Панас Мирний, Детальна інформація

Головним героєм «Народолюбця» є сільський голова Петро Федорович Шатай-Мотай, людина жорстокої, деспотичної вдачі й, окрім того, справжній хамелеон: «Сказано голова! — пише про нього Мирний. — І нажився Петро Федорович! І хутір, і млин, і вітряків чотири, а поля? а лісу? — панюга панюгою, та й тільки! Скільки всіх людей розорив, скільки по шматки пустив, а скільки і сира земля під собою поховала. Хотина Петрівна щонеділі за часточки за по-мерші душі давала, щоб гріхи Петра Федоровича замолити» [4, 86].

Він стоїть на найнижчому щаблі службової драбини, але сповна користується перевагами «начальства», бо вміє «чи прислужити, чи часом і самому начальственний вид прийняти. Перед окружним, бувало, у три погибелі перегнеться, за те ж і ти перед ним у три погибелі гнись» [там сажо].

У щоденному житті він керується законом вигоди, а не лицарським пориванням серця, обґрунтовуючи його соціал-дарвіністичною тео-

323

рією: «Слава Дарвіну, що він зірвав з наших очей романтичну пов'яа ку і вказав на прямий шлях — души, а то тебе задушать!» І він душив ] залежних і слабших від себе, не милуючи й свого сина. Окружний начальник двічі садовив його у чорну за садистське знущання над] сином. Модний в умовах 60—70-х років конфлікт «батьки і діти» під І пером Панаса Мирного набуває нетрафаретного забарвлення. Страх \x25A0 перед батьком породив ненависть у сина до батька і його вчинків. У гімназії в Шатая-Мотая-молодшого поступово виробляється характер. І В університеті завершується формування його світогляду. Тут він доходить висновку, що зміст життя — дбати лише про себе. Мета Петра Петровича, як і в його батька, — нажива, особисте щастя, спокій.

Лицемірні розмови Петра Петровича про долю народу потрібні для того, щоб викликати довіру до себе. Справжня людяність чужа йому. Про тих, хто проповідує ідеї гуманізму, він говорить: «Неро- ] зумні ті теоретики, котрі свої гуманні теорії хотять нав'язати ми- і рові [...]. Я дивлюся на їх теорії не як на закони, котрі повинні ворочати миром, а як на орудія, котрим чоловік добуває своє добро, своє благо, і ні для більше, а для себе самого» [4, 103].

Антиподом Петра Петровича є представник різночинної інтелі-генції, справжній народолюбець Орел, людина твердих переконань, сильної волі. «Низенький, але коренастий чоловічок у сіренькій блузі і в демократичному чорному брилі. Лице його широке, скулясте віддавало залізною силою: погляд грізний, високе чоло повите сумною думкою». Він переконаний, що «треба сей нікчемний економічний строй розломити, розвалити к бісу, треба так зробити, щоб кожен брав те, що заслужив, треба справедливість відтворити на землі, ^ а не неправду» [4, 107].

Орел виразно бачить в існуючому ладі причину тяжкого людського безправ'я, тому після закінчення університету йде в народ «навчита бідолашного мужика зненавидіти такий строй, який не дає трудящом> люду нічого, крім тяжкої праці та шматка черствого хліба помогти йому скинути свою бідолашну долю, віддати йому свою і силу, міць, і хіть... Оце буде правда! А все друге — мошенство! Нікчемність!» [там сажо].

Заради щастя інших Орел жертвує своїм. Це відрізняє його від Шатая-Мотая, який говорить Орлу, що «всякому чоловікові природжена хіть устроїтись якнайкраще». Піклування Орла про народні інтереси, його намір присвятити свої знання, сили, життя боротьбі за кращу долю пригніченого народу Шатай-Мотай називає «дитяц-твом»: «Орел скочив, немов його хто шилом штрикнув. Очі широко розкрились, увесь поблід, затріпався і з усієї сили плюнув межи очі Петру Петровичу.

— Подлец! — крикнув. І чимдужче вибіг з хати» [4, 108].

В образі Орла письменник втілив типові риси революціонера-різ-ночинця 70-х років, який прагне поламати перешкоди, а блага поді-

324

лити між людьми по справедливості. Він не усвідомлює всю небезпечність справи, якій присвятив своє життя, загрозу смерті, але: «Що нам своя шия, коли тисячі у нічному мороці блудять?» — каже він.

Письменник поділяє пафос Орла й осуджує ідеологію «золотої середини», «преуспеяния», кар'єризму, пристосовництва, угодовства, ліберального хижацтва Шатая-Мотая. На жаль, люди типу останнього переважають. Та це тимчасове явище; інакомислячих стає дедалі більше, особливо серед студентської молоді, яка організовує підпільні гуртки.

З невідомих причин оповідання «Народолюбець» не було закінчене, проте Панас Мирний не відмовився від наміру створити образ позитивного героя, окремі риси якого були накреслені в образі Орла. Ця проблема так турбувала творчу уяву письменника, що він на деякий час залишає працю над романом «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», розпочату 1872 року, і береться за написання повісті «Лихі люди», спрямувавши її проти дикого розгулу реакції, утисків та переслідувань демократично настроєної інтелігенції, шельмування її шовіністичною пресою.

