Борис Грінченко, Детальна інформація

341].

У цих словах «націонал-народолюбця» Марка Кравченка і політична, й практична його програма, що є, насамперед, програмою самого автора. Критика відзначала закономірність появи таких образів і в інших письменників — попередників і сучасників Б. Грінченка (Павло Радюк у романі І. Нечуя-Левицького «Хмари», герой-культур. ник Семен Жук у повісті «Семен Жук і його родичі», Юрій Горовенко в повісті «Юрій Горовенко. Хроніка з смутного часу» О. Кониського, Петро Телепень у повісті «Лихі люди» Панаса Мирного, Павло Чубань з п'єси М. Старицького «Не судилось», Володимир Горнов з драми М. Кропивницького «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», Мирон Сер-покрил з «Понад Дніпром» І. Карпенка-Карого та ін.), наголошуючи водночас на складності їх культурницької роботи, нерозумінні середовищем, їх трагічній самотності й трагічній долі в цілому.

Проте Грінченкове акцентування на легальній праці серед народу, наголошенні першорядної потреби в просвіті не раз викликало критичну оцінку. В цьому М. Драгоманов убачав «наївність» під стать наївності «певного сорту московських філософів, як от І. Аксаков та Л. Толстой»1.

І все ж ці заклики, як стверджують дослідники сьогодні (А. Погрібний), були зумовлені реальним становищем тогочасного українського села. Темні, неосвічені народні маси не могли піднятися до усвідомлення свого справжнього становища економічного, а тим більше політичного, пройнятися національною самосвідомістю. Починати треба було з малого — елементарної просвіти, і кожен щирий діяч на народній ниві це добре розумів. Проте навіть найлегальніші, найпростіші кроки в цьому напрямі викликали, як це виразно показує Грінченко, шалений супротив властей, звинувачення в сепаратизмі, хлопоманії, українофільстві тощо.

Ледь почавши свою культурницьку працю, змушений виїхати з села і його герой Марко Кравченко. Та навіть і та невелика праця, яку він так щиро й переконано провадив, дала добрі сходи. Селяни під його впливом учаться дещо по-іншому дивитися на інтелігенцію, не бачити в ній лише одвічних ворогів — панів «у сурдутах», а жадоба знань, що найголовніше, прищеплюється декому з молодих (сільський учень Корній).

У другій частині повісті дедалі сильніше починає бриніти інша — лірична нота. Поступово пройнявшись Марковими ідеями, його по4

1Драгоманов М. «Сонячний промінь». Повість Василя Чайченка, «Зоря», 1892, № 11—22 // Літературно-публіцистичні праці: В 2 т. — К., 1970. — Т. 2. — С. 389.

444

кохала дочка господарів Катерина. Покинувши дім батьків, відмовившись від багатого нареченого Голубова, вона їде вчителювати на село. В кінці повісті молоді люди одружуються, але щастя їхнє недовге — Катерина помирає від сухот.

Незважаючи на трагічний кінець, лінія кохання у творі — світла, радісна. Вона знімає зайву публіцистичність, ідейну «заангажованість», робить повість багатшою емоційно, а відтак «читабельнішою».

Розвиток тих самих інтелігентських ідей бачимо і в другій повісті Б. Грінченка — «На розпутті». Коли назва першої повісті — «Сонячний промінь» — символізує світло знань, то другої — загальне суспільне становище, зокрема становище української освіченої верстви, якому письменник приділяє головну увагу.

Головними героями твору є два молоді інтелігенти, спочатку студенти університету, які мріють про активну роботу для народу, а потім силою обставин сільські господарі — Демид Гайденко та Гордій Раденко. Поряд з ними — люди різних орієнтацій, різних настроїв. «...Твір Б. Грінченка, — зазначає А. Погрібний, — перша в українській прозі спроба показати різноманіття шляхів, якими йшла (чи сподівалася іти) тогочасна українська інтелігенція. Схарактеризовано тут різні напрямки, погляди, уявлення, відтворено, сказати б, болісний процес пошуків в освічених колах суспільної перспективи... Бачимо молодь, як от Квітковський, що захоплюється толстовством; знайомимося з прибічниками терористичних дій на взір Пачинського; зустрічаємо «всеросійських патріотів» на кшталт Давиденка, що починає з порад дочасно «сховатися з своїм українофільством», аби не відштовхувати від себе «ліберальні елементи» в Росії, а закінчує відвертим ренегатством — публічною підтримкою урядових дій. Представлені, нарешті, й такі інтелігенти, як Келешинський, впевнені, що у ставленні до життя слід керуватися одним — узяти від нього якомога більше насолод» [1, 18—19].

