Борис Грінченко, Детальна інформація

мови, Коцюбинський був прихильником мови західноукраїнської й почасти галицької, а Грінченко навпаки»1.

У рецензії на «Писання» Б. Грінченка (К, 1905. — Т. 2) підкреслювалася, крім названих рис, і певна сентиментальність оповідної манери письменника, особливо в творах про дітей чи підлітків («Сама, зовсім сама»)2. Цю рису великою мірою успадкував сучасник і послідовник Б. Грінченка А. Тесленко.

Окремою сторінкою малої прози Б. Грінченка були твори про шахтарів Донбасу, їхню каторжну, небезпечну для життя працю, поневіряння їхніх сімей, у першу чергу дітей: «Серед чужих людей» (1889), «Батько та дочка» (1893), «Панько» (1893). Як і в інших українських письменників, які зверталися до теми життя шахтарів, чи, у західноукраїнському варіанті, добувачів нафти — «ріпників» (Г. Барвінок, І. Франко, С. Черкасенко) в оповіданнях Грінченка розкриваються насамперед соціальні причини (безземелля, визиск властей, злидні), які гнали селянина на шахти. Письменник розкриває деморалізуючі риси шахтарського побуту: пияцтво, всілякий «бруд і гидоту», аморальні явища серед «шибайголови шахтарської». Як «Вівчар» та інші герої, вчорашні селяни у Франка, шахтарі Грінченка мріють повернутися додому, до роботи на землі, бо «нема більшого щастя над те, коли чоловік має клапоть свого поля».

Окрему сторінку оповідної прози Б. Грінченка складають його твори з життя панів й інтелігенції: «З заздрощів», «Зустріч» (1892), «Байда» (1892), «Як я вмер» (1901), «Історія одного протесту» (1905), «Сам собі пан» (1906), частину яких написано у гостро сатиричному ключі. Письменник відтворює в них таке типове явище, як відхід інтелігенції від народолюбних ідеалів, данини романтичній молодості, й успішне «отверезіння», що виявляється у «робленні кар'єри», її супроводжують псевдопатріотизм і всіляке словоблудство. Адже більша частина наших земляків лежить у патріотичній летаргії по кількадесят років», — з іронією говорить Грінченко про інтелігенцію. В їх діяльності він бачив «тільки парад, усі ці збори і роковини, тільки слова, суцільне лицемірство». По суті, життя такого «інтелігента» лише «рабство, невільництво духовне», в ньому відсутня корисна справа, є лише прагнення «спати мертвим сном тоді, як уже світає світ»3.

Отже, в малих і середніх формах епічної творчості автор переважно послуговувався традиційними формами письма. Проте нові теми, нові образи, які з'являлися в його оповіданнях і повістях, новий, більш динамічний темп життя в кінці XIX — на початку

1Чернявський М. Кедр Ливану: Спогади про Б. Грінченка. Ювіл. вид. — Херсон, 1918.

!Яова громада. — 1906. — № 5. — С. 148.

історія української літератури: В 8 т. — К., 1968. — Т. 4, кн. 2. — С. 42.

455

XX ст., потребували нових стильових прийомів, нового типу зображення. В прозі дедалі більше утверджується імпресіоністична психологічна новела, в якій, відкидаючи описовість і докладну оповід-ність, головний акцент зроблено на внутрішньому стані людини, на її індивідуальній, осібній психології. Психологічне дедалі частіше виступає як соціальне (М. Коцюбинський, О. Кобилянська, В. Винни-ченко й ін.), і це торкається не тільки новели, а й оповідання, повісті, роману, драми. Пробує писати в новій манері й Б. Грінченко. Виразна тенденція до новелістичності, настроєвості виявляється в поезії в прозі «Болотяна квітка», оповіданнях «Історія одного протесту», «Пан Коцький»; циклі «Дрібнички» («Верби», «Вітер», «Ліс», «Степ горів», «На замку Св. Янгола»).

ДРАМАТУРГІЯ

У 90-ті роки Б. Грінченко працює в різних жанрах драматичної творчості: створює драми, комедії, інсценівки, жарти, пише драматичну поему. Як і діячі «театру корифеїв», відомі драматурги М. Кро-пивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, він широко дивиться на театр, на його великі суспільно-виховні можливості, — дивиться як на трибуну, з якої найзручніше й найпереконливіше можна пропагувати свої погляди. Першим твором у новому для нього літературному роді була комедія у п'яти актах «Неймовірний, або Чоловік ті жінка без віри не спілка» (1893, опубл. 1896). За своїм характером ц типова «розважальна комедія» або «комедія ситуацій». У кінці твор; непорозуміння розплутано, й усе завершується щасливо. Автор зма льовує шаржований образ сільського писаря-фендрика, довкола ньо: розгортається чимало водевільних сцен, розрахованих на невибаг ливий комічний ефект. Автор розумів слабкість першої своєї спроб: і не вмістив його до зібрання драматичних творів.