Це був час епідемії доносів і підготовки проекту Емського указу, час поповнення в'язниць і Сибіру інакомислячими: «Тюрми люди вигадали задля злочинців, задля душогубів, задля всіх тих, хто другому лихо діє, на життя другого або на добро посягає, — обурювався Панас Мирний, — а вони з тюрми зробили схованку задля всіх тих, хто не так, як вони, мислять, хто за народ руку тягне, добро йому жиче, кращої долі домагається».

Саме такі борці за кращу народну долю, безстрашні і незламні, головні герої повісті «Лихі люди». Це вони — загроза самодержавному ладові і пострах царським прислужникам. Дарма, що не проходить і дня, щоб не закинули за грати нових постояльців. «І всі молоді, як перемиті, і всі — хоч часом прикриті і латами, пригнічені нуждою, а з гарячим завзяттям у серці боротися з нею, з дужими руками помірятися з життям, з молодою головою, повною надій широких, шукання правди...» [1, 133].

Письменник вдало підібрав композиційний прийом (розповідь через марення і спогади), звільнивши себе від дотримання хронологічно-послідовного розгортання подій, як це спостерігалося в попередніх творах; від передісторії біографій героїв; цей прийом дав змогу глибоко окреслити індивідуальні характери персонажів, розкрити суть конфлікту антагоністичних сил: Телепень, Жук — Шестірний, Попенко.

Повість починається світлою радісною картиною сонячного ранку, на тлі якої розгортається страшне життя політичних в'язнів у тюрмі, — символ царської Росії: «Набілена спочатку, почорніла від негоди, висока, у три яруси, з чорними, запутаними в залізні штиби, вікнами, обведена високою кам'яною стіною, наче мара, яка стояла

325

над горою і понуро дивилася у крутий яр. Про неї байдуже, що небо було ясне, що сонце світе любо, що люди гомонять там дуже... німа і мовчазна, від неба вона крилася чорною залізною покрівлею [...]. Темне, як і сама будівля, зло царювало у тій страшній схо- і ванці» [1, 88].

Автор тричі вживає епітет «чорний», підсилюючи цим контраст між світлою картиною навколишньої природи і темною будівлею в'язниці, в якій «на третьому ярусі» сидить Петро Телепень — виходець із бідної родини чиновника, натура вразлива і обдарована, виразник авторського «Я», інтелігент-демократ, письменник.

Своє життя він присвячує боротьбі за покращення долі народу. Пристрасне, правдиве слово — його зброя. Ще юнаком він замислився над причинами злиденного життя народу. Все почалося тоді, коли він, закінчивши гімназію, щасливий повертався до батьків і по- \x25A0 бачив змарнілих людей на панському полі. Сонячне світло ніби навмисне вирізняло злидні люду. «А тут, серед поля, скиглить люд свою голодну пісню... Стелеться вона вітром по змочених його потом ланах; а сонце їх золотить своїм ясним світлом. Що йому до того, хто плаче, хто скаче! Воно всім однаково світить, усім однаково гріє...».

Важка туга облягає душу, «темніє світ у Петрових очах. І всю дорогу вчувається йому пісня голодного люду. Заглушує вона умовляння батьків, щоб він не зв'язувався з лихими людьми, що хотять в достачах усіх порівняти». Петро ніколи вже не забуде, що бачив.

Уже студентом він вступає в товариство, яке живе гарячим завзяттям у серці і прагненням «дужими руками помірятися з життям». Молодь сповнена надій широких, шукання правди. Вона звертає свої погляди в уявне щасливе майбутнє.

Правдиво змальовано появу й діяльність різночинної інтелігенції, «нових людей», які зрозуміли потребу пізнати народ та його прагнення, побачити народ не тільки у дворі, айв полі, в роботі, в стосунках між собою, в радості й біді; допомогти йому виборсатися з темряви й нужди. Ось чому з усіх кінців України збиралася молодь до Київського університету — набратися розуму, «слухати правди-слова». «До його, до того кращого стану, де не чутно сліз та горя, де не видно нужди та недостач, де воля усміхається своїм теплим сміхом, — до того тілько й назброїлися оці молоді сили! Кожен тілько тим живе і дише, кожному воно сниться і ввижається» [1, 133].

Та це тільки в майбутньому, а теперішня дійсність — брудна, жорстока і страшна. Вона мовби просить заміни: «її треба розвіяти, як пил; змести, як нечистоту, вирвати з корінням, як жалку-кропиву». А це під силу тільки стійким, сильним, морально і фізично здоровим людям. Саме таким прагне бути Тимофій Жук, тому він і стає чорноробом: возить воду, носить і рубає дрова, пиляє дерево, теше камінь, копає землю, кує залізо.

326

Він хоче знати народ, його мрії, сподівання, тому живе з ним одним життям, поважаючи його тяжку працю: «Я, Петре, з сим сірим мужиком косив по катеринославських степах; тягав чуже добро з барок і нагружав судна на Дніпрянському лимані: був по всяких заводах» [1, 111—112].

Розмова Жука з Телепнем під час зустрічі серед рибалок виявляє їхні різні погляди на засоби боротьби за краще життя народу. Пройшовши школу життя, Жук зрозумів, що народові насамперед потрібний шматок хліба, а потім уже освіта і наука. «Йому просвіти бракує правда. Та де ж йому її узяти, коли йому і хліба не стає?!» [1, Ш].