Борис Грінченко, Детальна інформація

^Єфремов С. О. Грінченко // Літературно-критичні статті. — К., 1993. — С. 327. 2Там само. — С. 325.

438

отаманова». У творі змальовано образ мужнього лицаря свободи — козацького отамана, чиє життя до кінця було присвячене Вітчизні.

Багато за волю він крові пролив, За Січ і за рідну Вкраїну! На дужому тілі він ран не лічив, Живий повертався із лютих боїв, Хоч бивсь завсігди до загину [1, 93].

У романтичному ключі розповідається невибаглива, але характерна історія. Старий отаман, якому долею судилося «не в чесних вояцьких боях», а «лежачою смертю вмирати», просить товаришів посадовити його, немічного, на коня і виїхати з ним у степ — тут хоче прийняти він смерть. Поет розгортає величну пейзажну картину, що своїм меланхолійним тоном відповідає смутній події.

І їдуть всі мовчки. Степи навкруги, Як море безкрає, хвилюють. І здалека ледве маячать луги, І мріють дніпрові круті береги. Могили високі сумують [1, 95].

Зупиняється отаманів кінь, і він, мертвий, схиляється на руки товаришів...

Інша гайдамацька історія, трагікомічна, покладена в основу сюжету поеми «Лесь, преславний гайдамака» (1900). Розповідається в ній, як «у Луцьку, славнім місті», зібрався «люд увесь», щоб подивитись на публічну страту славного Леся-гайдамаки. Яскраво, в деталях змальовує Б. Грінченко, як нуртує середньовічне місто, готуючись до рідкісного хвилюючого видовища:

Бакаляри і рахмістри, Пишні лавники й бурмістри З патерицями в руках; Швець, зірвавшись од роботи, Недошиті кинув боти, — Поспішає так, що страх! [1, 101].

Тема, характер оповіді змінюються, і ми бачимо тут уже не романтичного пейзажиста, а майстра-побутописця. Історія Леся-гайдамаки розгортається далі в жвавому оповідному ключі, і ми дізнаємося, як негарна дівчина Хима захотіла взяти Леся за малжонка (чоловіка) і цим врятувати його від страти. Та свавільний гайдамака відмовляється від такої честі, бо дівчина йому не сподобалась. Лесь загинув, і похований «за Луцьком, містом славним», в пишній долині. Там «цвіте калина красно, А красу козак любив!»

Ця дивовижна розповідь-легенда має історичну підоснову. Про звичай, що дозволяв засудженому на смерть козакові врятувати своє

439

життя ціною одруження з дівчиною, котра брала його в чоловіки розповідають народні перекази. «Передають, — засвідчував Д. Явор-ницький (Б. Грінченко був з ним у дружніх стосунках), — що від шибениці, по запорозькому звичаю, можна було звільнитися, якщо яка-небудь дівчина виявляла бажання вийти за злочинця заміж»1. Відзначаються Д. Яворницьким і факти відмови козака від шлюбу з немилою дівчиною.

У народній легенді «Перша жінка» поет звертається до біблійної історії про створення Єви — «дівчини-квітчини, пів-янгела і пів-людини», мрії, що «до нас на землю прихилить небесно-чисту» блакить». Мрії, завжди пошукуваної й не завжди віднайденої, світлог ідеалу людства. Поет вірить, що «Не вмре у душах образ любий, Краси й добра найкращий квіт!..» Низку народних легенд, старовинних балад і казок обробляє поет і в «Книзі казок віршем» («Два Мороз* З народного поля», «Снігурка», «Дівчина Леся», «Дума про княги-ню-кобзаря. З народного поля» та ін.). Розгорнута оповідь, романтично або гумористично забарвлена, повчально-афористична кінцівка • ось їх характерні риси. Автором підносяться високі людські моральні якості — вірності, відданості у дружбі й коханні, сміливості, щирості й ін. У дусі християнських заповідей оцінюється людська поведінка, порушення їх завжди ведуть людину до деградації або й загибелі.

Обрії української поезії розширювало і звернення Б. Грінченка до інонаціональних тем і сюжетів — як з давньої історії чи міфології, так і з поетового сьогодення (поеми «Матільда Аграманте», «Беатрі-че Ченчі», «Дон Кіхот», «Галіма»; епічні поезії «Леандро», «Людина я... І мушу червоніти»). Таку ж місію виконують переспіви та переклади видатних поетів світу — Гейне, Гете, Байрона, Пушкіна. В цьом> вбачав поет вагомий момент виховання народу, розширення йог знань і естетичних уявлень. Пишучи листа до М. Кропивницькогс (від 24 квітня 1898 р.) з приводу розвитку театральної справи відзначаючи його роль у ній, Б. Грінченко зазначає: «...Ви вже записали своє ім'я в історію не тільки українського театру, але і вкраїнської культури. Та всяка справа культурна тільки тоді буває певна міцна, коли вона, з одного боку, зростаючи на рідному ґрунті, живиться живущим духом з великої скарбниці духовних здобутків народів усього світу, а з другого, — коли вона займає не саме тільки панство, а розливається глибоко й широко, захоплюючи собою величезні маси народні і ведучи їх до кращого, яснішого життя»2.

Ці завдання він і ставив перед собою, прилучаючи свій народ де світових здобутків літератури.

ПРОЗА

В українську літературу другої половини XIX — початку XX ст. Ґрінченко ввійшов як майстер малої й середньої прози — оповідання і повісті, причому пріоритет слід віддати останній. Сучасник письменника А. Кримський писав йому: «...Повість — то і єсть Ваш властивий «фах», в повісті Ви робите суцільне враження, тим часом у драмах Ваш талан виявляється нерівно, оазисами»1.

Перу Б. Грінченка належать розлогі повісті «Сонячний промінь» (1890), «На розпутті» (1891), дилогія «Серед темної ночі» (1900) і «Під тихими вербами» (1901). Останньою в цій низці була повість «Брат на брата» (1907) — твір ідейно не простий і мало досліджений.

Першу повість Б. Грінченка «Сонячний промінь» було написано в с. Олексіївка Катеринославської губернії, де письменник вчителював і мав змогу спостерігати за життям різних верств української провінції, так би мовити, «в натурі». Він хотів увести повість до другого тому своїх «Писань», що вийшов 1905 року, хоча й сумнівався, що цензура пропустить його (лист до матері від 12 грудня 1890 p.). І дійсно, петербурзький цензурний комітет заборонив твір, як і оповідання «Непокірний», і заборона ця тривала впродовж довгих років. Про це ще раз з обуренням згадує Грінченко у листі до І. Кравецького (1904 p.), директора бібліотеки Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Відзначаючи заборони українських періодичних видань (Є. Чикаленкові та М. Левицькому було відмовлено у виданні газети «Селянин»), він пише: «Коли часом проскочить московською мовою яка вільніша звістка про наше письменство, то се випадок і виняток ... Щодо мене, то мені в останній час заборонено: «Сонячний промінь» (хоч я повикидав з його все, що могло здаватися нецензурним), «Непокірний» [...] — обидві речі мали бути в 2-му томі моїх «Писаннів» [1, 609].

Що ж такого крамольного побачила цензура у проблематиці повісті? У творі йдеться про українську інтелігенцію, яка життя своє хоче покласти на олтар служіння рідному народові — його просвіті, підняттю самосвідомості, насамперед національної, його моральному й етичному вихованню в найширшому розумінні цього слова. Тож недаремно ця мирна поступова програма видавалася російському урядові страшнішою за пропаганду революційних дій -— в ній логічно вбачали зерно сепаратизму, боротьби за самостійність, а отже, заперечення самодержавної ідеї «єдиної і неділимої».

У центрі твору — молодий народолюбець, чи, як дехто з персонажів зі злісною іронією його називає, «українофіл» Марко Кравченко. Автор підкреслює демократичне походження свого героя, наголо-



'Яеорницький Д. І. Історія запорозьких козаків: У 3 т. — К., 1990. — Т. 1. — С. 193-2Відділ рукописів ДПБ ім. Вернадського. — Ф. 1, № 32526.

440

'Кргімський А. Ю. Лист до Б. Грінченка від 24.07.1901 р. // Твори: В 5 т. — К., 1973. — Т. 5, кн. 1. — С. 358.

441

шуючи, що внутрішня інтелігентність, аристократизм душі . ~и

не вроджені, а придбані постійною, вдумливою роботою людини н собою. Хлопець з ремісницького середовища, син п'яниці-шевця рано втрачає матір, а за нею й батька, до якого має складні почуту* Бо батько попри свою ваду ніжно дбає про сина, хоче витягти йо на іншу, кращу стежку: віддаючи всі зароблені гроші, вчить йо спочатку в гімназії, а згодом і в університеті. Він же лишає синові своєрідний заповіт: ніколи не пити, не скотитися до його, батьковою рівня. Саме це змушує Марка думати по-іншому про своє життя зокрема, набагато серйозніше поставитись до такого явища як осві ченість. Він розуміє, що саме вона, освіта, може докорінно відрізнити одну людину від іншої, ушляхетнити, підняти над загалом, дати чіткий дороговказ в житті. «Досі це була просто наука, а тепер ц вже освіта, що не дає людині робитися такою, як його батько. ДОс; Марко любив у науці тільки те, що його зацікавлювало, а тепер почав любити все — і цікаве й нецікаве, бо воно веде до кращого життя [...]. Марко закохався в освіті і почав бачити в їй усю мету свого життя» [1, 324—525].

Активніше розгортатися події починають тоді, коли студент останнього курсу історико-філологічного факультету Марко Кравченко одержує запрошення від поміщика Городинського попрацювати влітку репетитором його сина. І Марко вирушає у степове шахтарське село — не лише для заробітку, а насамперед, щоб здійснити мрію, якій вирішив присвятити життя: зблизитися з народом, просвітити його, стати йому корисним. Так мала реалізуватися одна з кардинальних ідей Б. Грінченка — зближення інтелігенції з народом, їхнє гармонійне поєднання і взаємодія.