Борис Грінченко, Детальна інформація

Арсен. Через те, що кожен з нас повинен служити своєму народові краєві, як уміє.

Ольга. Як то служити?

Арсен. Ну, повинен дбати про добро громадське... щоб людям краще — і тілом, і духом — жилося... Щоб люде наші не темні, а освічені були, не хворі, а здорові, не голодні й холодні, а наїдені й напитені... Повинен: дбати, щоб на нашій землі не піски та болота були, а поля з колосистим хлібом, з садками запашними, з лісами зеленими...» [2, 548—549].

Таких програмних монологів — і самого Арсена, і його сестри —4 у п'єсі чимало. Щоправда, герой намагається робити корисну справу: осушити понад триста десятин болота (землі селян), а з нею разом і тридцять власних, зробити на цій землі сіножать, бо, як тлумачить він селянам, «нема у вас ні лук, ні степу», «не стає сіна, мусите купувати». Селяни спочатку погоджуються, дають на цю справу громадські гроші, але згодом, підбурені багатієм Напченком, різко міняють свою думку, вирішують, що Арсен, скориставшись грошима громади, осушить лише свої землі, одурить їх. У цьому виявляється споконвічна недовіра мужика до пана. Селяни руйнують греблю, побу-; довану на гроші Яворенка, й вода розливається по полях. Налякані селяни приходять до Арсена з проханням допомогти, не одступитися від них через їх темноту. Фінальна розмова Арсена з ними має після ] всіх переживань і страждань героя трохи не ідилічний характер:

«Селяни. Грошей ми дамо!.. З громадських дамо!.. Скинемось!.. І ваші вернемо, і на роботу дамо.

— Самі робітників постачимо!.. Громадою робитимем... — Тільки пожалійте нас, поможіть!..

Арсен. А вірите мені тепер?

Селяни. Віримо! Всі віримо!

Арсен. Будете мене слухатися?

Харита. Будуть! Будуть!

Селяни. Будемо!..

Арсен. Коли так, — усю громаду на роботу!..» [2, 586].

458

За всієї серйозності ідейних і практичних завдань, якими керується цей прогресивний народолюбний діяч у стосунках з селянами, відносили сторін — це відносини учителя з учнями, про що особливо виразно свідчить остання сцена. Виразним є і зверхнє ставлення героя по народу як до об'єкта рятівного впливу, як до неповнолітнього, що потребує няньки для виховання «свідомості», неосвіченого в інтелігентському розумінні слова.

Дидактичність і декларативність суттєво знизили художній рівень п'єс і закрили їм фактично дорогу на сцену. Вони залишилися літературними документами доби, — документами, що виявляли настрої певної частини інтелігенції. А село з його живим життям, з живими типами і правдивими стосунками побутує у п'єсах Грінченка радше всупереч основній тенденції, ніж у відповідності до неї: це окремі епізодичні типи чи сцени.

Останнім драматичним твором Грінченка, була п'єса з п'яти дій «На новий шлях» (1905). Це була спроба створення «сімейної» драми з внутрішнім психологічним конфліктом. В основі колізії п'єси — різні погляди на життя подружньої пари. Чоловік — людина аморальна, яка придбала своє багатство нечесним шляхом. Дружина — жінка порядна, з високими життєвими принципами, дізнавшись, на яких засадах будувався їхній добробут, розриває стосунки з чоловіком і стає «на новий шлях» — шлях трудового життя у згоді зі своїм сумлінням. Та спроба Б. Грінченка створити психологічну драму не вдалася. В «Огляді української літератури за 1906 рік» І. Франко писав: «Тема, без сумніву, інтересна, тільки, на жаль, проведена дуже блідо, всі дійові особи зовсім шаблонові, мотивування подій слабе і наївне, а цілість не робить ніякого враження»1.

