Борис Грінченко, Детальна інформація

Або:

«Зроблю», — сього сахайся слова. «Зробив», — оце потужних мова [1, 78].

Мова «Зерняток» чітка, легкозасвоювана на відміну від багатослівних, важких програмних віршів.

«Зернятками» поет ніби продовжував свою подвижницьку працю, що підіймала народну самосвідомість. Українська книжка, — доводив він у одній із статей, — «лише тоді сповна виконує свою роль, коли вона виробляє народну свідомість, піднімає, зміцнює, а не пригнічує духа, пособляє нашому народові ставати народом мужнім, смілим, свідомим своїх сил, певним у своїх надіях на ліпшу будущину» [1, 12\

436

Взагалі критика слушно відзначала, що з двох іпостасей своєї поетичної творчості — ліричної й епічної — Б. Грінченко глибше опанував другу. Сюжетний вірш, поетична медитація, байка, балада, віршові оповідання й казки, поеми — ось жанри, в яких Грінченко, кажучи словами І. Франка, почував себе «повним паном форми». Це давно відчули критики, один з яких, Т. Зіньківський, писав: «... Не суб'єктивна лірика — настояща суть твоєї кебети, а епос, взагалі об'єктивна поезія»1.

Вагому сторінку поезії Б. Грінченка становить і його сатира. До кращих зразків її належать вірші «Патріот», «Українець», «Російська гармонія», «Російським лібералам», «Я — раб», «Маніфест», «Людський вік» та ін.

Висміюючи галушково-вишиванковий патріотизм у поезії «Українець», Б. Грінченко створює образ rope-поета, що «за народ в калі-ках-віршах Пролив дрібних він з ложку сліз». Та от біда — «народ — темнота темна, І віршів тих не зрозумів...» Тож наш герой, «мужицтво кинувши», засів на тепле місце й пише замість віршів накази — «Щоб в шори брали мужиків». Такий же rope-письменник змальований і в поезії «Патріот». Розлютившись на земляків, що не оцінили зліпленої ним книги («Про Хому та хвиги-миги Та про козаків»), він міняє любов на гнів, проклинаючи й тих, хто пише українською, і хто їх читає:

«Хай же зслизнете усі ви Й ваші всі книжки! Двадцять літ за патріота Я себе вважав, Поки книжку українську Сам не написав!» [1, 82].

У поезії «Російським лібералам» йдеться про великодержавний батіг, що гучно ляскає по зігнутих покірно спинах підданих, а «Вбогодухії сини Рабської країни» під ту веселу музику б'ють поклони перед владою. З іронією говорить поет, що їм залишається одне: славити Бога за свою товсту шкуру...

Продовжує цю тему поезія більш загального філософського і водночас виразно антисамодержавного спрямування «Людський вік». Короткий людський вік, що його подарував цар небесний, втинають Ще й царі земнії — «І війною, і тюрмою, і знущаннями без ліку». Царські «милості» змальовані і в поезії «Маніфест», близькій гірким сарказмом до відомої сатири В. Самійленка «Ельдорадо». Взагалі і об'єкти висміювання, й іронічно-саркастична, що моментами переходить у шарж, манера змалювання в обох письменників дуже близькі.

Зіньківський Т. Лист до поета від 7 жовтня 1887 р. // Відділ рукописів ЦНБ НАН у країни. — Ф. 111, спр. 38213.

437

Ганебне явище поєднання зусиль офіційної державної церкви і поліцейської машини для кращого обдирання трудівника розкрите у вірші «Російська гармонія». І як реагує на це народ?

Народ задурений, в тумані

Не розрізна обох тих рук,

Не розбира, де хрест, де пуга —

І хрест цілує, і канчук [1, 83].

Гнівне картання усякої ницості, пристосовництва, лакейського плазування перед сильним, дрібнодухості природно переходить у автора в тверде декларування своїх життєвих принципів, свідому громадську, політичну тенденційність, або, за словами С. Єфремова, «учительність». «Не тенденційним, — додавав критик, — і не міг тоді бути письменник, скоро він хотів не тільки для себе знайти відповідь, а й другим показати шлях до життя, достойного людини»1.

Такими поезіями-деклараціями були «Приходить час», «До тих, що зостануться», «Боязким», «Живуща вода», «Марусі Вітровій», «Я — раб», «Співцеві».

Настанови Б. Грінченка безкомпромісні й афористично чіткі («Приходить час»), у них багато особисто вистражданого:

Приходить час, приходить час, —

Сказати кожен мусить з нас,

Чи він народу вірний син,

Чи тільки раб похилий він,

Чи раб похилий, чи боєць —

Хай кожен скаже навпростець! [1, 86].

Підводячи підсумок роздумам про Б. Грінченка, С. Єфремов говорить і про таку властиву йому рису, як «аскетичність художнього вислову, яка ріднила його з усіма сучасниками — не тільки з таким яскравим, сказав би, утилітаристом у поезії, як П. Грабовський, але й з такими, як Франко, Леся Українка. Вони всі були продуктом свого часу, усі вони — хто більше, хто менше — заплатили тяжку данину часові, а час, та ще на українському грунті, владно диктував свої вимоги й не пускав ухилятись од них»2. Щиро народницька поезія одержує тут гідну оцінку народницької критики.

ЛІРО-ЕПОС Б. ГРІНЧЕНКА

Протягом 1889—1903 pp. Б. Грінченко активно працює в ліро-епічних жанрах балади й поеми, в епічному жанрі байки. Першою у 1889 р-у львівському журналі «Правда» була надрукована балада «Смерть