Загальнотеоретична характеристика техніки юридичного нормопроектування, Детальна інформація

За функціональним призначенням розрізнюють [6, 293]:

поточну правотворчість – пов'язано з первинним регулюванням суспільних відносин, оновленням правових норм і заповненням прогалин;

правотворчість по систематизації нормативних актів – систематизаційна, головним чином, кодифікаційна правотворчість.

8. Види правотворчості громадянського суспільства

Види правотворчості громадянського суспільства по суб'єктах [6, 294]:

1. Законотворчість громадянського суспільства (народу) – референдум. Це основна конституційно-правова форма прийняття законів громадянським суспільством;

2. Підзаконна правотворчість:

а) органів місцевого самоврядування (представницьких органів – Рад народних депутатів, виконавчих органів і виборних посадових осіб);

б) громадських організацій (партій, профспілок та ін. і їх посадових осіб);

в) комерційних організацій (акціонерних товариств відкритого і закритого типу і інших, їх посадових осіб);

г) трудових колективів (колективні договори і угоди).

Визнання безпосередньої правотворчості громадянського суспільства (народу) як самостійного виду правотворчості є умовним, оскільки референдум (народне голосування) – лише заключний етап правотворчості, на якому відбувається затвердження нормативно-правового акту. Процес його прийняття (обговорення, доопрацювання і т.п.) здійснюється, як правило, в представницькому державному органі. Громадянам на референдумі пропонується тільки сказати: так чи ні. Разом з тим завдяки референдуму громадянське суспільство виступає самостійним суб'єктом правотворчості, додає законопроекту силу закону, який по своїй юридичній силі не поступається законам держави. Таким чином, в правотворчості виражається державна воля народу. Факт участі громадян в референдумі є основою для розгляду останнього як особливого демократичного виду правотворчості громадянського суспільства. Рішення, прийняті всеукраїнським референдумом (конституційним і законодавчим), володіють вищою юридичною силою і не потребують якого-небудь затвердження. Вони служать правовою базою правотворчої і правозастосовної діяльності державних органів.

Правотворчість органів місцевого самоврядування примикає до правотворчості державних органів і разом з тим утворює особливий, відокремлений від держави, вид правотворчої діяльності. Право створювати і приймати нормативно-правові акти (рішення) надається представницьким органам місцевого самоврядування і посадовим особам муніципальних утворень міста, селища, села. Органи місцевого самоврядування (наприклад. Ради народних депутатів районів в містах) утворюються населенням для вирішення задач місцевого значення. Їх рішення діють в суворо певних територіальних рамках.

Нормотворчість суспільних об'єднань (організацій) виражається у виробленні і прийнятті статутів, в яких визначаються права і обов'язки об'єднання або організації, порядок їх діяльності, реорганізації і ліквідації. Нормативні акти видаються також їх керівниками. Такі нормативні рішення мають силу остільки, оскільки відповідають діючим нормативно-правовим актам, виданим державою, і приймаються в межах повноважень засновників і керівництва об'єднання. На відміну від правотворчих функцій державних органів, нормотворча діяльність громадських організацій виключає самостійне прийняття ними норм права.

Нормотворчість комерційних корпорацій складається у виданні корпоративних норм, направлених на регулювання питань життя колективу (як використати отриманий підприємством прибуток, в якому порядку вести розрахунки з контрагентами та ін.) і на деталізацію, конкретизацію законодавчих розпоряджень (наприклад, інструкція про порядок ведення претензійної і позовної роботи – корпоративний акт, регулюючий порядок пред'явлення претензій на конкретному підприємстві, який деталізує і конкретизує законодавчі положення). Нормотворчість корпорацій виражається в статутах підприємств, які є актами засновницького характеру, а також в положеннях, правилах, посадових інструкціях та ін.

Нормотворчість трудових колективів (державних і комерційних підприємств, установ, організацій) направлене на розвиток норм трудового права, які розповсюджують свою дію тільки на відносини єдиного підприємства, установи або організацій, де вони прийняті. Правотворчість трудових колективів виступає, як правило, у вигляді нормативних угод, що містять обов'язкові для виконання правові розпорядження. Такою нормативною угодою є колективний договір – консолідований акт в області праці.

Колективний договір – правовий акт, регулюючий трудові, соціально-економічні і виробничі відносини між роботодавцем і трудовим колективом на підприємстві, в установі, організації. Він укладається: з одного боку – трудовим колективом в особі одного або декількох профспілок, інших уповноважених трудовим колективом представницьких органів; з іншого боку – роботодавцем безпосередньо або уповноваженими ним представниками.

Колективний договір укладається на підприємствах, в їх структурних одиницях, наділених правами юридичної особи, незалежно від форми власності, відомчої приналежності і чисельності працівників; розповсюджується на всіх працівників незалежно від того, чи є вони членами профспілки, і обов'язковий як для керівництва (власника), так і для працівників. Він підлягає обов'язковому обговоренню і схваленню трудовим колективом на загальних зборах (конференціях) працівників даного підприємства, установи, організації.