Головні персонажі повісті Гайденко і Раденко не належать до крайніх правих чи лівих кіл. Це культурники з досить поміркованою і, як їм здається, цілком реальною програмою: «ближче зійтися з народом», «розв'язати йому очі». Але як важко це здійснити! Щоправда, цього деякою мірою досягає Гайденко: засновує на селі школу, успішно лікує (закінчив медичний факультет університету), вщерть заповнює своє Життя фізичною працею (оре, столярує, молотить, робить іншу господарську роботу). Це дає йому рівновагу духу, чимало порушену відмовою коханої дівчини Ганни вийти за нього заміж, гармонійний погідний настрій, своєрідне (нехай і неповне) щастя. Демид відчуває себе потрібним людям. Зовні він «обмужичився», але простота личить його сильній, прямолінійній натурі. Гайденко, так би мовити, природний Демократ, і селяни, інтуїтивно відчуваючи це, довіряють йому.

Інша натура в Раденка. Син дрібного шляхтича, він ніколи не знав послідовної й упертої праці, — труднощі його прикро вражають

445

і відштовхують. Ще підлітком він звик верховодити, полюбляє, щоб) ним захоплювалися, корилися йому. Це честолюбство як головну рису характеру Гордія автор підкреслює не раз (прийняття пози Наполеона учнем гімназії). Себелюбство й егоїзм, посилена увага д0 власної особи, до ефектності своєї зовнішності й поведінки роблять Гайденка «блискучою» постаттю — і це беззаперечно впливає на жіноцтво. Ганна, яка довгий час знала, поважала, по-товариському любила скромного й непримітного Демида, познайомившись з Гордієм палко в нього закохується і стає його дружиною.

Паралельними лініями показано у повісті невпинну пожиточну працю Демида, його утвердження в своїх принципах і в своєму середовищі — і легковажно-аматорське керівництво економією, що дісталася йому в спадок, Гордієм. Заплутавшись у справах, не порозумівшись із селянами, він врешті викликає власті й каральний загін, який має утихомирити «бунт» селян і утвердити пана Раденка в його недоведених правах на селянську луку. Відбувається сутичка, в якій гине чесний юнак Андрій, Демидів учень. Навіть сільську владу лякає це жорстоке, безглузде кровопролиття. Пробуджує воно й совість «народолюбця» Гордія, на душі якого ще один прихований гріх: зведена ним Орися, наречена Андрія, яка незадовго перед цим втопилася. Загнаний у глухий кут, Гордій кінчає життя самогубством. Так по-різному склалися й далеко розійшлися шляхи цих різних за вдачек і справжніми прагненнями людей, колишніх нібито товаришів і однодумців.

Провідна думка цих повістей виразно співпадає з твердо виголошеним Франком поглядом на інтелігенцію, яка «повинна бути громадою людей з широким образованням, з виробленим характером, з щирим чуттям до народу; а відтак інтелігенція повинна зідентифікува-тися, злитися з народом, повинна стати серед нього як його брат, як рівний, як свій, повинна стати робітником, як він, повинна стати для нього і адвокатом, і лікарем, і вчителем, і порадником, і покажчиком в ділах господарських, і добрим сусідом та помічником у всякій нужді. Інтелігенція повинна жити з народом і між народом не як окрема верства, але як невідлучна часть народу. Вона повинна не моральними попівськими науками, але власною працею, власним життям бути приміром народові. Вона повинна, як та культурна Ц освітня закваска, пройняти весь організм народу і привести його до живішого руху, до поступового зросту»1.

Уже перші повісті Б. Грінченка з інтелігентського життя стали набутком української літератури. Вагома суспільна проблематика, широке коло героїв, які представляють різні верстви міста і села, яскраві ліричні й драматичні сцени, сильний дискусійно-публіцис-

'Фракко І. Чи вертатись нам назад до народу? // Зібр. творів: У 50 т — К-, 1986. — Т. 45. — С. 148.

446

тцчний струмінь роблять їх цікавими документами доби. Вони гідно позвивали й продовжували багату українську й світову повістярську традицію і стверджували високу оцінку О. Кониського. І все ж таки письменник відчував (враховуючи досвід і свій, і інших українських майстрів прози, зокрема І. Нечуя-Левицького), що «...тип позитивний українського інтелігента ще й не виробився до пуття» [1, 22]. Можливо, саме через це у своїй наступній повістевій дилогії «Серед темної ночі» і «Під тихими вербами» автор не торкається проблем інтелігенції, а всю увагу віддає селу, яким воно поставало на рубежі віків з усіма своїми складними й болючими процесами.

У центрі обох творів родина селянина Пилипа Сиваша, людини зі старосвітськими поглядами, чесного, працьовитого господаря. «Дочок у Сивашів не було, але троє синів, як соколів — Денис, Роман і Зінько» — починає свою розповідь автор. І саме життєві шляхи синів, їхні долі автор живописує уважно й послідовно, у стилі повісті-хроні-ки. Старший, Денис, поступово перетворюється на заможного госпо-даря-куркуля з усіма притаманними йому рисами. Вдавшись у батька запопадливою працьовитістю, він всі сили кладе на те, щоб вибитись у багачі, і робиться обмежено-черствим, навіть жорстоким (сцена звірячого катування брата Романа, що став конокрадом). Про нього автор говорить, що він «був з тих селян, що поза господарством нічого не бачать, а всю свою силу, всі свої думки й почування віддають одному — аби придбати більше, аби стати заможним хазяїном. Працюючи тяжко, не жаліючи ні себе, ні своїх, вони не розуміють ні інших думок, ні інших поривань, опріч тих, якими самі живуть. Через те Денисові Зінько здавався трохи дурним з його думками про книжки та про всякі інші, не хазяйські, справи. А вже тих, хто стають їм на їх тяжкій дорозі, перешкоджають їм своїм недбальством, ледарством досягти більшого, — таких людей вони ненавидять як найгірших злочинців і лиходіїв» [2, 185].

Інший молодший брат, Сиваш Зінько. Це тип правдошукача, людини, якій болить не тільки своя, а й чужа біда, чужий біль. Він самотужки вивчається грамоти, купує собі «книжку з законами», щоб мати змогу оборонити селян від панського та хазяйського крутійства. Під стать йому і Гаїнка, його ніжна і віддана дружина. В другій повісті дилогії Денис, частуючи у себе поважних гостей, багатирів та сільське начальство, подумки порівнює їх з друзями молодшого брата: «Не голота яка з Зінькової кунпанії, а поважні кремезні господарі — з їми хоч яке діло робити можна — подужають! І грішми, Достатками вони — сила, і в громаді сила».

І все ж, іронізуючи з однозначної націленості Дениса на господарство і збагачення, читач віддасть належне і його чесності, і прямоті.

Не так давно дослідники ставили образ Дениса в один ряд з Йосипом Бичком («Глитай, або ж Павук» М. Кропивницького) або Пузирем («Хазяїн» І. Карпенка-Карого). Буде справедливіше, проте,

447

поставити його поряд з образом Грицька («Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та І. Білика). Особливості цього типу Б. Грінченко підкреслює не раз, даючи психологічне тлумачення навіть виявам Денисової жорстокості. Так, за неодноразове конокрадство, крадіжки Денис готовий закатувати навіть рідного брата Романа. Бо «проти таких людей (злодіїв) озивається криком кожна крапля їх трудівницького поту, кожний рух їх натомленого важкою працею тіла. І в їх немає тоді жалю».

Тільки в другій повісті, «Під тихими вербами», Денис, по суті, перетворюється на жорстокого, нещадного до найбіднішого селянства хазяїна. Він підкуповує сільські власті, радіє, що мужикові-греч-косієві дадуть «по мордяці».

Найдокладніше і найяскравіше простежено в першій повісті — «Серед темної ночі» — образ середульшого брата, Романа Сиваша, чи, як він сам починає себе величати «по-міському» — Сивашова. Розбещений і морально спотворений солдатчиною й прикладами «легкого» життя в місті — у швейцарах, наглядачах, — він, повернувшись додому (бо як ледаря, безвідповідальну людину його скрізь виганяли), не хоче жити трудовим життям. Мужицька праця видається йому надто важкою, не гідною його особи. Він мріє про службу, де можна брати хабарі, «соблюдати свої інтереси» й не трудити рук.