Особлтвості прийняття на роботу державних службовців України, Детальна інформація

Отже, виконання завдань і функцій держави через професійну діяльність осіб, уповноважених в силу їх посади в певній державній структурі на реалізацію її компетентності, і буде охоплювати поняття державної служби, а зазначені особи – незалежно від визначення у нормативному порядку – по суті, уособлювати державних службовців. Але це у вузькому розумінні, а в широкому – державний службовець – це фізична особа, громадянин України, яка має відповідну освіту і професійну підготовку та пройшла у встановленому порядку конкурсний відбір або іншу процедуру, передбачену Кабінетом Міністрів України.

Державний службовець є представником держави. Всі дії державного службовця здійснюються від імені держави і за її дорученням. Держава ж, у свою чергу, веде контроль за діяльністю державного службовця і у відповідних випадках застосовує до нього засоби примусу. Державний службовець обіймає посаду лише в державному органі.

Державний службовець повинен відповідати вимогам законодавства України про державну службу.

Державний службовець обіймає оплачувану державну посаду державної служби в установленому порядку.

Державний службовець виконує державні функції повноваження державних органів, вирішує державні завдання в економічній, політичній сферах.

Державний службовець здійснює дії, які викликають певні юридичні наслідки.

Першими науковими роботами, де комплексно аналізувались багато чисельні питання державної служби, були монографії В.М.Манохіна “Радянська державна служба” та І.М.Пахомова “Адміністративно-правові питання державної служби в СРСР”.

Із середини 80-х рр. все більше науковців і практиків почали приділяти увагу аналізу теоретичних проблем аналізу державної служби. Серед них необхідно назвати В.Б.Авер’янова, Г.В.Атаманчука, Д.М.Бахраха, Ю.П.Битяка, В.О.Воробйова, Б.М.Лазарєва, Н.Р.Нижник, О.В.Петришина, Ю.О.Розенбаума, Ю.М.Старілова, В.В.Цвєткова.

Сьогодні дослідження з проблем державної служби виходять на новий рівень. Вони є предметом розгляду чисельних дослідників у галузі управління, права, економіки, політології, історії тощо.

При розгляданні державної служби необхідно звертатися і до правових джерел, зокрема є законодавчі та інші нормативно-правові акти, які регламентують державно-правові відносини:

Конституція України;

Міжнародно-правові документи, які торкаються державної служби. Це, наприклад, такі нормативно-правові акти, як Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від16 грудня 1966 року, Конвенція МОП про дискримінацію 1958 року, яка забезпечує рівний підхід і можливості при прийомі на роботу, або Кодекс поведінки посадових осіб по підтриманню правопорядку, прийнятий на 34 сесії Генеральної Асамблеї ООН 17 грудня 1979 року.

Закон України “Про державну службу” від 16 грудня1993 року

Спеціальні закони, які регламентують державно-службові відносини у сфері державної служби. Зокрема, це такі закони, як закон України “Про прокуратуру України”(1991), закон України “Про Збройні Сили України”(1992), закон України “Про освіту” (1991), закон України “Про міліцію” (1991) та ін.

Укази Президента України, які регламентують важливі питання державної служби, забезпечуючи можливість швидкого встановлення механізму правового регулювання сфери відносин державної служби.

Серед найбільш важливих указів Президента України у сфері державної служби слід назвати укази президента “Про затвердження Програми кадрового забезпечення державної служби Програми роботи з керівниками державних підприємств, установ і організацій” від 10 листопада 1995 року №1035/95 “Про систему підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців” від 30 травня 1995 року №398/95 та ін.

Постанова кабінету міністрів України “Про управління державною службою” від 2 квітня 1994 року.

Державний службовець має певне правове становище або, інакше кажучи, правовий статус. Правовий статус державних службовців – це сукупність прав, свобод, обов’язків, обмежень, відповідальності, що встановлені законодавством і гарантовані державою.

Основою життєдіяльності будь-якої суспільної організації є трудова діяльність людини, що у цивілізованому суспільстві фактично повністю врегульована нормами права. Тому чи не найважливішими фактором визначення правового статусу особи є її місце у суспільній організації праці. Одним з видів трудової діяльності є проходження державної служби. Відповідно зайняті на державній службі працівники наділені певним колом правомочностей для виконання своїх трудових функцій. Як зазначив О.В.Воловик: “Правовий статус державних службовців має комплексний характер, інтегруючи в собі їх адміністративно-правовий та трудоправовий статуси. Перший визначає коло прав і обов’язків такого службовця, як особи, що здійснює діяльність по практичному виконанню завдань та функцій держави, другий – як суб’єкта трудових відносин. При цьому трудоправовий статус даної категорії працівників багато в чому регламентується, виходячи з характеру їх службової діяльності”1.

О.В.Петришин відокремлює елементи правового статусу державних службовців. У склад цього правового явища він включає:

Юридичні державно-владні повноваження;

Юридичну відповідальність.

Крім того, О.В.Петришин зазначає, що мова повинна йти не про правовий статус посади, як це мало місце в юридичній літературі, а про юридичний статус державного службовця – громадянина, який займає управлінські посаду в державному апараті2.

Згідно статті 2 Закону України “Про державну службу” посада – це визначена структурою і штатним розкладом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень.

Посадовими особами, відповідно до цього Закону, вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій.

Повноваження посадової особи відокремлюються виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-дорадчих обов’язків. Пленум Верховного Суду України у постанові “Про судову практику у справах про хабарництво” роз’яснив, що організаційно-розпорядчі обов’язки – це функції по здійсненню керівництва галуззю промисловості, трудовим колективом, ділянкою роботи, виробничої діяльністю окремих працівників на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності.

Такі обов’язки виконують, наприклад, керівники міністерств, відомств, державних, колективних чи приватних установ і організацій, їх заступники. Адміністративно-господарські обв’язки – повноваження по управлінню чи розпорядженню державним, колективним чи приватним майном. Такі повноваження є у начальників планово-господарських постачальних відділів, відомчих ревізорів тощо.

Не безсумнівним є твердження П.С. Мати шевського про те, що до посадових осіб належать і представники влади, і особи, які займають на підприємствах, в установах, організаціях, незалежно від форм власності, посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов’язків1.

На мою думку, представники влади – це службові особи, а працівники, які виконують організаційно-розпорядчі функції, – посадові. Критерієм поділу між ними мають бути їх повноваження. Повноваження службової і посадової осіб мають управлінсько-владний характер, але вони істотно відрізняються одне від одного. Повноваження службовій особі надаються державою і реалізуються через адміністративно-правові відносини, а посадова особа наділяється повноваженнями власником або уповноваженим ним органом і втілюються через трудові правовідносини. Як зазначалось вище, дії службової особи тягнуть юридичні наслідки для всіх громадян, а дії посадової особи дають такий результат лише для підлеглих по службі або роботі працівників.

Отже, коло прав і обов’язків у посадової особи виникає з трудових правовідносин, воно не пов’язане з державно владними повноваженнями. Тому не будь-яка посадова особа може визнаватися державним службовцем, а лише та, яка перебуває у трудових правовідносинах з державним органом, отримуючи заробітну плату з бюджетних коштів.