Борис Грінченко, Детальна інформація

Відбувається знайомство юнака з родиною Городинських, а там і з селом. І те, і друге не приносить героєві радості. Холодом і байдужістю, в основі яких зневага до найманого вчителя-інтелігента «з простих», віє від напіваристократичної родини Городинських, особливо матері й старшого сина — петербурзького чиновника-кар'єриста. Вражає Марка лише витончена, «панська» краса дочки Городинських — Катерини. Може саме тому в панночці вчитель бачить лише достойну вихованку аристократки-матері. Та особливих надій н людську теплоту, щире ставлення до себе з боку панів-роботодавців Марко і не мав. Значно тяжче розчарувало його те, що він побачив на селі. Тут прикро вражає все: нечепурний вигляд хат, сірі або руд1 тини, кладені з каміння на гнояці, відсутність зелені. «...Руділи хати, руділи тини, сіріла вкрита пилом вулиця — і ні гілочки зеленої, що закрасила б, звеселила б усе!..» [1, 333]. Марко розуміє, що причиною цього є не лише те, що село степове ще й «підшахтарське», а насамперед низька загальна культура мешканців цієї слободи, повна байдужість їх до таких дрібниць, як естетичне враження або звичайний затишок — відсутність традицій краси.

442

[ Прикрі зорові враження підсилюються слуховими. День святковий, І ці герой чує, як лунають у слободі пісні, і які це безглузді, і п таЛЬно-сороміцькі пісні! Яка жахлива їх перекручена босяцько-"™летарська мова! І співають їх не лише парубки чи дівчата, а й ^ядівки» — років тринадцяти або чотирнадцяти. «Ось вона — "п гочасна народна поезія», — гірко подумав Марко і пішов далі». С у листі до друга й однодумця Семена Лісовського герой, описуючи І р побачене, зізнається: «Я зовсім не того сподівався. Досі я уявляв Вобі простий народ так, що він заховав у собі наш національний с р5 — нашу мову, звичаї, поезію. Але замість поезії я почув «Іс пахтира в погрібок», замість щиро народньої мови \x25A0— ламану мішани-

Про звичаї не знаю, але все, що бачив, доводить, що й вони не

дерЖались. І цей шинок, і ця розмова парубків про дівчат, і ці

дівчата, що співають таких пісень... Сумно, Семене, сумно!..» [1, 337].

Не зміг наш герой при всьому своєму щирому бажанні й зав'язати розмови із статечними селянами — його панський вигляд, проживання у панів насторожують і відлякують людей.

Незважаючи на деяку «організованість» чи публіцистичну тенденційність цих та інших подібних сцен, які розгортаються перед читачем, як послідовна ілюстрація до певної тези, — вони, без сумніву, написані автором з натури, не раз бачені, глибоко осмислені й пережиті ним. Тож і справляють, попри деяку композиційну нарочитість, сильне враження.

Врешті Марко Кравченко знаходить дорогу до селян і починає проводити серед них активну просвітницьку діяльність. Не криється він зі своїми поглядами і перед панами, серед яких є запеклі шовіністи й українофоби типу Голубова чи Городинського-молодшого, викликаючи їх гнів. Твердження Кравченка, що «народ дав багато талановитих і навіть геніальних людей, — Шевченка, наприклад», Голубов гнівно вигукує:

Ви, одначе, українофіл!.. — скрикнув Голубов.

Що таке українофіл? — спиталася Катерина.

Українофіли, — відказав їй Голубов, — се люди, які хочуть усіх

Удягти в свити, обути в дьогтем вимазані чоботи і примусити всіх розмовляти

по-хохлацькому.

І на додаток, — доточив Іван Дмитрович, — вони сепаратисти, бо

марять про гетьманство, про те, щоб розваляти Росію і з своєї Хохландії

зробити мужицьку республіку.

Ви трошки не так визначили річ, — засміявся Марко. — Українофі

ли, чи — ліпше сказати, — українці, свідомі свого «я» [...]. Вони розуміють,

Щ° освіта народних мас може бути тільки на національному ґрунті, і що

національний індивідуум так саме вимагає собі змоги виявляти своє «я»,

свій духовний зміст, як і кожний інший. Через те вони й дбають, щоб ук

раїнські маси освічувались рідною їм мовою, а вкраїнська народність щоб

пРидбала змогу виявляти своє «я». Однією з тих вияв є, наприклад, літера-

Ура. Через те ми дбаємо, щоб викохувалось українське письменство.

443

Нема української мови — є тільки жаргон, — гостро відказав Голубов

Як хочете називайте, чим говорять мільйони народу, — се однако-!

во. Важне не се, а те, чи є в цих мільйонів бажання виявити себе яко на

родність, чи нема. Коли є і мають вони до того силу, — досить того [1, 340^.