Ліричний герой збірки Миколи Вінграновського “Цю жінку я люблю…”, Детальна інформація

2 там же с 96

3 там же с 13

Тобто, ще раз підкреслює, що усі ці події, герої, дійові особи – нереальні; це все – абстракція.

І щоб зрозуміти її, треба серцем доторкнутися до цих поезій, треба розуміти неземні образи.

У ліричному героєві вражає те, що кохаючи цю жінку, він одночасно ніби й “проклинає” її:

Одне я хочу: старій швидше,

Зівялась очима і лицем,

Хай самота тебе допише

Нестерпно сірим олівцем.

Погасни. Змеркни. Зрабся. Збийся.

Збалакайся. Заметушись.

Офіціантським жестом вмийся,

Але – сльозою не молись.1

Як бачимо, у душі ліричного героя проходить боротьба, душа розполовинена: одна частина до нестями кохає, а інша – наче хоче звільнитися від цього кохання, скинути його зі своїх плечей:

Не починайся. Ні з очей,

Ні з губ мені не починайся.

В Холодній Балці сон тече –

Не снись. Не звись. Не називайся.2

Ліричний герой наче звинувачує кохану, що у чеканні промайнули його найкращі дні:

Дорогоцінні дні я біля тебе знищив.

За спалені роки нічого не просив я.

Навколо тебе в їхнім попелищі

Росте покора і росте безсилля.

У збірці “Цю жінку я люблю...” читач вловлює між рядками і незримий образ Часу. Поет постійно наче наголошує на тому, що усе скороминуще, але кохання вічне. У кількох поезіях ідеться про плинність часу, зміну картин життя:

Прилетіли коні – ударили в скроні.

Прилетіли в серпні – ударили в серце.

Ударили долю, захмеліли з болю,

Отакі-то коні – сльози на долоні.2

Образ коней символічний. Це наче літа ліричного героя, що біжать і не вертають, а споминами вдаряють то “...в скроні”, залишаючи на них сиву паморозь, то “в серце”, приносячи нові болі і тривоги, то “в долю”, викривляючи, спотворюючи її ... У поезії “Елегія” ліричний герой прагне переконати кохану, що ще є час кохати і бути коханим. Але вона чомусь поспішає, виглядає “іншого... літа”, хоча він “цього ще не доказав” ліричний герой запевняє:

Ще сміх наш вогкий сльози не солоні,