кількість педагогічних ставок по школі за трьома показниками: кількість класів, кількість годин навчальних занять, норми навчального навантаження учителів на тиждень.

У відповідності з бюджетною класифікацією основним статтями кошторису витрат є: Стаття 1. Заробітна плата, що включає заробітну плату учителів, оплату за перевірку зошитів, заробітну плату навчально-виховного і адміністративно-обслуговуючого персоналу, додаткові види оплати та інші види заробітної плати. Рівень заробітної плати вчителів залежить від освіти, категорії та тарифного розряду, а плата адміністративно-господарського і навчально-допоміжного персоналу розраховується виходячи з типових штатів та посадових окладів. Стаття 2. Нарахування на заробітну плату(відрахування до пенсійного фонду, на соціальне страхування) Відповідно з 37% нарахування від фонду заробітної плати, 88% - пенсійне, а 12% - соціальне страхування). Стаття 3. Канцелярські та господарські витрати. Стаття 4. Відрядження та службові поїздки. Стаття 9. Витрати на харчування.