Протягом 1894—1895 pp. Б. Грінченко створює комедію «Нахма рило» («Дядькові примхи», опубл. 1897 p.). Центральним у творі образ народного учителя Тараса Вільхівського, який, працюючи н селі, всіма силами служить завданням народної просвіти і піднятт; народного добробуту. В творі відбилася й ідея створення хлібороб ських спілок, що в цей період почали з'являтися в багатьох села Херсонщини (Аджамка, Федвар, Каніж, Панчево, Чубівка та ін.| Ініціатором створення їх був відомий кооперативний діяч, народни М. В. Левицький. Діяльність Левицького, створені ним артілі-спілки як певна форма захисту селян від глитайського визиску й великого землеволодіння захоплювала багатьох: їй присвятив свої драми «Конон Блискавиченко» М. Кропивницький, «Понад Дніпром» І. Карпенко-Карий.

У п'єсі Б. Грінченка йдеться про заснування громадської каси з ініціативи прогресивного учителя; він же дає селянам книги про

456

хліборобські спілки, допомагає придбати великий наділ землі у свого дядька поміщика Шевцова за помірну ціну тощо. Досить уже традиційним для інтелігента-народолюбця, та ще й дворянського походження, є ще один крок героя: одруження з сільською дівчиною, яку він готує до екзамену на вчительку.

У першому варіанті п'єси герой говорить своїй коханій:

«Хіба ж ти не бачиш, що наше одруження знищить пана і мужичку, а зробить двох людей однодумних? А в сьому, щоб не було ні пана, ні мужика, щоб були самі люди та брати — в сьому вся сила, від сього залежить все щастя людське і вся наша сила; вся наша праця повинна піти на те, щоб знищити зовсім ті огидні касти, панів і мужиків»1.

Згодом цей, як і інші програмні монологи, автор зняв під впливом гострих звинувачень у втомлюючій тенденційності. Критикували й інші аспекти п'єси, зокрема ту легкість, з якою вчитель долає всі перешкоди: переконує обуреного дядька, дає раду селянській громаді в питанні придбання землі тощо. О. Маковей з приводу п'єси «Нахмарило» писав: «З великої хмари виходить зовсім малий дощ... Левчук (прізвище вчителя в першій редакції п'єси. — Авт.), правда, дбає ще і про громаду, про освіту, спілки і землю (се звичайне заняття усіх українських інтелігентів — у писаних творах), але нехай би він, сердега-оптиміст, так патетично не декламував про нищення каст тому тільки, що він свою Марту (перший варіант імені. — Авт.) вивчив так, що вона може здавати учительський іспит. Коли йому освітою, спілкою і землею вдасться зблизити панів (хоч де ж ті пани, окрім нього самого) і мужиків до себе, то він справді заслужить собі велику похвалу, але про знищення каст і залежне від того людське щастя ще далеко говорити не може»2.

Досить бліді, мало індивідуалізовані у п'єсі образи селян, і насамперед образ коханої Тараса Вільхівського Марисі. Всі вони чемні, лагідні, прагнуть просвітитися, всі захоплені своїм учителем. Ці ідеалізовані постаті не залишаються в пам'яті читача (глядача) як повнокровні живі люди. Такою ж ідеалізованою постаттю є врешті і головний герой. Більш-менш колоритною фігурою в творі є лише поміщик Шевцов — легковажний, нуртуючий у порожньому просторі. Йому завжди не вистачає грошей і завжди повно прожектів, як їх добути й поправити свій стан. Він з усім легко погодиться, як погодився врешті з одруженням небожа з мужичкою, аби була надія виконати свої плани.

'Зоря. — 1897. — № 9. — С. 169. 2Літературно-науковий вісник. — 1898. — Т. 2. \x25A0

457

У 1898 р. Б. Грінченко пише драму на п'ять дій «На громадській роботі», в якій знову звертається до проблеми взаємин вищих і нижчих класів, інтелігенції і народу, декларує свої погляди на роль і завдання

С. 37.

освіченої верстви. П'єсу було опубліковано у 1901 р. в «Літературно-науковому віснику» під назвою «Арсен Яворенко».

У центрі твору молодий пан Яворенко — людина інтелігентна, поступовських поглядів, яка щиро хоче допомогти селянам покращити їхнє становище. Рупором ідей Арсена в першій дії виступає його сестра Харита. Вони разом із братом і роз'яснюють Арсеновій дружині свою програму:

«X а р и т а. [...] Арсен правду каже, що погано, як уся інтелігенція сидить по великих центрах... і цікавиться тільки своїми власними справами:

Ольга. А що ж іще їй треба робити?

Харита. Та от сюди йти... Треба, щоб культурні люде йшли на село, працювали там... несли світ і культурність туди, де цього нема.

Ольга. Та я вже це все чула... тільки не розумію — через віщо це так треба.