Панас Мирний, Детальна інформація

Правдиво показаний у романі процес закріпачення народу, що йшов у трьох напрямках паралельно, в ідеальній гармонії, стараннями царського уряду, руками самих же українців.

Петрові репресії «мазепинського» народу після Полтавської битви дістали логічне завершення за Катерини II. «Це той перший, що розпинав нашу Україну, а в т о р а я доконала вдову сиротину» — ця поетична оцінка Шевченком царської політики щодо України відгукнулася в романі Панаса Мирного та Івана Білика.

Вільні поселенці села Піски стали власністю пана Польського. Виходець з «голопузої шляхти» — гультяїв, дармоїдів, прислужників-магнатів, запроданців і зрадників, пан Польський після розпаду Польщі «заліз у якийсь полк, терся до передніх вельмож, поки таки дотерся до генерала... і до Пісок», жалуваних йому самою царицею. При першій зустрічі з піщанами він показав свою силу і владу, як належить панові — власнику землі і людей: «Земля моя!., і ви мої!., і все моє!!» [2, 100] — кричав генерал. Комусь «зацідив по уху», той «аж стовбуром став», і з почуттям виконаного обов'язку покинув громаду. А на другий день повернувся з ротою москалів, що налетіли на Піски, «як сарана на зелене поле, та й кинулись усе жерти, усе трощити» [2, 108].

Оторопілі від несподіванки, піщани «збились у кипи, як отара під дощ». Несміливо трохи-потроху вони закричали, заґвалтували, пригадали, що їхні батьки і діди опинились тут через те, що поклялися довіку підкорятись ляхам. Та «довіку» настало моментально, не без допомоги москальських прикладів. «Як схарапуджена отара,

337

кинулись вони врозтіч... хто куди! [2, 108]. Дехто в другі села, інші-в ліси та болота, а деякі аж на піч позалазили... Такий сум, наче на І село божа кара впала, або татарва найшла... Надворі більше жінок видно; а чоловіки, які були дома, боялися з хати носа виткнути. \x25A0 «Кожен сидів, як той кріт у норі...» [2, 118].

Двічі повторене порівняння громади з отарою точно оцінює суть, світоглядний рівень громади, ним він мовби передбачає результат (нульовий) і наслідки (ярмо) того ґвалту. Громада — «табун» без! спротиву, покірно впряглася в кріпацьке ярмо; як належне, сприй-'; мала найжорстокіші знущання над собою пана та його попихачів: «Привикли до Лейбиної корчми, до жилистої руки товстопузого Потаповича, що не одному вправила щелепи, не в одного вилущила зуби; не одній молодиці попідсинювала очі» [2, 125]. «Неволя, як той чад, задурманила людям голови. Уже вони й не сумували —і наче так тому й треба. Стали тільки по шинках киснути... Коли не на панщині, то в корчмі» [2, 126].

Суспільство дедалі виразніше ділилось на два табори, відстань між якими збільшувалася не лише за соціальним статусом (багаті і] бідні), а й національним (колоністи-можновладці, пани, «вища раса» та українці — бидло, хохли, мазепинці). З молоком матері передавалась зверхність, зневага до українців, яскравим свідченням чого епізод приїзду в Піски генеральші.

Генеральша й не глянула на сивих дідів з хлібом і сіллю; паничі (10 і 12 літ) зацікавились своїми ровесниками, які стояли з відкритими головами, з низько підстриженими головами, з невеличкими оселедцями:

«Паничі запитали, що то, полапали рученятами, поскубли злегенька. Нарізно од піщан, неподалеки, стояли кацапи — у червоних сорочках, у'І широких бородах — і сміялися з паничівської вигадки.

Вишь, Афоня, — на што зфти хохлики!.. Знатна, баря, дери!.. Ану

вот того хахленка!

Какова? — пита старшенький, поглядаючи то на хлоп'ят, то на ка

цапів.

А вот таво — чумазаво!

Панич узяв за оселедчик чорноголового хлопця, що стояв скраю. Той, як яструб, вирвався» [2, 114—115].

Надзвичайно тонко підмічена рабська психологія громади, що вишикувалась за командою Потапича в чотири лави, наочно демонструючи собою «вельможне добро». Всі мовчки спостерігали глум над своїми дітьми. Тільки «старенька згорблена бабуся, пов'язана білою хустиною з наміткою, висунулась з-за других жінок. Бліда, як крейда, вона крізь сльози ледве промовила:

— За віщо ви, паниченьки, знущаєтесь з хлоп'ят!..» [2, 125].

338

Скільки невимовного болю, гідності, незаплямованої людської честі і розважливої мужності побачив письменник у цій жінці! Яким контрастом виступає вона кацапам, що накинулись на хлопчика, який посмів вирватися з рук паничів: «Тьі... тьі... ьі!.. — заричали на його бородаті заступники, зціпивши кулаки й зуби» [2, 115]. І яка могутня внутрішня моральна сила не загублена нею цими чорними десятиліттями, та легковажно розтрачена, пропита, не передана у спадок своїм дітям «лавою старих чоловіків» — німих свідків своєї неусві-домленої ганьби. «І все кругом мовчало, терпіло, слухало й робило на коренастий рід панів Польських та все нижче, нижче нагинало голову перед його владикою» [2, 130].

Народ поступово губить свій генетичний код, вироджується, стає ні сим, ні тим —\x25A0 чимось середнього роду. І вже не поодинокі люди: Максим Гудзь, Іван Вареник, Галя, Чіпка та інші, а народ може стати пропащою силою, якщо не отямиться, не докладе зусиль, щоб повернути свою людську гідність і волю.

Притиснутий важким тягарем шляхетсько-панської сваволі, народ стогнав у ярмі.

Така передісторія головних подій роману. Саме в ній — його початок, де відкривалось життя головного героя — Чіпки.

Образ Чіпки психологічно складний і суперечливий. Вже при першому знайомстві ми бачимо звичайного сільського парубка, яких «часто-густо можна зустріти по наших хуторах та селах» [2, 36], але не зі звичним для сільського парубка духовним світом: «Одно тільки в нього неабияке — дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилась якась незвичайна сміливість і духовна міць, разом з якоюсь хижою тугою...» [там само]. Духовний світ Чіпки також не відзначається цілісністю: енергійність, незвичайна сміливість і духовна сила сусідують з хижою тугою. Панас Мирний розкриває «діалектику душі» героя — від зародження «хижої туги», її розвиток і наслідки. В злиднях і нестатках, у глумі й образах проходило дитинство Чіпки. Вразливий і чулий, він ріс самотнім, зацькованим глузливими насміхами сільської дітвори — «невеселе, вовчувате, тихе». Єдина радість — баба Ориш-ка, що оберігала його від «лихих дітей», казками й оповіданнями про людську кривду, добро і зло, розвивала добрі сторони його душі, виховувала відразу до людського зла. Тоді хотілось бути добрим.

Життєва реальність розкривала йому очі на світ, так несправедливо влаштований. Передчасно закінчене наймитство в Бородая, смерть баби, насильне повернення діда Уласа в двір, трагічна доля батька... — все це наводило на гіркі роздуми й узагальнення: «Нема діда, [...] і землянка, така ще недавно привітна, тепла, стала холодною та неодрадною... От що робить сильний з немічним! Пани — з кріпаками... Вони й з моїм батьком таке виробляли... одібрали його від мене... я його не знаю, не бачив... покрили мою душу соромом, докорами... Прокляті!» [2, 77]. Хотілося стати сильним, аби дійти правди.

339

В поті чола працює, щоб стати господарем, мати людську гідність і повагу. Прийшло й кохання.

«Щастя його манить до себе, пестить, голубить доброю надією; світ йому любо усміхається, хоч і бачить він у йому лиха багато, плачу, лементу... Він тепер дивиться на його не злим оком; прислухається чутким серцем; хочеться йому увесь мир обняти, втерти йому сльози, утихомирити горе...» [2 84].

Чіпка не задовольняється «домашнім» щастям. Його енергія, розум і сила прагнуть ширшого поля діяльності — служити громаді. Він прислухається до розмов людей про волю, управу, земство, намагається відстояти інтереси громади. На раду Грицька плюнути на управу і земство Чіпка відповідає:

«Мене громада вибрала... Я громаді присягав... Хто старший: громада чи вони?