Борис Грінченко, Детальна інформація

Народився Борис Дмитрович Грінченко 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині. Батько Грінченка — дворянин, відставний штабс-капітан, володів кількома десятинами землі й водяним млином і над усе прагнув, незважаючи на невеликі статки, дотримуватися «способу життя, властивого дворянам», зокрема не дозволяв дітям говорити «мужицьким наріччям» — українською мовою, яку вони чули довкола. Незважаючи на батькову заборону, Б. Грінченко блискуче опанував живу розмовну, а згодом і літературну українську мову. Змалку цікавився він також багатющим українським фольклором та етнографією. Справжнє потрясіння пережив письменник, прочитавши «Кобзар» Т. Шевченка, що довершив його духовне формування: «Кобзар», — писав про свої юнацькі роки Грінченко до історика української літератури О. Огоновського, — зробивсь моєю

'Гріиченко Б. Листи з Наддніпрянської України // Б. Грінченко — М. Драгоманов. Діалоги про українську національну справу. — К., 1994. — С. 40—41.

430

Євангелією. Я почав писати по-українському зараз же й писати усячину, починаючи з віршів та кінчаючи словарями»1.

Освіту здобував Б. Грінченко у Харківській реальній школі, яку не закінчив: з п'ятого класу його було виключено за читання й розповсюдження забороненої літератури (С. Подолинський («Про багатство і бідність», «Парова машина» та інші нелегальні так звані метелики народницького толку). Просидівши півтора місяці у в'язниці, Грінченко втратив право продовжувати навчання, навіть здобути середню освіту. Віднині перед юнаком стелився єдиний — і такий типовий як для українського письменника шлях — самоосвіти.

На цьому тяжкому шляху він здобув надзвичайно багато, став людиною широкої європейської ерудиції, різнобічним ученим. Раніше одержані знання і самопідготовка допомогли Грінченкові скласти екстерном у 1881 р. екзамен на звання народного вчителя, і з цього часу він учителює по селах Харківщини і нинішньої Сумщини: в с. Введенському Зміївського повіту, с. Нижній Сироватці, і особливо в с. Олексіївці, де шість років працює у приватній школі відомої просвітительки X. Д. Алчевської. Взагалі на освітній ниві працював Б. Грінченко понад десять років — з 1881 по 1893.

Як педагог Б. Грінченко відзначався прогресивними поглядами, дбав про розвиток національної школи з широкою програмою, гостро критикував існуючу самодержавну систему освіти. Його праці з цих питань — «Яка тепер народна школа на Вкраїні» (1896), «Народні вчителі і українська школа» (1906), «Об украинской школе» (1905), «На беспросветном пути» засвідчували ці погляди. Перу письменника належать і підручники — читанка «Рідне слово» та «Українська граматика до науки читання й писання», а також ґрунтовна праця з психології читача — «Перед широким світом».

Працює Б. Грінченко певний час і статистиком у губернському земстві на Херсонщині, а з 1894 р. переїжджає до Чернігова, де служить діловодом у земстві, згодом — секретарем земської управи. Та канцелярська служба — зовнішня суть життя письменника — задоволення не дає. «Справжня біографія Грінченка, — зауважує С. Єфремов, — то його невсипуща, безупинна, од першого виступу ще юнаком аж до останнього моменту, праця задля рідного народу, його повсякчасна готовність покласти душу свою за трудящий люд. Замість сухих хронологічних дат бачимо в цій біографії довгу низку живих праць, що ними проклав свою путь Грінченко. Стане тут уряд — і його педагогічна робота, і заходи коло розвитку рідного слова, і студіювання народної словесності, й досліди над життям народним, і популяризаторська робота, і громадська публіцистика, і красне письменство. Обставини тодішнього життя з Грінченка зробили письменника переважно, це був, може, перший у нас письменник-професіонал, і українському

2Цит. за кн.: Єфремов С. О. Літературно-критичні статті. — К., 1993. — С. 323.

431

письменству найбільш оддає він своєї сили, — оддає і на боротьбу з перешкодами, і на безпосередню творчу роботу»1.

