Панас Мирний, Детальна інформація

У відповідь на таку дику метаморфозу Марини дід Улас хотів плюнути їй у вічі, та немічність і стресовий стан не дозволили і цього зробити. Він повернувся до зборні, ліг відпочити і не підвівся більше. Останні хвилини перед смертю дід Улас розмовляв сам з собою, марив — то кликав Марину, то просив її покаятися, то сперечався з нею:

«Марино, Марино, — гукав він, витріщившись у сволок очима, — кажеш, що пам'ятаєш давнє лихо?.. Правда, що й то лихо було — тяжке лихо, що нас до землі гнуло, над нами знущалося, за людей нас не лічило. А проте те давнє лихо не різнило людей, не розводило їх в різні сторони, не примушувало забувати своїх, навчало держатися купи. А тепер яке лихо настало?.. Ох! Сьогочасне лихо — то справжнє лихо!» [1, 405].

Присуд антинародній селянській реформі Панас Мирний вкладає в уста старої, збагаченої життєвим досвідом людини, котра сама звідала лиха давнього і сьогочасного, отже, могла зіставити його і дати об'єктивну виважену оцінку, винесену в заголовок твору. Афористична форма її узагальнила настрої і стан усього селянства.

РОМАН «ПОВШ»

Другий великий роман «Повія» Панас Мирний писав довго, майже сорок років, так і не дочекавшись його окремої публікації (дві перші частини було опубліковано в альманасі «Рада», 1883, 1884), 1— 8 розділи друкувалися в «Літературно-науковому віснику» за 1919 р.; весь роман побачив світ у п'ятому томі зібрання творів Панаса Мирного (1928 р.).

351

Письменник виявив виняткову майстерність у розкритті внутрішнього світу героїв, умінні передати взаємозв'язок життя окремих людей і подій, що відбувалися в селі й місті після селянської реформи.

Роман насичений соціальними мотивами і водночас надзвичайно багатий психологічними пошуками. Гострота сприйняття як індивідуальних, так і соціальних колізій, мабуть, не має рівної в українській класичній літературі.

Мирний також розглядав свій роман як художнє дослідження соціально-психологічного і філософського значення:

«Годі нам бавитись сякими-такими казочками та приповісточками, та пла-чем-співами, хоч і щирим та бездужим, — пора нам глянути ясними очима на нашу роботу, пора додати їй, окрім любові, і освітнього погляду, і посидючої праці...» [7, 361], — писав Старицькому автор «Повії» 26 березня 1882 року.

Як і в багатьох інших випадках, Панас Мирний сам визначив ідею роману: «Виставити пролетаріатку і проститутку сього часу, її побут в селі — І частина, в місті — друга, на слизькому шляху — третя і попідтинню — четверта. Гуртом усю працю я назвав «Повія». Цією назвою народ охрестив без пристановища тиняючих людей, а найбільше усього проституток. Вона ж взагалі обіймає і всі частичні назвиська, через те я і зостановився на сьому слові, хоч, може воно декому здасться і недоладним. Кожну частину маю надію виготувати так, щоб всяка мала свою самостійність, або цілість» [7, 359].

Дотримуючись в основному плану, висловленому в листі до М. Ста-рицького, Панас Мирний значно розширив коло проблем в аспекті викриття соціально-політичних, морально-етичних, побутових та інших підвалин існуючого устрою.

Як і в попередніх творах, назва роману глибоко символічна. Головна героїня пов'язана з усіма персонажами, а ті, в свою чергу, — один з одним і своїм минулим. Характер і результат цього зв'язку розкриває перед читачем галерею соціальних, політичних і моральних повій — можновладців села і міста — від куркуля Грицька Супруна до генерала, чотириразового предводителя дворянства Лошакова. Кожний з них свого часу продався і продовжує продаватися за гроші, за маєтки, за кар'єру, за владу.

Григорій Проценко замолоду захоплювався передовими ідеями, багато читав про «право кожного і про волю те право добувати», та зрозумівши безперспективність того «права» для його власної вигоди, перейшов на бік сильніших. Перед цим він багато розмірковував, сумнівався, зважував:

«Життя його роздвоїлося, розкололося надвоє: з одного боку — нелюба служба, що годувала його хлібом, гасила дух; з другого — книжки, розумова розмова з молодим товариством піднімала його вгору [...]. Отже, життя

352

на дві половини, таке слугування тому й другому робили його скритним, нібито єхидним. Чим він винуватий? Жити всякому хочеться; а він що таке, щоб йому не хотілося жити? Малий чоловік, роздавити його \x25A0— як раз плюнути... Батько-мати бідні...» [З, 233].

