Борис Грінченко, Детальна інформація

У безладі кривавих завірюх! [...]

І навіть той достаток — хата тепла

І не сухий зароблений шматок, —

Ти і сього не маєш: голодуєш

Обідраний серед родючих нив!..

[там сажо].

434

Чи ж є у поезії Б. Грінченка світлі ноти? Чи знаходить поет лік дЛя всебічно уярмленого, історично покривдженого народу? Так. цей порятунок — у бадьорості духу, в невсипущій праці задля народної користі. (Тут у Грінченка починає звучати та нота, яку пізніше так добре чуємо в Лесі Українки з її відомим афоризмом «Хто раб? Хто подоланний? Тільки той, хто самохіть несе ярмо неволі».) Цілком програмно звучать такі рядки поета: «Праця єдина з неволі нас вирве: Нумо до праці, брати!» («До праці»). Звертаючись до зневіреної в житті дівчини із закликом жити веселою й щасливою, з вірою у свої молоді сили, поет закінчує пораду рядками:

Але ж мусиш те щастя придбати

На роботі для рідної хати

[«Не гордуй ти життям молодим», 1, 34].

Поет вірить — «не мине без пуття наша мука страшна, наша праця під гнітом неволі» й онуки скажуть: «вони не даремно жили, — здобули-бо нам волю...» («Наша доля»).

У поезії «Хлібороб» тема громадянського обов'язку митця і суспільно корисної праці зливаються в єдине ціле. Постає могутній, до певної міри навіть символічний, образ трудівника на рідній ниві. Його життєвий підсумок чіткий, ясний, виразно-настановчий:

Не велике я поле зорав, Та за плугом ніколи не спав. Що робив, те робив я до краю, І всю силу, що мав я і маю, На роботу невпинную клав [1, 37].

Духовною сповіддю звучить і поезія «До народу», з широким поглядом на минулі і сучасні біди «убогого народу», на свої (інтелігентного працівника) з ним стосунки. Пізнавши свій шлях — шлях праці в ім'я свого народу і разом із ним — поет стає дужим і сміливим, певним себе, своєї мети.

Що більше і важче невтомно робив,

Що більш віддававсь я роботі,

То більше мені все твій образ яснів

І в поті чола я того зрозумів,

Хто сам працювать звик у поті [1, 43].

І знову виразне настановлення, яке робить громадянську лірику Б. Грінченка дещо холоднуватою, програмно-дидактичною.

Проте світлі, радісні поривання життя, весни й кохання не обминули й Б. Грінченка (цикл «Весняні сонети»). Безпосереднім почуттям молодого щастя сповнені сонети «Рясний садок і затишний я знаю», «Вона! вона! я бачу — між кущами...», «Скоріш! скоріш! од сірого тУману...», «Вже в далині високі сяють зорі» та ін. Вся гама почуттів

435

поета тут мажорна, і якщо звичний меланхолійний тон і звучить інколи на початку вірша, то в кінці він змінюється радісною надією, що «сонце йде, бог світу і тепла!».

Тему весняного пробудження й оновлення життя продовжує цикл поезій «З весняних дум» із збірки «Пісні та думи». Почавши з філософської медитації «Природо-мати! кожен з нас змарнілих...», поет у віршах «Щастя», «Весна», «Квітки», «Поезія», «Зима й весна» дає невеличкі пейзажні замальовки, що закінчуються роздумами над сенсом людського життя — інколи досить похмурими й безвідрадними («Смерть обніме тут усе... Навіщо ж сонце? Нащо ця весна? Це все брехня, облуда та омана, Це глузування з людської душі!» — «Квітки»). Проте таких смутно-хворобливих картин у циклі небагато — в основному це поезія, яка утверджує радість буття.

Є у Б. Грінченка вірші, присвячені коханій жінці, дружині, однодумцеві Марії Загірній («Присвячую М. Г.») і поезії, які прославляють духовне спілкування людей, щастя дружби («Друзям», «Прийде!»).

Низку сільських зарисовок зрідні Франковим «Галицьким образ-кам» подає Б. Грінченко в збірці «Хвилини» (цикл «На селі»). Сюди входить сюжетна поезія, — по суті, невелика лірична поема «Петрусь», присвячена світові дитинства; поезії «Жайворонок», «Ластівка», «Ранок», «Пастушки», «Серед поля», «У степу», різноманітний тематично цикл «Щоденні турботи» і прекрасні поетичні мініатюри-афоризми «Зернятка». За своїм характером останні дещо нагадують Франкові «Строфи» («Мій Ізмарагд»), в них також превалює афористично викладена «наука життя» — філософські чи моральні повчання:

Щастя хочеш ти зазнати? Щастя дурно не дається: Тільки той його придбає, Хто за його в бої б'ється [1, 72].

Або:

Як сонце могуче, такий будь і ти: На доброго й злого ти рівно світи, Освічуй їм шлях, щоб до правди іти [1, 76].