Гуманітарний розвиток та гуманітарна політика ( на прикладі Тиврівського району Вінницької області)” за програмою “Адміністративний менеджмент”, Детальна інформація

фінансування закладів освіти в перехідний час за обов’язковим мінімумом;

збереження і подальший розвиток мережі шкіл та дошкільних закладів;

прийняття до місцевої комунальної власності дитячих дошкільних установ від підприємств;

соціальний захист дітей та молоді;

збереження “золотого фонду” педагогічних кадрів, різнопланова робота з підвищенням їхнього професійного рівня;

розвиток інновацій в освіті, о також навчальних закладів нового типу.

А головними завданнями, що мають бути поставлені в цій програмі мають бути такі:

на новій основі відновити традиції шефства над закладами освіти;

організувати громадський рух на підтримку освіти (для цього місцеві засоби масової інформації повинні широко висвітлювати все, що відбувається в освіті. Створити таку атмосферу, яка б стимулювала спонсорство і меценатство);

виробити і впровадити в практику діяльності нові форми і методи співпраці та взаємодії з батьками. Організувати асоціації батьків – голів батьківських комітетів. Проводити Загально-районні збори батьків двічі на рік – наприкінці і на початку навчального року;

розв’язати, по можливості, проблему працевлаштування випускників;

організувати господарську діяльність закладів освіти;

встановити в обов’язковому порядку в навчальних закладах лічильники;

налагодити і вдосконалювати систему соціального виховання;

розробити спеціальну програму підтримки обдарованих дітей;

підтримувати і заохочувати кращих вчителів шляхом їх морального та матеріального стимулювання. Проведенню конкурсу “Кращий вчитель року району”, надавати всебічну підтримку та сприяння.

Важливість системи освіти для життя району посилюється ще й тим, що шкільному обслуговуванню у сільській місцевості прийнято відводити роль стабілізуючого чинника, який певною мірою сприяє оздоровленню демографічної ситуації. Безумовно, для такого виду обслуговування важливі всі елементи його організації, серед яких чи не найважливішим видається доступність.

Окремого правового науково – обґрунтованого забезпечення потребує структура управління освітою. Адже, управління освітою як наукова галузь в нашій країні ніколи не розглядалась. Більш – менш цілісної теорії управління освітою, де були б ураховані інтереси держави, громадськості, принципи системності, розподілу і делегування повноважень, контролю взагалі не було, а тепер вона лише створюється. Управління та політика контролю і сьогодні часто базується на хибній уяві про існування прямої залежності продуктивності системи освіти від витрат на неї.

В управлінні освітою є чотири головних взаємодіючі аспекти: економічний, педагогічний, соціально-політичний та культурний. І успіх може бути досягнуто лише за умови їх гармонійного, взаємодоповнюючого застосування на практиці. Метою ж заходів управління освітою є соціалізація дитини, тобто - безболісне входження її у світ цінностей, які зафіксовані Конституцією, законами та визначаються традиціями і звичаями народу.

Управління освітою вимагає визначення пріоритетних напрямків. Один з них – це внутрішня реконструкція системи освіти, окремих її підсистем та елементів. При цьому, основним завданням є – навчити керівників шкіл діяти відповідно до державного замовлення і дати їм можливість самостійно визначити стратегічні напрями у розвитку навчально-виховного процесу в школі. Має відбуватись демократизація всього життя освітніх закладів, їх робота на принципах самоуправління. Залучення учнів і зацікавлених груп населення до вирішення всіх проблем, включно з питаннями фінансування освіти. Це має забезпечити гуманізм освіти, направленість до людини як суб’єкту освітнього процесу, створити максимально сприятливі можливості для розвитку творчої індивідуальності.

Суть реформування управління системою освіти в тому, що воно повинно в більшій мірі, ніж раніше здійснювати свою функцію обслуговування, забезпечення максимально повного задоволення потреб населення і народного господарства в освіті.

Розвиток освіти в країні залежить від того на скільки повно враховуються в механізмі управління інтереси всіх соціальних суб’єктів, на скільки глибоко розкриваються взаємозв’язки і протиріччя інтересів, своєчасно знаходяться оптимальні форми їх руху, визначаються шляхи, засоби і способи їх вирішення. При реформуванні освіти необхідно забезпечити реальну самостійність її закладів у вирішенні всіх питань їх економічного й соціального розвитку, розмежувати прерогативи суб’єктів товарно-грошових відносин в галузі, розширити права керівників і трудових колективів у вирішенні оперативно-виробничих завдань, вдосконаленні галузевого економічного планування і фінансування навчальних і навчально-виховних закладів, вдосконалення бюджетного планування і нормування. При цьому, забезпечувати пряму залежність економічного становища кожного закладу, трудового колективу, окремого працівника від кінцевих результатів його роботи. Відповідальність за якість навчально-виховної роботи має бути не тільки моральною, але і матеріальною, і навіть в першу чергу матеріальною.

