Панас Мирний, Детальна інформація

Конфлікт повісті глибоко соціальний. Він побудований на різкому протиставленні інтересів панів-кріпосників, всіляких царських уря-| довців, прихвоснів інтересам кріпаків і селянської бідноти. Вони навіть'! розмовляють різними мовами. Пани на всі застави лають мужиків, а називаючи їх п'яницями, розбишаками, звичайно, російсько-укра-і їнським суржиком (своєї мови вони соромляться).

Навіть німець-садівник гудить безглузде мужицтво, що прагне волі: «Хахоль наш народ! Дурак, глюп, — посмоктуючи свою кам'я-) ну люльку, сказав садівник-німець. — Он свой вигод не розуміє. Как у такова барина не жизнь, — додала дворецька» [5, 166].

Ставлення кріпаків до панів, усвідомлення селянами своєї суспільної ролі лаконічно висловив Гамзенкові коваль Денис: «Не дуже, не дуже бришкай!.. Нас не буде — з голоду к бісовій матері попухнете» [5, 195].

Панас Мирний створює колоритний образ бунтаря-протестанта Василя Кучерявого, який став логічним продовженням образів Чіпки,! Миколи Джері, протестанта з одноіменного оповідання О. Кониського.І В уста Василя автор вклав найважливіші викривальні характеристики! панів, соціальної несправедливості. Під впливом Василя прозріває й Мотря.

Василь переконаний, що причиною лиха є пани-кріпосники, яких належить «бити, давити пакосників», бо вони надягли на людей! тяжке ярмо гноблення й безправ'я, п'ють людську кров. Він ро-| зуміє, що один чоловік нічого не зробить, тому намагається підняте громаду на боротьбу за волю. «Ходімо прямо до пана, •— пропонує] він громаді. — Хай дає царську волю. Де він її дів?» [5, 191).

Багатьох селян «воля захмелила», а багато хто «геть то хлебесЧ нув» і надихнувся на «подвиги»:

«Не пускають нас — ламай двері, бий вікна. Усе трощи. Не чиїми руками, нашими руками воно збудовано, нашим кривавим потом полито.

346

Василь здержував п'яних.

— Не руш нічого. Ми за своїм прийшли, а чужого нам не треба. Вибирайте чоловіка п'ять-десять» [5, 292 —192].

У стихійну боротьбу кріпаків Василь прагне внести організованість, надати їй свідомого характеру. Не злякався він і військового загону, сміливо пробився через лаву москалів до молодого пана і домігся відміни екзекуції над кріпаками.

Василь глибоко замислюється над тим трагічним становищем, в якому опинилося селянство після реформи 1861 року:

«Гіркі, важкі думки обіймали його голову, проймали його серце, мов тупим ножем, різали на шматочки. Він нарікав на долю, нарікав на Бога... чого ж така неправда у світі; одному і надто багато, а другому і повіситися приходиться на чужому» [5, 220].

Реформа дала змогу Василеві одружитися з коханою, але й наділила землею з рудою глиною. А на широких панських ланах — тільки червоніють будяки та синіє синяк.

«Даремне пустує земля. Не стало кріпацтва — нікому орати. А скільки б ся земля прогодувала, прикрила таких, як він неборак? Все то ненаситість панська: і зори, і засій, і збери, ще й половину віддай йому, а то хай пустує. Другий раз і можна б узяти, об віщо ж ти руки зачепиш?.. Будь ти проклята, земле!» [там само].

Втративши надію прожити на тому клаптику землі, Василь наймається в місті візником. Рух обезземелених селян до міста почався.

ПОВІСТЬ «ЛИХО ДАВНЄ Й СЬОГОЧАСНЕ»

Показ руйнівного наслідку реформи, не лише економічного побуту та патріархального укладу, а душі людини, — головна мета повісті «Лихо давнє й сьогочасне», опублікованої в журналі «Киев-ская старина» 1903 р. Про це письменник написав у листі до редактора журналу Володимира Науменка від 23 лютого 1902 р.: «Перше — оповідання про лихо давнє — кріпацьке, з його утисками, серед котрих скніли й ниділи людські душі і котрі примушували людей держатися гурту, щоб захиститись від лиха, і сьогочасне — з його безземельною волею та голодним лихом, що заставляє людей забувати про гурт, думати тільки про себе, а декого і йти проти свого ж таки брата» [7, 480].

Настрої обдуреного реформою селянства Мирний передав у назвах обох повістей «Голодна воля» і «Лихо давнє й сьогочасне», що стали афоризмами. Лихо давнє досягає крайньої межі в селі Одраді в одному з численних маєтків Олексія Івановича Башкира.

« ...Люди, що жили по тих оселях, понурі та похмурі, німі та мовчазливі, тиняються, як тіні, по горах та байраках, виходять на широкополі лани, на пишно-зелені долини не світом білим любуватися, не пісень весе-

347

лих співати, а віддавати буйному вітрові своє важке зітхання, свої сльози кревні, щоб він, легкокрилий, одніс їх до Господа Бога.

— Господи, де наша смерть забарилася? Або її пошли, або волю дай! —. від краю й до краю по Башкиревих маєтках ходило й голосило важке людське зітхання» [1, 356].

Якщо кріпаки, доведені до відчаю, просять для себе смерті, то Башкир має інший клопіт і прохання до Бога — «дати на них (кріпаків. — Авт.) усіх одну спину, щоб як одного вчистив, то всім зразу дошкулив! А то руки свої пооббивав, б'ючись, голос собі стратив, лаючись, а все одно: мов у стіну горохом!.. І не диво: бо я один, а їх більше тисячі...» [1, 357].

Поетична система художника зосереджена навколо єдиного центру, який визначає всі її головні компоненти. Таким центром є контраст — давнього і сучасного, волі — рабства, протесту — покори, життя і смерті, щастя й недолі.

Контрастне зображення подій визначило композицію твору (ідейне протиставлення волі і рабства), сюжет (життя родини Проценків у неволі; в іпостасі-кумів Башкиревих; самогубство Федора Проценка і моральна смерть Марини); образну систему (Башкир та його поплічники — Проценки та селянство).

Селянство в повісті «Лихо давнє й сьогочасне» є об'єктом глибокого, щирого авторського гуманізму. Свої симпатії Мирний віддав жертвам кріпосницької системи взагалі і самодурства пана Башкира зокрема. Шкодував, що селянство, зберігши в собі так багато моральних сил, перебуває в стані суспільної пасивності й беззастережної покори:

«Так частенько вичитував Олексій Іванович своїм кріпакам, додаючи до того ще більше снаги черкеським арапником, що вивіз із Кавказу, де за молодих літ служив у війську. І такі речі Олексія Йвановича вислуховували кріпаки з великою покірливістю. Що більше корило кріпаків — чи речі, чи арапник Олексія Йвановича? Певно, що одно другому допомагало. Бо самі кріпаки хвалилися, що їх пан — могутній пан: і духу великого, та й сили немалої. Раз канчуком вчеше — до печінки дойме, а чи голосом крикне — душа з ляку аж в ноги вступе, під п'яти ховається» [5, 357—358].

І це відповідало реальній картині народного життя в період глухої реакції. В обстановці піднесення демократичного і стихійного селянського визвольного руху Мирний відзначив ознаки наростаючого протесту вже не поодиноких людей (як в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та незакінченій повісті «Голодна воля»), а цілої громади.

У другій частині повісті змальоване українське село після реформи, ще із залишками панщини: величезна викупна плата, обезземелення, ще більша залежність від пана тощо. І все ж одрадяни відмовились від панських викупних наділів, хоч були покарані москальськими різками: