Загальнотеоретична характеристика техніки юридичного нормопроектування, Детальна інформація

Правотворчість не можна зводити до законотворчості.

Законотворчість є винятковою монополією представницьких вищих органів держави (в Україні – Верховної Ради) або народу (громадянського суспільства) в передбачених законом випадках. Законотворчість – важлива складова частина правотворчості, що закінчується прийняттям законів. Результат правотворчості – всі нормативно-правові акти: закони, укази, розпорядження, рішення та ін. Вони з'являються на світ внаслідок складної діяльності вищих державних органів, органів місцевого самоврядування, місцевої державної адміністрації, комерційних і некомерційних організацій, трудових колективів.

Правотворчість – один з важливих напрямів функціонування громадянського суспільства і держави, один з правових форм («оболонок») їх діяльності. Його потрібно відрізняти від правотворення.

Правотворення – всі форми і засоби виникнення, розвитку і зміни права, в тому числі і правотворчість.

Правотворчість – поняття більш вузьке, ніж правотворення, воно – частина правотворення, його самостійна і вирішальна стадія (вищий рівень). Ініціативу, пропозицію про необхідність прийняття того або іншого закону не можна вважати правотворчістю, хоч з ініціативи може початися правотворчість. Обговорення проекту конституції населенням – це не правотворчість, але може привести до неї.

Правотворчість починається тоді, коли прийняте державне рішення про підготовку проекту нормативно-правового акту, наприклад, закону. Головною відмінністю правотворчості від правотворення є те, що творчість права здійснюється державними органами або з їх санкціонування, дозволу.

Правотворчість – передусім форма владно-вольової діяльності держави, формального нормативного закріплення міри свободи і справедливості, що включає в себе дослідження, узагальнення і систематизацію типових конкретних правовідносин, виникаючих в громадянському суспільстві, і направлена на створення нормативно-правового акту.

Правотворення – форма виникнення та існування права в широкому правовому полі: до правотворчості, поруч з ним, у вигляді правотворчості, після правотворчості, в процесі реалізації права. Правотворення відбувається і поза правотворчості держави, в рамках громадянського суспільства – в правосвідомості, конкретних правовідносинах, правомірній поведінці, в правових теоріях, судових прецедентах і т.д. Правотворення живить правотворчість новими правовими ідеями, правилами поведінки, конкретними рішеннями, угодами, які досліджуються, узагальнюються, систематизуються державою, а потім формулюються в нормах права, зовні виражених в нормативно-правових актах.

Можна виділити наступні рівні правотворення [6, 281]:

1) гносеологічний – відображає процес виникнення і розвитку права в формі правосвідомості;

2) матеріальний – виражає формування права у вигляді конкретних правовідносин, правомірної поведінки;

3) інституціональний – відображає існування права як системи правових норм. Останній рівень правотворення є рівнем правотворчості.

2. Принципи і функції правотворчості

Виділяють дві групи принципів правотворчості: загальні і спеціальні. Загальні принципи правотворчості – незаперечні основоположні вимоги, що виражають його суть [6, 284]:

1. Гуманізм, тобто формування нормативно-правових актів на основі загальнолюдських цінностей, міжнародних стандартів прав людини, створення умов і механізмів їх втілення в життя суспільства і держави;

2. Демократизм, тобто вираження в ньому волі народу, безпосередня або через представників участь народу в розробці і прийнятті нормативно-правових актів;

3. Гласність – відкрите для громадськості, вільне і ділове обговорення проектів нормативно-правових актів, інформування про них населення;

4. Законність – прийняття нормативно-правових актів законним шляхом, відповідно до конституційно закріпленого процесу правотворчості;

5. Науковість – ефективне використання досягнень юридичної та інших наук при складанні проектів нормативних актів; проведення їх незалежної наукової експертизи;

6. Системність – суворий облік системи права, системи законодавства, узгодження з іншими нормативно-правовими актами;

До спеціальних принципів правотворчості можна віднести [6, 284]:

оперативність – не затягнення підготовки проектів нормативних актів;

поєднання динамізму і стабільності – створення стабільного нормативного акту і одночасно можливість вносити в нього доповнення і зміни;

плановість – за функціональним призначенням актів і термінами їх прийняття;

ретельність і скрупульозність підготовки нормативних актів – відсутність скороспілих і непродуманих проектів;

професіоналізм – залучення до розробки нормативних актів кваліфікованих фахівців з відповідних галузей науки, вчених-юристів і юристів-практиків, що мають необхідні знання і досвід;

техніко-юридична досконалість – складання нормативно-правових актів з урахуванням правил, способів, прийомів юридичної техніки, які є обов'язковими для правотворчих органів;

урахування місцевого досвіду – особливо в процесі прийняття нормативних актів місцевого значення.

Функції правотворчості – напрями діяльності по встановленню, зміні або скасуванню правових норм, створенню і розвитку законодавства.

Основні функції правотворчості [6, 284]: