Панас Мирний, Детальна інформація

«Та не такі одрадяни стали, щоб послухатись; вони й березову кашу поїли, а від наділів все-таки одкинулися. Дехто й в царському домі, де великі вікна, посидів, казенного хліба чимало переїв, а наділів не схотів брати» [1, 287].

348

Настрої соціального протесту селянства були викликані грабіжницькою реформою. Панас Мирний бачив, що життя селян змінилось не на краще, а на гірше; що селянська маса залишається на крайньому полюсі духовної бідності; вона по-рабськи тяжіє до сили і підсвідомо байдуже ставиться не тільки до загальних інтересів, а й до тих, що зачіпають її власне життя.

Селянська реформа відкрила шлях для капіталістичного розвитку сільського господарства Російської держави, що призвело не лише до розорення і зубожіння селянських господарств, а й до спотворення душі. І це найтрагічніше, найбільше лихо, яке принесла реформа людям. «Ілюстрацією», провідником сьогочасного лиха є Марина і її батько Федір, які випадково покумувалися з Башкирем, і, врятувавши життя своєму похресникові, погубили свої душі.

Письменник художньо переконливо відтворює процес «переродження» психології кріпаків — від панічного страху при зустрічі з паном:

«Федір незчувся, коли в його клунок вислизнув з рук і посунувся по спині додолу; обома руками мерщій ухопився він за шапку й трохи не з чубом зняв її з голови; лице його зблідло, він увесь тремтів, мов у лихоманці. За ним зігнулась Марина з клунком за плечима та так і заколіла» [1, 362];

до здивування, коли його нарядили, «мов того полковника з Січі»; гордості і пихатості від усвідомлення своєї причетності до панської родини:

«Забув Федір, що всього через ярок у невеличкій хатині лежить його Хівря тяжко недужа [...]. Що йому тепер його непривітна хатина, хвора Хівря, колюча нива, коли він панського сина у віру вводе, самому панові кумом стає, а його синові — хрещеним батьком» [1, 364];

цинізму, коли він, повернувшись додому, застав дружину мертвою:

«Марино! Годі, не плач... Може, воно й краще, що Господь її прийняв... Бо що вона така була між нами?.. Я — кум, ти — кума, а вона?.. Не плач! \x25A0— потішав п'яний Федір свою дочку» [1, 368].

Панський кум зажив, як у Бога за пазухою — у новій хаті, їсти й пити досхочу, одягу вдосталь, роботи ніякої. Ніхто, крім діда Уласа, не міг без заздрощів дивитися на таку щасливу переміну. Та вже через кілька тижнів Федора охопили якийсь невиразний жаль і туга. Звиклий до праці, він тепер тинявся з кутка в куток, шукаючи якогось заняття. Він згадує своє минуле життя, свою дружину... і той жаль збільшується,

«...копирсає в серці глибше; йому вже шкода й свого трудового життя.

— Хоч і важко було, часом гірко було, а все було чим жити, об чому клопотатися! А тепер? Усе є, всього доволі, а жінки немає, дочки немає... пропала сім'я! Все врозтіч пішло, шкереберть закопирсало! — трохи не з плачем скаржиться Федір» [1, 369—370].

Мимоволі напрошується паралель «лиха давнього» і «лиха сьогочасного» Федора (в першій частині повісті) та «лиха давнього» і «лиха

349

сьогочасного» української суспільності до селянської реформи і після неї (в другій частині).

Процес капіталізації господарства приносив поміщикам велику вигоду. Зрозумівши дух і принципи часу, поміщики зберегли все старе, прибравши його в нову форму, і знову були повними господарями своєї землі, яка при нових способах обробітку приносила їм ще більше прибутку, ніж раніше.

«Минув рік-другий — і знову панські лани заколосилися житом-пшени-цею; панські степи окривалися наймитською косарською піснею — не вільною та веселою, а зачмеленою [...] горілкою. А після того незабаром почалося й межування: панські землі докупи зводили, кругом села, мов залізним путом, обгортали» [1, 383].

Історично правильно Панас Мирний відтворив процес витіснення машиною найманих робітників, які, не маючи жодних засобів до існування, крім своїх рук, утворюють велику армію безробітних. Від спостережень за роботою машини, що валила снопи за снопами, одра-дянам здалося, що то не снопи, а їхні голови стеляться по рівному полю.

«Ніщо на світі так не вразило їх серця, як та машина! «Нащо вона? Споконвіку, з дідів — з прадідів так велося, щоб хліб руками збирали... І всім було, всім доставало, на всіх мати сира земля родила, всіх годувала.. А тепер от зразу стало мало... Для одного мало оцих ланів, степів без країх? Господи! Ну, та й лукавий же та ненажерливий твоє створіння чоловік!» — думають одрадяни, вертаючись додому» [1, 386].

Двобій селян з машиною, в кінцевому рахунку, закінчився пораз кою селян, доведених до голодної смерті:

«Пішла на людей пошесть та хвороба всяка: різачка та пропасниця, а найбі ше — обкладки. Скільки від них дітвори померло! Оце зранку любе-миле бігає; дивись у обід — розгорілося, розпалилося, на горлянку жаліється, а на другий день і Богові душу віддає... За малими почало й великих косити: не проходить того дня, щоб двох або трьох не ховали. Заздалегідь почали ями копати. Спершу плакали за помершими, а то й плакати перестали. Коли їсти нічого, навіщо його й жити? Одні собаки не переставали щоночі вити» [1, 395].

Та ще гіршими від голоду є моральна деградація, егоїзм, меркан тильність, відчуження і ворожнеча, що призвели до винародовленн тепер уже не поодиноких осіб. До такого висновку підводить на автор блискуче створеним образом Марини.

Колишня кріпачка, вона зазнала горя і наруги. Збезчещена паном — кумом, оганьблена і вигнана з двору панею, побита до напів-смерті кучером Самійлом, вона вижила тільки завдяки турботам старого панського пастуха діда Уласа. Як рідну дочку доглядав ді, Марину, ховаючи її з новонародженою дитиною від людського ока, 1 настанням волі віддав їй свою хату, город, а сам подався у світи овечої отари шукати та пасти її хоч би й за харчі.

Голод, холод, нестатки знову обсіли Марину та її дочку Килину й покинули аж після появи в селі її похресника-панича, та й то

350

нелюдською ціною — ціною зради громаді і занапащення долі своєї дочки. Обласкана паном, Марина, як цербер, оберігає його добро, чинить людям таке зло, до якого не міг додуматись навіть німець-управитель. Кульмінацією її падіння є вражаюча сцена розмови з дідом Уласом. «Старий та немічний, він ледве волочив ноги, опираючись на довгу ґирлиґу. Обличчя в нього було сухе, як кістка, жовте — аж чорне, борода рідка, як молоко — біла, одні густі брови чорніли, настовбурчившись над запалими очима» [1, 402—403].

За допомогою портретної характеристики письменник повідав читачам про нелегке життя діда. Навіть дітям було зрозуміло, що то жива смерть. Так, він справді повернувся до своєї хати, до колись врятованої ним «своячки» доживати віку, приписаного Богом. Та його хата «дихнула на нього холодом пустки», а Марина «угору пішла, панією стала» і сама глумиться над людьми. Він не йняв віри цьому, поки не переконався сам.

Марина сприйняла діда спочатку за старця, але й пізнавши, не змінила свого зверхнього, зневажливо-погордливого тону. Докори діда назвала брутальним базіканням:

«Чи в тебе, діду, усі дома? — покрутивши в себе пальцем над лобом, приз-ро спитала його. — Чого ти прийшов до мене? Лаятися? То йди собі заздалегідь, бо, тільки пам'ятаючи давнє, я не велю тобі в три шиї дати!..» [1, 404].