І справді, роки вчителювання були часом і роками гідної подиву творчої праці. Як зазначав у 1893 р. І. Франко, Б. Грінченко протягом попередніх десяти літ працював багато і плідно. «Чоловік, як сказано, хорий (ідеться про невиліковну хворобу — сухоти, на яку захворів Грінченко у в'язниці. — Авт.), котрий надто мусить заробляти на хліб для себе, для сім'ї, він, проте, засилає мало що не всі наші видання своїми, не раз многоцінними писаннями: повістями, віршами, статтями критичними й популярно-науковими, працює без віддиху, шле до цензури рукопись за рукописсю, не зраджується ніякими невдачами ані критикою, часто неприхильною, а у всьому, що пише, часто проявляє, побіч знання мови української, також гарячу любов до України, щирий демократизм, бистре око на хиби української суспільності»2.

Порівнюючи Грінченка (псевдонім Чайченко) з деякими його сучасниками, яких «не гук», Франко додає: «Без сумніву, перше місце в нинішню добу в цій компанії — не вже письменників, а справдішніх борців за українське слово — перше місце по пильності, по таланту, витривалій працьовитості і різнородності інтересів духових, треба признати д. Чайченкові»3.

пе-

У Чернігові протягом 1894—1902 років Грінченко займався упорядкуванням музею української старовини поміщика й мецената В. Тарнов-ського. Цю працю каталогізування й упорядкування матеріалів годі реоцінити: одних шевченківських експонатів, малюнків і рукописів було до восьмисот. Видає він і неоціненні «Етнографічні матеріали, зібр в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» (1895,1896,1899).

Року 1902 Б. Грінченко переїздить до Києва, де на пропозицію редакції журналу «Киевская старина» береться за винятково складну і відповідальну справу — укладення словника української мови. Цю унікальну роботу було відзначено другою премією Російської академії наук.

Із 1905 р. Грінченко працює редактором української газети «Громадська думка», очолює київське товариство «Просвіта» (1906—1909), у якому активно співпрацювали Леся Українка, її сестра О. Косач, Л. Яновська та ін. Редагує він і літературно-громадський журнал «Нова громада». В роки реакції після революції 1905—1907 pp. Грінченко зазнає переслідувань, переживає особисту трагедію: «жандарми доводять до смерті його дочку — мужню революціонерку Настю»3.

'Єфремов С. О. Грінченко // Літературно-критичні статті. — К., 1993. — С. 322.

2Франко І. Наше літературне життя в 1892 році // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1981. — Т. 29. — С. 14.

гТам само.

'Погрібний А. Г. Борис Грінченко // Грінченко Б. Твори: В 2 т. — К., 1990. — Т. 1.— С. 10 (Б-ка укр. літ. Дожовт. укр. літ.). Далі, посилаючись на це видання, зазначаємо в дужках лише том і сторінку.

432

Загострилась хвороба письменника, і в 1909 p., позичивши гроші, він їде на лікування до Італії, де невдовзі, 6 травня 1910 р. помирає У м. Оспедалетто. Тіло Грінченка було перевезене в Україну. Його похорон на Байковому кладовищі перетворився на демонстрацію де-мократичних антицаристських сил. У некрологах на смерть Б. Грінченка у вітчизняній і зарубіжній пресі відзначалися його заслуги письменника, наукового і культурного діяча.

ПОЕЗІЯ

Художня творчість Грінченка розпочалася з поезій, опублікованих у часописі «Світ» 1881 р. Всього за життя Б. Грінченком видано було шість збірок віршів: «Пісні Василя Чайченка» (1884), «Під сільською стріхою» (1886), «Нові пісні і думи Василя Чайченка» (1887); «Під хмарним небом» (1893), «Пісні та думи» (Кн. 1—2,1895), «Писання Б. Грінченка» (Т. 1, 1903), «Хвилини» (1903) і «Книга казок віршем» (1894, 1895, після смерті 1914, 1917).

Більшість віршів Грінченка — це програмна народницька поезія суспільного звучання, серйозна, цілісна за своєю тональністю, меланхолійна й дещо дидактична. Про твердо обрану позицію поета-грома-дянина говориться зокрема у поезії «У життя на бенкетах бучних»:

У життя на бенкетах бучних,

У гурті молодої краси

Не зривав я квіток запашних

В ясносяйні юнацькі часи...