У колективному договорі можна передбачити додаткові в порівнянні з чинним законодавством і угодами гарантії, соціально-побутові пільги, як ось: форма, система і розмір заробітної плати, умови і охорона труда працівників, добровільне і обов'язкове медичне і соціальне страхування, робочий час і час відпочинку та ін.

Завдяки колективним договорам і угодам надається можливість членам громадянського суспільства, роботодавцям і працівникам самостійно встановлювати права і обов'язки, обмежувати втручання держави в сферу, що представляє приватний інтерес. Однак держава не усувається повністю з цієї сфери і має право застосовувати примусові заходи до осіб, що не виконують своїх зобов'язань за колективними договорами і угодами.

9. Судова правотворчість – особливий вид правотворчості

Особливим видом правотворчості є судова правотворчість. У романо-германській сім'ї правових систем діяльність Верховного суду має конкретизуючий, а не правотворчий характер: вони являють собою керівні роз'яснення відносно правильного застосування вже діючих правових норм і не містять нових норм права. Згідно ст. 40 Закону України «Про судоустрій» керівні роз'яснення пленуму Верховного Суду є обов'язковими для судів, інших органів і посадових осіб, що застосовують закон. Офіційно такі роз'яснення не мають нормативно-правового характеру і не признаються джерелом права. Суд – правозастосовний, а не правотворчий орган.

Разом з тим потрібно визнати, що в певних ситуаціях в країнах романо-германської правової системи судді «черпали» право безпосередньо з життя і навіть конкурували в цьому відношенні із законодавцем. Не виділяючи судового правотворчості як особливий вид правотворчості в країнах континентального права, треба зазначити, що в них (в тому числі в Україні), є тенденції до розвитку, хоч і скромного, елементів судового правотворчості.

Будь-яке присудження, засноване, наприклад, на аналогії закону або на загальних принципах права, може сприйматися судами після проходження рішення через касаційну інстанцію як фактичний прецедент.

Французький дослідник Р. Давид говорить про так звані «повторні правові норми», що створюються суддями в процесі конкретизації норм права, які сформульовані законодавцем. Він підкреслює, що зміст положень закону тлумачиться суддями в тому значенні, яке в найбільшій мірі відповідає вимогам справедливості в момент застосування ними закону [6, 294].

Шлях до творчого застосування закону суддями в Україні відкриває новий Цивільний кодекс (Загальна частина), який включає норму про обов'язок судів при рішенні цивільних справ застосовувати закони з урахуванням звичаїв ділового обороту, почав сумлінність, розумності, справедливості. Таким шляхом він допускає елементи правотворчості в діяльності судів при відправленні ними правосуддя, але тільки в рамках права, забезпечуючи тим самим принцип верховенства права.

Останнім часом в наукових колах України активізувалося відстоювання ідеї про судову нормотворчість. На думку його прихильників, судова правотворчість повинна стати найбільш ефективним засобом для того, щоб (1) заповнювати прогалини в законодавстві; (2) покласти кінець знеціненню підзаконний актів; (3) усунути протиріччя в чинному законодавстві [6, 295].

З одного боку, визнання законодавчих повноважень у суді веде до ігнорування принципу розподілу влади. З іншого – принцип розподілу влади не може виключати внесок суду в правотворчість, наявності у нього специфічних нормотворчих функції, зумовлених необхідністю постійно враховувати розвиток соціального життя.

Можна сказати, що судова практика набуває все більше значення в Україні, а суди закладають основи правових норм, передусім, у вигляді юридичних актів судових органів. До них, передусім, відносяться рішення Конституційного суду, які здатні набувати нормативно-правового характеру і породжувати юридичні наслідки загального значення. Конституційний суд здійснює офіційне тлумачення закону, внаслідок якого не тільки відміняються окремі його положення, але і встановлюються нові нормативні розпорядження. Внаслідок цього Конституційний суд стає суб'єктом законодавчої діяльності.

У діяльності Пленуму Верховного суду також убачаються своєрідні «законодавчі повноваження». Його постанови кваліфікуються не тільки як коментарі (інтерпретації) закону, але і як нормативні акти. Можна погодитися з тим, що деталізація правових норм, що має місце в керівних роз'ясненнях Пленуму Верховного суду України, сприяє створенню нових правоположень не тільки правозастосовного, але і нормативного характеру. Правда, форма вираження у керівних роз'яснень Пленуму Верховного суду України дещо інша, ніж у норм права. Однак в структурному відношенні вони складаються з тих же елементів: гіпотеза, диспозиція, санкція, і їх дія розповсюджується на невизначене число випадків, на персонально необмежене коло суб'єктів. Постанови Пленуму Верховного суду і судових колегій (в їх принциповій частині – мотивувальної, яка відображає юридичну позицію суду в конкретній справі) є своєрідними прецедентами тлумачення норм права.