Здійснення іноземних інвестицій у вільних економічних зонах, Детальна інформація

У 1979 році Китай встановив чотири спеціальні економічні зони у південних провінціях Гуандун і Фуцзянь. Для цих зон повинні були застосовуватися особливі правила та положення, щоб їхня економіка розвивалася і процвітала інакше, ніж решта економіки країни. Було визначено чотири основні мети створення спеціальних економічних зон:

* прискорювати розвиток підприємств експортної орієнтації, що збільшить прибуток в іноземній валюті і водночас активізує місцеві можливості працевлаштування;

* заохочувати вкладення інвестицій у основні проекти інфраструктури, такі як будівництво доріг, систем водопостачання, морських портів, аеропортів та мереж зв'язку;

* служити центрами навчання, підготовки та експериментування з різноманітними формами економічного співробітництва;

* служити місцем провадження іноземних технологій, ноу-хау та прийомів менеджменту для інших районів Китаю.

Політика відкриття Китаю для зовнішнього ринку була всеохоплюючою. Шеньчженській, Чжухайській та Шантонській спеціальним економічним зонам у провінціях Гуандун, Сямень та Фуцзян було надано більш сприятливий режим імпортно-експортної торгівлі та одержання іноземного капіталу.

Спеціальні економічні зони, які вважались експериментальним полігоном, у якому можна було перевірити найбільш важливі питання контактів та співробітництва з іноземними підприємствами, були фізично ізольовані від решти території країни. Це той спосіб, завдяки якому китайські планові органи намагалися захистити територію своєї країни від небажаного іноземного впливу (особливо у соціальній та культурній сферах).

Місця для спеціальних економічних зон було обрано спеціально:

Шеньчжень розташований на кордоні з Гонконгом, Чжухай межує з португальською колонією Макао, а Сямень розташований навпроти Тайваню. Однак невдовзі виявилося, що ці спеціальні економічні зони були спроектовані з занадто вузькою спрямованістю. У провінціях - Гуандун та Фуцзян - було запроваджено гнучкі заходи та проведено особливі політичні акції, які гарантували їм більшу автономію у сфері економіки.

У 1984 р. Китай зробив наступний крок, відкривши 14 портових міст:

Далянь, Ціньхуандао, Тяньцзінь, Янтай, Ціндао, Ляньюнган, Нантон, Шанхай, Нінбо, Веньчжоу, Фучжоу, Гуанчжоу, Чжанцзян та Бейхай. До них планувалося залучити іноземний капітал з метою модернізації та перебудови старих підприємств або спорудження нових заводів із сучасним рівнем техніки. Відповідно, у портових містах були створені райони двох типів: перші - "райони старих міст", другі - "зони економічного та технічного розвитку". Тяньцзіню та Шанхаю було надано право самостійно вирішувати питання про проекти із залученням інвестицій у обсязі до ЗО млн. дол., Даляню та Ляодуну - до 10 млн.дол., решті міст до 5 млн.дол.

У 1986 р. дельти рік Чжанцзян і Чжуцзян, а також міста Сямень, Чжанчжоу і Кванчжоу у південній провінції Фуцзян були перетворені на відкриті прибережні райони. У 1988 р. Державна рада прийняла рішення про реорганізацію острова Хайнань у провінцію і створення там найбільшої спеціальної економічної зони у Китаї. Після цього відкрита берегова зона поширилася на Ляодунський і Шандунський півострови, чим було завершено утворення відкритого прибережного кільця з півдня на північ, що охоплює територію у 320 тис.кв.км з населенням понад 200 мільйонів чоловік.

Оскільки умови для вкладення інвестицій у китайські прибережні зони (завдяки порівняно добре розвинутій інфраструктурі) сприятливі, якість робочої сили досить висока, а зарплата відносно низька, то виникли певні диспропорції між материковими та прибережними містами, а також збільшився розрив у рівні економічного розвитку між материковими та прибережними районами. Такий результат можна було передбачити. Відповідне гасло того часу звучало так: "Спочатку багатими повинні стати певні регіони, щоб їм могли наслідувати.

Проте згодом виявилось нераціональне використання іноземного капіталу. Так, значну його частину було спрямовано у сектор послуг; потреба у цьому е не такою нагальною, але це приносить великі прибутки і дозволяє швидко окупити вкладення. Тому в Китаї сьогодні планується поступово проводити політику диференціації галузей промисловості відповідно до їх значення з метою спрямування іноземного капіталу у найважливіші стратегічні галузі, такі як енергетика, транспорт, хімічна промисловість.

