Борис Грінченко, Детальна інформація

Стосунки між Романом і його родиною — старим батьком, братами — дедалі більше загострюються. Денис починає підозрювати брата, і то цілком справедливо, у крадіжках (пшениця, кожух, потім сало), а батько твердо відмовляє ледареві й п'яниці у його частці господарства. Впійманий на крадіжці й приведений братом Денисом до волості, зганьблений на все село, вигнаний з дому, Роман іде до міста. Тут і розгортається його нехитра епопея. «Легка» й прибуткова служба чомусь не йде Романові до рук — він безграмотний, не має жодного досвіду роботи, ще й відчуває непереборну нехіть до всякої тривалої, напруженої праці. Цілком психологічно вмотивовано він потрапляє через нічліжний дім до кубла приміських злодіїв-конокра-дів. Нещадні вороги селянства, руйнівники його добробуту й самого життя, конокради свідомі того, що й з боку селян не матимуть пощади, якщо потраплять до їхніх рук. Тож війна йде на смерть.

Продовжуючи у змалюванні соціального дна традиції А. Свид-ницького й Панаса Мирного, Б. Грінченко досить колоритно, але без усякого співчуття змальовує побут і мораль злодіїв. Серед них є яскраві, сильні постаті, як-от своєрідний «ідеолог» цієї верстви, недовчений семінарист Патрокл Хвигуровський, або «зручний, сміливий» ватажок усієї зграї Ярош. Переконуючи Романа пристати до них і не боятися гріха, Хвигуровський каже: «Нема правди в світі, а єсть сама хапанина: хто швидше, хто більше вхопить! І хто вхопить, той багач, хто не вхопить — той харпак!.. Бо Homo homini lupus est!» (Людина людині вовк. — Лат.) [2, 220].

448

т

Зберігши якісь залишки здорової моралі, Роман вагається, замислюється над тим, що з ним відбулося й відбувається :

«Кожен чоловік шукає кращого, — коментує автор, — а, живши в городі, він добре побачив, де те краще. Мужича робота важка, нечиста, часом голодна й холодна. Та кожен чорт з тебе знущається, та нема такого начальника, щоб тобі до пики з кулаком не ліз! А городянське життя не таке: і робота легша, і менше з тебе воду варять, і заробіток більший» [2, 59].

Лютуючи на батька й брата, Роман «зовсім не думав про те, що й він погано зробив». Та згадки про пережиту ганьбу (привели до волості зі скрученими руками, як злодія) допомагають Романові скоріше забути про свій трудовий селянський корінь і стати одним з найактивніших грабіжників-конокрадів. «Дужий, зручний, смілий і нахабний — він подужував скрізь і щасливо вискакував з небезпеки. В своєму товаристві він був дуже корисний чоловік...» [2, 71]. Особливо ж корисний тим, що був з Диблів — села, що «якось зоставалося досі незайманим» коноводами. Саме Роман допомагає спочатку вивести батькових троє коней, а там і коней ближчих і дальших сусідів. Розпалений розповідями Патрокла про колишні заробітки й колишніх сміливців, він вигадує «дотепну штуку» — підпалення клуні свого колишнього сусіда-селянина і виведення коней з протилежного кінця села. Але на цій справі Роман попадається.

Перша повість дилогії закінчується страхітливою картиною катування Романа: його кидають у підпалену ним же клуню, печуть вогнем, вимагаючи, щоб назвав спільників. І перший у цьому самосуді — брат Денис. «Роман, босими ногами на жару, бився в руках у своїх катів, а Денис стояв проти його і мовчки дивився» [2, 133]. Рятують життя злочинцеві брат Зінько і Левантина — сільська наймичка, Романова покритка.

Образ цієї безщасної сироти, гарної, лагідної, ніжної дівчини, передчасно зломленої молодої сили — чи не єдина світла пляма у мороці життя — життя серед темної ночі. Добре слово Романове, його увага скорили серце дівчини. В місті вона всіма силами змагається за те, щоб її коханий кинув злодійське товариство, але його зіпсована натура не піддається на умовляння і прохання. Переживши потрясіння від сцени самосуду, Левантина тяжко захворіла і за місяць згасла у тюремній лікарні. У епілозі про це говориться:

Умерла серед похмурих огидних стін з ґратами.

Ні один сонячний промінь не осяяв її обличчя в час смертний.

Ні одна рідна щира душа не стиснула їй руки.

Над нею схилились тільки попсовані неволею й гріхом обличчя.

Це були обличчя таких безщасних, як і вона... хоч і не таких

прекрасних і чистих душею [2, 137].