Сповідуючи лакейську філософію, Проценко навчився робити так, щоб «упасти і не забитись, щоб і кози були ситі і сіно ціле». Він умів спілкуватися з людьми різного віку і стану, справляючи враження «свого». Так принаймні сприйняла його Христя і далася на підмову.

Дуже охоче цей «народолюбець» гнувся, викручувався, плазував «ужакою», коли йшлося про користь і вигоду; легко міняв принципи, переконання, відмовлявся, зраджував, запродував найрідніших людей, якщо вони були перешкодою на шляху до багатства і кар'єри.

Засобом саморозкриття Панас Мирний відтворює еволюцію Григорія Проценка: від демократа, який поважає рідні традиції (ходить у народному одязі, записує народні пісні, вболіває за долю народу), до егоїста й циніка (зводить дівчину і кидає напризволяще), кар'є-риста-перекинчика, прислужника-раба, пристосованця.

З його уст читач пізнає справжнє ставлення Проценка до життя, яке він розглядає як вдачу і від якого треба брати все, що воно дає, не задумуючись над тим, добре це чи погано.

Крамар Загнибіда наймерзеннішими, найбрутальнішими засобами з сільського писаря вибився «в люди», піднявся на «верх» життя. «П'явка — не чоловік був, поки писарем був!» — таку характеристику дає йому один з персонажів роману. Саме ця «п'явка» заради прибутку отруює людей, торгуючи гнилою рибою; не визнає правди, бо кривда — вірний супутник його життя.

Усі його прагнення спрямовані на те, «як би з другого жили вимотати, на другому поїздити!». Теми його розмови — лише про «наживу», про «плутні крамарські: хто кого обдурив, під'їхав, підсів». Загнибіда водиться тільки з панами. Серед присутніх у нього на банкеті — секретар думи Рубець, Книш з поліції, «потрібні» люди для покриття (за хабарі) махінацій і злочинних дій крамарів.

Подібний до Загнибіди й Колісник — жорстокий, жадібний до наживи, хитрий і підлий. Багато уваги письменник приділив історії життя та тим умовам, які зробили його таким. Виховувався він у родині перекупки, у людей, в котрих «не було серця у грудях, не було ласкавості в розмовах». Батьківське життєве кредо засвоїв і син. «Знай, ти не об'їдеш — тебе об'їдуть, на те торг», — казав батько, призвичаючи сина до свого ремесла, коли той скінчив школу. І він розказав синові про всі ті плутні, які треба часом пустити, щоб здобути товар» [3, 468].

Баришуючи рибою та дохлим м'ясом, син не забуває батьківської науки: що більше грошей, то більше поваги в людей, то міцніше і твердіше стоїш на ногах: «Гроші — сила, у нашій міщанській по-

122-268 353

статі — вони все». Його кар'єра швидко рухається вгору: підрядчик м'яса на полк солдатів — на все місто — член земської губернської управи. І земську управу Колісник використовує для свого збагачення. На вкрадені із земства гроші він купує маєток Веселий Кут і прибирає до своїх рук, забирає у селян городи, забороняє ловити у ставку рибу: «Ще не те буде. Не те! Води з ставка не дам! Копай собі колодязі, — та й май свою воду. Ставок мій і вода моя!» [З, 389].

Колісник виганяє селян із двору, погрожує їм новими утисками і репресіями. Христя вражена була тою сценою:

«Тихо та смутно сунула громада з двору за старим дідом, що, звісивши голову, наче п'яний, ковиляв попереду. Так проводжають поважного покійника або рідні на смерть приговореного родича. Христя все стояла коло вікна і дивилася на громаду. Вона чула образу і гіркий посміх над молодою молодицею, вона бачила ще гіршу образу над цілою громадою. її така важка туга пройняла, такий жаль увійшов у саме серце, якого вона досі не звідувала. Уже люди давно скрилися за горою, а їй здається, вони стоять перед її очима стоять на колінках, плачуть, трясуться, моляться перед розхристаним та неприбраним Колісником» [там само].

Духовне прозріння приходить до Колісника після пережитої душевної трагедії й розорення. Він прощає селянам борги, змінює сво ставлення до Христі.