Борис Грінченко, Детальна інформація

Усі ми вже бачили, як здригнулася народна душа після щеплення їй значної дози просвіти такого змісту, яка гірка була її реакція на цю духовну спустошеність у вигляді зростання злочинності спочатку під ідейним приводом, а потім і без цього приводу...

Звідси зрозумілі основні причини глибокої духовної суперечності, Що роздирає Росію в новітні часи, розпад її нібито на дві непоєднувані половини, на правий і лівий блок, на чорносотенство і червоносо-тенство»1.

Отже, йдеться не про брак просвіти чи її непотрібність в існуючих формах, а потребу в ґрунтовній і планомірній освіті, не про поверхове ознайомлення мас з політичними чи ідеологічними завданнями, а вироблення моральної особистості, при якому немає стрибків і чу-

1Булгаков С. Героизм и подвижничество // Вехи. Интеллигенция в России: Сб. статей 1909—1910. — М., 1991. — С. 79—80.

451

дес, нема катаклізмів і перемагає самодисципліна. І це вироблення особистості, вважає філософ, можливе лише на засадах християнства, а не декларованого інтелігенцією атеїзму. «В нашій літературі багато разів указувалось на духовну відірваність інтелігенції від народу, — пише С. Булгаков. — Інтелігент завжди коливається міме двома крайнощами — народопоклонством і духовним аристократизмом, ставленням до народу як до об'єкту рятівного впливу, як до неповнолітнього, що потребує няньки для виховання «свідомості», непросвіщенному в інтелігентському розумінні слова. Не продумала й нездатна вирішити інтелігенція і національної проблеми. Бо «національна ідея спирається не тільки на етнографічні й історичні засади, але перш за все на релігійно-культурні...»1.

Це дає відповідь на питання, чому інтелігентська діяльність так часто терпіла крах. Зокрема, це засвідчено й «ідеологічними» повістями Б. Грінченка — «Сонячний промінь», «На розпутті» і, особливо, «Брат на брата».

Євгену Корецькому, головному герою повісті «Брат на брата» припала роль набагато активніша, ніж «націонал-радикалам» з попередніх повістей Б. Грінченка Кравченкові чи Гайденку. Він за політичну пропаганду сидить у в'язниці.

«На допитах йому казано:

-— А, вьі там конституционньїе приговорьі составляете!.. Народньїе из-бранники!.. Школа украинская!.. Контроль над бюрократией!.. Ну-с, — так обождите немного: вьі очень поторопились!..» [2, 300].

З цих слів читач може з'ясувати і напрям громадсько-політичної діяльності героя, і характер звинувачень його. Проте несподівано для героя в день оголошення «височайшого» царського маніфесту 17 жовтня 1905 року, згідно з яким, аби приборкати революційну хвилю, народові було «даровано» конституційні свободи, його випускають заі амністією. За мурами в'язниці Євгена Корецького чекають його численні прихильники, і екзальтована зустріч героя, що став символом проголошеної свободи, переростає у широкий мітинг, справжнє народне віче. Герой промовляє на цьому вічі — і яким гірким парадоксом до всіх наступних подій, якою наївною інтелігентською мрією виглядають ці його захоплено-щирі, зі сльозами на очах, слова! Завершує свою промову Корецький твердою і радісною певністю у перемозі:

«Народ виріс, народ зробився вже свідомим творцем свого власного щастя і та свідомість об'єднує його з інтелігенцією в одну велику сім'ю. І ця сім'я борців іде назустріч золотому сонцеві визволення робочих мас, визво-| лення рідного народу і всіх народів з іржавих пут старої неволі... Воно го-1 рить, сяє вже, це золоте сонце, і кличе нас: вперед! вище! до високостів| щасливого, вільного, могучого робітницького життя!..» [2, 310].

'Булгаков С. Героизм и подвижничество // Вехи. Интеллигенция в России: Сб. статей. — С. 75—76.

452

Та дуже скоро цим романтично-захопленим дифірамбам волі судилося розвіятися, На другий день по приїзді Корецького в село приходить звістка про єврейські погроми в місті, в сусідніх селах: нарешті попереджають і Євгена Петровича, щоб чекав непроханих гостей... Особливу лють погромників викликає чутка, що «демократи» стоять за те, аби віддати мужицьку землю жидам». Корецький вирішує не тікати, а чекати погромників і поговорити з ними. Та розмова виходить коротка і закінчується розправою з учителем, якого жорстоко, мало не до смерті, б'ють. Останнє враження Корецького — рука з ломакою його колишнього учня Демида, рука, яку учитель лікував і «вигоїв для чесної праці».

У картині нещадно розгромленої учительської оселі підкреслено численні деталі нищення всього, що має якесь відношення до культури, особливо до священної для інтелігента-народника просвіти: «замість книжок скрізь було накидано купи роздертого, пом'ятого, потоптаного ногами паперу»; «білі грудочки гіпсового Шевченка втоптано було в чорну калюжу з каламаря»; «по всій хаті лежали великі картки з ілюстрованого Данте»; «на купі побитих пляшечок з шкільної аптечки лежала частина «Історії культури»; рамку з «великої Рафаелевої Мадонни: зірвано її зо стіни, кинуто так, що вона одним кінцем зіперлася на поріг, а потім продавлено наскрізь чоботом. Чобіт оддалив голову дитині й Мадонні і позоставалися тільки скалічені безголові тіла» [2, 324].

Найбільше вражає Корецького те, що робилося все це не лише п'яними хуліганами, озвірілими хазяйськими синками, а звичайними селянами, серед яких і його колишні учні. Очевидно, щеплення «просвітою» не дало бажаних результатів, як це й відзначала філософська думка рубежа віків; не захопило в свою орбіту глибших коренів формування духовності, моральності. І заслуга Б. Грінченка в тому, що він, навіть усупереч власній народницькій доктрині, зумів виразно і точно змалювати ці процеси.

МАЛА ПРОЗА Б. ГРІНЧЕНКА

Багато працював Б. Грінченко й у жанрі малої прози, оповідання і нарису, створивши їх близько п'ятдесяти. Тематичний діапазон її Досить широкий: це оповідання про дітей: «Олеся» (1890), «Грицько» (1890), «Кавуни» (1891), «Украла» (1891), «Дзвоник» (1897); про тяжке сирітство, поневіряння й самотність, через які у підлітка з'являється навіть думка про смерть, самогубство: «Сама, зовсім сама» (1885), «Ксеня» (1885), «Сестриця Галя» (1885).

Чимало уваги приділяє Грінченко безрадісному становищу сільської школи, вчителів: «Екзамен» (1884), «Непокірний» (1886), «Хата» (1886). «Сьогодні великий день у Тополівській школі, — коментує

453

останнє С. Єфремов, — у цей день має відбутися екзамен, а на йому повинен бути член ради шкільної — колишній писар, може, той самий, що одсудив Ципченкові Шоломійчину хату. Екзамен — пострах і погроза вчителеві і школярам — обертається в якусь комедію освіти, а закінчується, звичайно, закускою та водочкою»1.

Образи дітей виведено і в оповіданнях «Чудова дівчина» (1884), «Олеся» (1890), творах з патріотичною ідеєю, де в гостросюжетній формі підноситься думка про потребу відданості своєму народові й країні.

Справжніми перлинами серед оповідань Грінченка є твори про добре відоме йому село, сільську недолю — особливо про трагізм становища незахищеної, бідної і самотньої людини. Три такі твори проаналізував, високо оцінивши, С. Єфремов — «Без хліба» (1884), «Хата» (1886) й «Каторжна» (1888). До них можна додати ще кілька, зокрема «Підпал» (1893), про яке М. Драгоманов писав: «Воно «видержить .«добру фігуру», в якій хочете літературі», та «Дядько Тимоха» (1885).

Порівнюючи Україну М. Гоголя, казковий край, «где все обильем дьішит», де молоком і медом тече земля, де у вишневих садочках витьохкують соловейки, обіймаються молодята і живуть поетичні, трохи ліниві і безпечні, ніби сонні, проте дуже привабні люди, з Україною Б. Грінченка, С. Єфремов писав: «У Грінченка Україна — то край тяжкої праці, край злиднів, що забиває в людях часто всі їхні людські риси, край безмежного терпіння й знущання владущих класів та урядових органів, край, нарешті, безпросвітної темноти, що служить за добрий погній і тим злидням матеріальним, і тому нагнітові духовному, що посіли землю нашу од краю до краю»2.

Адресованість оповідань сільському читачеві зумовлювали ясність і простоту форми, хронологічну чіткість і послідовність, поєднання! трагізму ситуацій з оптимістичною надією на краще майбутнє.

Критика відзначала і моралізаторсько-дидактичний тон низки творів, публіцистичність викладу. Врешті М. Чернявський у спога-| дах про митця наголошував на традиційності його художньої мане-| ри як принципової основи творчості: «Я зараз почув різницю між! Грінченком і Коцюбинським, як взагалі щодо розуміння й оцінки! творів і письменників, так, головним чином, і щодо їх мови. Коцю-І бинського принажувала в творах, так би мовити, їх екзотичність,! часом штучність, взагалі те, що здавалось йому новим і оригіналь-| ним. Грінченкові більше подобалися твори вільні від штучності, він | любив писання реальне, правдиве й доступне широким масам. Щодо]

— С. 329.

С. Грінченко // Літературно-критичні статті. — К., 1993. 2Там само. — С. 328.

454