У другій повісті дилогії на перший план виходить образ Зінька Сиваша; ширше змальована й сільська громада у протистоянні двох

15 2-268 449

полюсів: багаті хазяї й трудові низи. Сім'я Сивашів, «осумнівши» після заслання до Сибіру на каторгу Романа, розпалася: Денис, відділившись, дедалі більше багатіє й черствіє, водить «кунпанію» лише з багатирями й властями (процес над Романом, де він був основним обвинувачем, йому не пошкодив, «бо раз, що з батьківщини більше припало, а друге — всі знали, що він сам і впіймав Романа»).

Зінько очолює бідніших, засновує для них касу, просвіщає, вчить грамоті, навчає, як відстояти свої права. Допомагає йому й освітлює життя дружина Гаїнка, жінка доброзичлива, чутлива до кожного щирого слова. Подружні стосунки Гаїнки й Зінька змальовані поетично, із замилуванням, навіть з певною часткою ідеалізації (сцена на пасіці й ін.).

Багатирі бояться Зінька, його проникливого розуму, його впливу на селян. Громада під впливом молодшого Сиваша дедалі сильніше опирається нахабним діям багатіїв. Протистояння загострюється, і під тихими вербами знову й знову чиняться звірячі злочини (вбивство Панасом та Іваном Момотами третього брата — Грицька — за десятину землі).

У кінці повісті «хазяї села» розправляються і з Зіньком — його побито до півсмерті. Тяжкий стан героя ще погіршується через зна-харчине зілля. Сцена прощання Зінька з рідними й близькими носить символічний характер:

... Добувайтеся правди! Тяжко без світу!.. Де він?.. Де він?.. — питав

хворий, уже блудячи словами. —- Коли б хто показав! [...]

Ще не зійшло сонце?

Скоро зійде, — відказав Карпо [2, 297, 298].

Критика не раз відзначала художню досконалість повістевої дилогії Грінченка. І дійсно, природна, вільна композиція, відсутність «дидактичного настановлення», яке так сильно відчувалося в ранніх творах, глибоке розуміння процесів, що визрівали на селі, яскраві, психологічно переконливі образи — все це робить її значним явищем української літератури межі віків. І. Франко наголошував, що в своїх писаннях Б. Грінченко виявляє, побіч знання мови української, гарячу любов до України, щирий демократизм, «бистре око на хиби української суспільності» і називає його «талановитим поетом і повістярем».

Третя, найпізніше написана повість — «Брат на брата» (1907), тривалий час залишалася поза увагою літературознавців. А згодом «трактувалася... з вульгарних, засоціологізованих позицій — мовляв, відбито в цьому творі нерозуміння революції. Насправді ідейне звучання повісті значно глибше», — зазначає дослідник А. Погрібний. І робить висновок: «Провідна думка твору: якщо народ не дав одностайної відсічі погромникам, — праці, отже, було докладено ще не достатньо, до революції селянство прийшло не підготовлене... То

450

що — пройнятись гнівом супроти народу, відвернутися від нього? Ні, від такого висновку герой далекий. Навпаки, слід пережити цей руйнівний вибух некерованої сили та ще з більшою терплячістю взятися до праці — для належного скористання наслідками революції народ треба готувати...» [1, 24].

Піднімаючи у творі кардинальну для переддня революції проблему стосунків інтелігенції і народу, Б. Грінченко торкнувся й винятково важливого питання довіри народу до інтелігенції, до того конгломерату ідей і понять, які остання несла, до того шляху, на який вона вказувала і підштовхувала. Глибоко осмислюючи й показуючи ті явища, які відбувалися в суспільстві на початку XX ст., зокрема напередодні і під час революції 1905—1907 pp., письменник основною причиною їх вважав темноту й неосвіченість народну, недостатність просвітительської діяльності з боку інтелігенції. Проте в цей же час, у 1909 p., відомий релігійний філософ і соціолог С. Булгаков побачив причину цих явищ по-іншому. У статті «Героїзм і подвижництво», написаній для відомого збірника «Вехи», він зауважує: «Зіткнення інтелігенції і народу є передусім зіткнення двох вірувань, двох релігій, і вплив інтелігенції виявляється насамперед у тому, що вона, руйнуючи народну релігію, розкладає й народну душу, зрушує її з непорушних досі вікових засад. А що ж дає вона замість цього? Як сама вона розуміє завдання народної просвіти? Вона розуміє їх по-про-світительськи, тобто передовсім як розвиток розуму й збагачення знаннями. А врешті, за браком часу, можливості і, що важливіше, освіченості самих просвітителів це завдання замінюється на догматичний виклад учень, що панують у певний час, у певній партії (все це, звичайно, під маркою найсуворішої науковості), або ж повідомленням розрізнених знань. При цьому виявляється найсильніше і вся наша загальна некультурність, недостача шкіл, навчальних посібників і перш за все відсутність простої грамотності...