5.7.1. Різноманітні форми економічного співробітництва

Коли Китай почав відкриватись для іноземного бізнесу, стало очевидним, що країна потребує нових форм економічного співробітництва, відмінних від традиційних методів зовнішньої торгівлі. Іноземці, які були готові вкладати капітал у Китаї, зажадали прийняття чіткого законодавства про гарантування інвестицій та забезпечення безперешкодного ведення ділових операцій. Китайським адміністративним органам не дозволялося частково або повністю втручатися у ділові операції.

8 червня 1979 р. був опублікований "Закон Китайської Народної Республіки про спільні підприємства (Закон про спільні акціонерні підприємства)". Це основний закон, яким керуються спільні підприємства; у ньому закладені лише принципи, сформульовані до того ж, досить розпливчасте. Через деякий час з'ясувалось, що ряд детальних проблем потребує особливого регулювання, що призвело до прийняття ряду нових законів. Одним із заходів, передбачених законом про спільні акціонерні підприємства, було визначення частки іноземного капіталу, що повинна бути не меншою, ніж 25% загальної величини капіталу. Внесок у вигляді іноземного капіталу може складатися з верстатів, устаткування, технічних ноу-хау та іноземної валюти. Китайська сторона звичайно надає землю, приміщення, сировину і, природно, робочу силу.

До цих нових законів відносяться: "Положення про реєстрацію спільних підприємств за участю китайського та іноземного капіталу" від 26 липня 1980 р., "Закон про прибутковий податок спільних підприємств за участю китайського та іноземного капіталу", "Детальні правила та положення про застосування Закону про прибутковий податок спільних підприємств за участю китайського та іноземного капіталу" від 14 грудня 1980 р., "Положення про надання Банком Китаю позик спільним підприємствам за участю китайського та іноземного капіталу" від 3 березня 1981 р., "Положення про порядок реєстрації, вивчення та схвалення спільних підприємств за участю китайського та іноземного капіталу" від 24 квітня 1981 р., "Положення про реєстраційні внески, виплачувані спільними підприємствами за участю китайського та іноземного капіталу" від 2 лютого 1982 р., "Правила застосування Положення про контроль над валютою у підприємствах за участю іноземного капіталу, китайських та спільних підприємствах" від 1 серпня 1983 р, "Рішення про доповнення до Закону про прибутковий податок для спільних підприємств за участю китайського та іноземного капіталу" від 2 вересня 1983 р., "Положення про застосування Закону про спільні підприємства за участю китайського та іноземного капіталу" від 20 вересня 1983 р., "Заходи по застосуванню Положення про організацію праці у спільних підприємствах за участю китайського та іноземного капіталу" від 19 січня 1984 р, "Положення про нагляд і контроль над спільними китайсько-іноземними підприємствами, їхнім експортом та імпортом, а також системою їх оподаткування та звільнення від податків" від 1 травня 1984 р, "Положення Китайської Народної Республіки про бухгалтерський облік у спільних підприємствах за участю китайського та іноземного капіталу" від 4 березня 1985р., "Положення про баланс прибутків і витрат у іноземній валюті спільних підприємств" від 15 січня 1986 р., "Заходи Державної ради Китайської Народної Республіки по заохоченню іноземних інвестицій" від 11 жовтня 1986 р., "Додаткові правила до Положення про фінансовий контроль китайсько-іноземних акціонерних спільних підприємств" від 20 січня 1987 р., "Тимчасове положення про частку зареєстрованого капіталу від загальної величини інвестицій китайсько-іноземних акціонерних підприємств" від 1 березня 1987 р, "Заходи по забезпеченню заміщення імпорту продукцією, виробленою китайсько-іноземними акціонерними спільними підприємствами" від 19 жовтня 1987 р, "Положення про вкладення інвестицій кожною з сторін китайсько-іноземного акціонерного підприємства" від ЗО грудня 1987 р.

Керівництво спільним акціонерним товариством здійснює рада директорів, головою якої повинен бути китаєць (стаття 5 Закону про спільні акціонерні підприємства). Головний управляючий, що призначається радою директорів, звичайно є іноземцем. Стаття 10 Закону про спільні акціонерні підприємства передбачає, що пропорційні прибутки та пропорційний капітал можуть бути переведені за кордон після закінчення спільних ділових операцій.