Надзвичайно важливим є питання фінансування освіти. Адже, політика перерозподілу навантаження між державою та місцевими бюджетами в цьому відношенні була первісно не узгоджена з реальними фінансовими можливостями на місцях. Розмір фінансування всієї гуманітарної сфери в регіонах значною мірою залежить від рішень, які приймає міністерство Фінансів, але при цьому ні дане міністерство, ні Уряд не несуть відповідальності за зміни обсягу та якості послуг, що надаються населенню. Тому, в перехідних умовах необхідно було б запровадити варіант фінансування за яким утримання матеріально-технічної бази освіти – за рахунок місцевих бюджетів, а все інше (в першу чергу заробітна плата) – за рахунок держави.

Яким би не було важким економічне становище в країні, беззаперечним є загальносвітове правило, що головний тягар фінансування системи освіти і виховання несуть бюджети, підтримуючи абсолютну більшість навчальних закладів всіх форм власності.[36.C.12]. Безкоштовність навчання залишається пріоритетною в системі загальної середньої освіти. [8.C.11].

Звичайно, залучення позабюджетних коштів для утримання закладів освіти справа потрібна і неминуча. Але можливості залучення їх у більшості шкіл вкрай обмежені. Праця учнів не може бути основою матеріально-фінансової бази школи, адже, крім всіх інших моментів, і школярам потрібно платити. Адже немає більш негативного впливу на виховання любові і поваги до праці, ніж безоплатна праця. Сільські школи в своїй більшості невеликі, а значить дуже обмежені і наявні в них трудові ресурси. В період літніх канікул ця проблема ще більше загострюється. Хоча, це напевно єдина реальна форма поповнення власними коштами шкільного бюджету на селі. Абсолютно очевидно, що ніяка рентабельність пришкільного господарства не може забезпечити повне покриття витрат на утримання освітнього закладу.

Ще більш нереальні інші джерела надходження позабюджетних коштів – оренда приміщень, проведення платних концертів, вечорів, робота гуртків, секцій тощо. Переважаюча більшість закладів середньої освіти приречена існувати за рахунок бюджету, і потрібно підкреслити, в самому цьому факті немає нічого поганого. Підхід по принципу “школа – товаровиробник” неправомірний. Не потрібно розглядати самофінансування як ціль. Залучення позабюджетних коштів повинна завжди залишатися на рівні реальних можливостей.

Закінчуючи тему фінансування необхідно згадати ще один момент. Для стабілізації та покращення матеріального стану освіти бажаним би було ввести в державі спеціальний цільовий податок (фонд) на потреби галузі з реалізації ряду товарів, крім товарів першої потреби, звільнити від податку на прибуток та ПДВ навчально-виробничу діяльність закладів освіти, тим більше, що у вже прийнятих законах ці норми закладені.

Важливим резервом покращення роботи закладів освіти є зміни в самій системі управління даною галуззю на рівні району. Необхідно створити Районну раду з питань освіти, як консультативно-дорадчий орган при районній раді та районній державній адміністрації. Але це не має бути формальним, люди повинні бути підготовлені, і мати час й бажання тут працювати. Цей орган мав би виконувати роль опікунської ради закладів освіти району. Займатись питаннями забезпечення обов’язковості середньої освіти для всіх дітей, матеріально-технічною базою шкіл, мережею навчально-виховних закладів, залученням молоді до праці, приймати участь у формування апарату районного відділу освіти, його персонального складу, структури, затверджувати плани розвитку освіти, її бюджет і контролювати його використання. Членами цієї ради мають бути представники органів влади, підприємств, громадських організацій, освітяни, батьки. Працювати вона має на основі Положення, затвердженого на сесії Районної Ради.

Необхідно реорганізувати, як експеримент, Районний відділ освіти та методичний кабінет в районний координаційно-методичний центр працівників освіти з відділами: навчально-виховної роботи, централізованою бухгалтерією і господарською частиною. Замість інспекторів і методистів ввести посади радників освіти. Кандидати мають затверджуватися на конкурсній основі на 5 років по функціональних напрямках: початкової і середньої освіти, позакласної і позашкільної роботи, дошкільного виховання, трудового виховання, захисту дітей, кадрам, по навчальній літературі і технічним засобам навчання, психолог-соціолог.

Радник має бути інструктором-методистом, уміти діагностувати причини недоліків, формулювати висновки і рекомендації, готувати обґрунтовані пропозиції по виправленню ситуації. Тому увага має приділятися відбору цих кадрів. Бажано, з тих які раніше були директорами, завучами шкіл, мали загальну культуру, ерудицію, такт, почуття об’єктивності і справедливості, толерантності для уникнення конфліктних ситуацій. Вони мають переорієнтувати контроль на надання допомоги тим кого перевіряють, могти власним прикладом показати зразок виконання того чи іншого доручення, справи, показати урок в школі, яку атестують чи перевіряють.