Дещо вище оцінювала критика драматичні твори історико-роман-тичного плану. Перша віршована драма на п'ять дій «Ясні зорі» (1894, опубл. 1897) написана на основі народних пісень та дум про турецьку неволю. Ясні зорі України світять нещасним в'язням довгі роки, зігрівають серце в неволі. Ідея любові до рідного краю, палкий патріотизм буквально пронизують твір. Підкреслюється, що за Вітчизною-Ук-раїною тужать не лише ті, хто недавно потрапив у полон, а й ті, що пробули на турецькій каторзі довгі роки, і навіть ті, які в силу обставин «потурчились», «побусурманились». Проте надмірний патріотичний пафос, велика кількість піднесених монологів тощо знижують динаміку подій, порушують художню цілісність твору. П'єса явно «переобтяжена декламаціями про кохання і красу рідного краю» (О. Ставицький).

Наприкінці 90-х років Грінченко пише ще дві драми про історичне минуле України — «Степовий гість» (1897, опубл. 1898 р. у «Літера-

'Франко І. Огляд української літератури за 1906 рік // Рада. — 1907. 22 лют.

459

турно-науковому віснику», перша назва «За батька») і «Серед бурі» (1897, опубл. 1899 p.).

У першій з них відтворено події напередодні визвольної війни 1648—1654 pp. До господи шляхтича Степана Золотницького прибуває козак, який називає себе лейстровим з табору коронного гетьмана Потоцького, хоча насправді є сином другої дружини Золотницького Василини. Поступово розкривається гостра драматична ситуація: Золотницький підступно убив колись чоловіка Василини Демченка і думав, що убив і її сина Якима. Та Яким залишився живий, служив на Запорожжі. Перед наступом військ Богдана Хмельницького він прибуває у рідне село, щоб поквитатися з кровним ворогом.

Шляхтич Золотницький, який зазіхнув на землі й господарство, а також молоду дружину Демченка, ненавидить український народ, козацтво ненавистю жорстокого кривдника, ґвалтівника й боягуза. Для нього запорожці — «гультяї всі і розбишаки», про Хмельницького він говорить: «Проклятий бунтовник! Давно треба йому на шибениці висіти або на палі кричати!». Так же міркує і син Золотницького — молодий шляхтич Ясь. Для нього козацьке військо — «хлопи, волоцюги, здобишники!.. Несила буде їм проти шляхетного війська вистояти». Внаслідок складних і драматичних подій Якима Демченка ув'язнюють, але його звільняє, рятуючи від смерті, кохана дівчина Наталя. У фіналі драми перемагають Яким і козаки. П'єса закінчується оптимістичними словами Якима: «Панове молодці! Мамо! Наталю!.. Бог посилає нам волю!»

Критика відзначала такі якості драми, як динамізм, гостроту конфлікту, сценічність, водночас зауважуючи блідо виписаний загальний історичний фон.

Найбільшу популярність серед історичних творів здобула драма Грінченка «Серед бурі». Події в ній віднесені до періоду Руїни — тяжкого лихоліття й міжусобних чвар, які настали в Україні після смерті Богдана Хмельницького. Як і в п'єсі «Степовий гість», центральною є фігура одного з численних маловідомих героїв визвольної війни полковника Василя Коваленка. Мужній воїн, талановитий воєначальник і передусім — палкий патріот Вітчизни, він стає на чолі козаків, які захищають під час облоги рідне місто від польсько-шляхетських військ. Складність ситуації полягає в тому, що проти Коваленка виступають і прямі вороги, і приховані з числа козацької старшини, які заради особистих вигод зраджують свій край. Це сотник Лясковський, який мріє одержати не тільки маєтки й таляри, а й полковницький пірнач, суддя Старовський, який хоче помстити-ся Коваленку, що назвав його привселюдно утисником, це, на-; решті, й Жилинський, який бачить свою вигоду в сотництві. Тесть Коваленків осавула сотенний також перекинувся на бік шляхти. Навіть дружина Оксана діє проти нього — таємно виводить батька-зрадни-ка з обложеного міста. Закінчується драма зворушливим монологом

460

Оксани, яка смертю підтверджує свою відданість рідному краєві, друзям, коханому:

Оксана [...]

...Мій світоньку ясний!.. Мій рідний краю,

Прощай і ти!.. Не нажилася я!..