Типовою умовою в багатьох контрактах великих спільних акціонерних підприємств є пункт про відмирання, який означає, що протягом певного періоду (від 10 до 25 років) або по закінченні встановлених термінів частина власності, що належала іноземному підприємцю, передається китайській стороні У випадку спільного акціонерного підприємства "Фольксваген-Шанхай", яке почало діяти у 1985 р і функціонуватиме до 2010 р., було визначено календарну програму для націоналізації, тобто підвищення місцевої частки у виробництві До 1991 р. повинна була забезпечити 85 % всіх необхідних компонентів автомобіля "Сантана" Однак в середині 1988 р. виявилося, що лише близько 12 % компонентів виробляються у Китаї. Причина цього полягає у тому, що китайським субпідрядникам бракує необхідних інвестицій та технологій для виробництва компонентів належної якості.

Після 1979 р було розроблено ряд законів та вироблено деякі форми співробітництва з іноземними підприємцями Відповідно до прийнятого 12 квітня 1986 р. Закону Китайської Народної Республіки про підприємства, які знаходяться у повній власності іноземного капіталу, закладено законну основу для створення на китайській території підприємств, що на 100 % інвестуються іноземцями.

З прийняттям Закону Китайської Народної Республіки про договірні спільні підприємства від 13 квітня 1988 р було створено правову базу для встановлення підприємств без утворення юридичної особи на території Китаю Відповідно до цього закону, обидва партнери по договірному спільному підприємству діють відносно незалежно один від одного, укладаючи лише угоду про взаємні права та обов'язки

Існують і інші форми співробітництва, деякі з них можуть розвиватися під прикриттям вищезазначених правових форм Серед них можна відзначити такі:

- спільне виробництво (іноземний підприємець забезпечує ноу-хау, устаткування та персонал для технічної підготовки кадрів, а китайська сторона виробляє компоненти, арматуру або комплектні вироби);

- компенсація безпосередньо виробленою продукцією або "викуп" (за продаж іноземними підприємствами обладнання їм повертаються у вигляді плати виробами, що виготовляються у Китаї на цьому обладнанні);

- компенсація іншими товарами або компенсація як така (з іноземним підприємцем розплачуються іншими виробами).

Теоретично рентабельним є створення виробничої одиниці на території Китаю без залучення капіталу з китайської сторони шляхом компенсації безпосередньо продукцією. Після оплати за рахунок продукції усіх іноземних поставок, вся власність на устаткування переходить до китайського партнера. Проблема полягає у фізичній заміні парку верстатів після періоду виплати. Наявна проблема компенсації непрямими товарами пов'язана з нерівним товарообміном. Часто здійснюється бартерний обмін непрямими товарами, а посередники у бартері отримують комісійні, що зменшує загальний прибуток виробника цих товарів.

Одним із заходів, передбачених законом про спільні акціонерні підприємства, було визначення частки іноземного капіталу, що повинна бути не меншою, ніж 25 % загальної величини капіталу. Внесок у вигляді іноземного капіталу може складатися з верстатів, устаткування, технічних ноу-хау та іноземної валюти. Китайська сторона звичайно надає землю, приміщення, сировину і, природно, робочу силу.(

В кінці 80-х років пільгова політика залучення іноземного капіталу була розповсюджена на п'ять відкритих приморських економічних районів. Перенесення відкритої політики із міста в село е енергійним стимулом для підприємств сільської промисловості. Ступінь пільговості інвестиційного режиму цих районів займає проміжне положення між режимом БЕЗ і режимом внутрішніх районів Китаю.

Для подолання технічної відсталості внутрішніх районів країни було створено також 27 зон розвитку високих технологій - технополісів. Справа в тому, що "внутрішні райони" є самою слабкою ланкою в ланцюзі "БЕЗ - відкриті приморські міста - відкриті приморські райони - "внутрішні райони". Цікавим нововведенням 90-х років в сфері зовнішньоекономічних зв'язків Китаю стала концепція формування "нового північного полюсу відкритості" вздовж кордону Китаю з країнами СНД і Монголією. Ціллю цієї концепції є підключення до зовнішнього співробітництва внутрішніх, прикордонних провінцій. Прикордонні з Росією міста Хейхе, Хуньчунь, Маньчьжурія, Харбін, Синьузянь-Уйгурський автономний район, який межує з Казахстаном стали "відкритими містами", статус яких близький БЕЗ. Пошук шляхів прискореного