Панас Мирний, Детальна інформація

Контрастна символіка жовтого кольору, який може бути і радісним, як сонце, і сумним, як смерть, створює відчуття чорно-гарячої трагічної напруги, що підсилюється і звуковими образами («місто все стихало, замирало: жидівський ґвалт; вода ревла та шуміла на греблі»). Відтепер ці кольори-символи стають мовби тінню дівчини. Навіть швидкоплинне щастя-кохання захмарене сумом і несподіваним страхом, що повис над її головою і «як мара, як заводи пугачеві», вставав уночі й будив серед міцного сну.

Завдяки психологізованим пейзажним деталям подія чи вчинок сприймаються вже не просто в прямому, об'єктивному їх значенні, а як стимул, підсумок внутрішньої емоційно-мислительної роботи, чи як прояв певного душевного стану. Внутрішній стан героїні вмотивовано зовнішніми деталями, які формують її настрій, впливають на спосіб мислення — то прямо, то опосередковано, то принагідно.

Знівечену, зраджену долю Варки передано внутрішньо асоціативною деталлю: «...Млини стоять з поламаними крилами, сумують...» Розпач, туга, невимовний біль передано через марення, які відбивають дійсний стан безвиході, в якій опинилася покинута й ошукана Варка. їй здалося, що вона стоїть із Василем над прірвою, на високій скалі і він штовхає її вниз (кульмінація). І вона справді опинилася на дні прірви, де перебуває 20 років — знову серед чужих людей, самотня й непотрібна нікому. Всі одвернулись, навіть Бог. «І молюся, та, видно, моя молитва така або ж Господь її не приймає» [1, 56], — такий епілог оповідання.

Панас Мирний дав точний опис духовної й моральної деградації суспільства, в якому поголовно порушується одна з основних християн-

317

ських заповідей: люби ближнього, як себе самого. Назва оповідання також символічна. Вона стосується не тільки самої Варки Луцен-кової, що в момент затьмарення свідомості стає дітовбивцею, скільки усіх персонажів оповідання, які підштовхували її до прірви: дядько й дядина, з чиєї «ласки» вона покинула село, а потім і вчинила злочин; Василь, на совісті якого не одна знівечена дівоча доля; господиня Мотря — «добра», поки мала максимальну вигоду від наймички. Найменший дискомфорт (плач маленької дитини) — і вона, не задумуючись розраховує наймичку; і діти дядька мовби змагаються у жорстокості: «Івася лають, щоб не кричало. Та ніхто вже мені, як отой Карпо! Почне плакати дитина, то він прибіжить, ущипне за ніс ... — цить, сякого-такого батька байстря! Мовчи, проклятуще вилупча!» [1, 54].

Дівчата й парубки, селяни й міщани, заможні й бідні, мале й велике — все обплутане лихим, заражене смертельною хворобою віку — моральною деградацією. Це було те нове, що вніс Панас Мирний у розробку традиційної теми і способи її трактування. Це і вирізнило оповідання серед тодішньої української белетристики, а для його автора, як «свіжого й сильного таланту», визначило чільне місце серед українських письменників.

Оповідна форма твору допомогла найбільш природним способом передати внутрішні почуття і переживання героїні, поєднати прав- ; доподібність із достатньою повнотою і глибиною розкриття внутрішнього світу (Варка сама розповідає про свої переживання, думки — ситуація цілком можлива в реальному житті). Та оповідна форма викладу мала й свої мінуси: штучно робила зовнішнім те, що самою своєю природою повинно зоставатися внутрішнім. Розповідь від першої особи унеможливлювала однаково повно відтворити внутрішній світ багатьох героїв; робила монотонним психологічне зображення (переважно засобом самоспостереження і самоаналізу) та й мало підходила до великої епічної форми.

У наступному прозовому творі «П'яниця», опублікованому в львівському журналі «Правда» (1874), Панас Мирний, змінюючи викладо-ву оповідну форму на об'єктивно-епічну, утверджує психологічний аналіз, що збагачує його новими виражальними засобами.

Публікації твору передувала копітка підготовча робота, про що свідчать щоденникові записи, листи, кілька варіантів незакінчених творів: «Ганнуся (13 записок чиновника)», «Попович», теми яких перегукуються з повістю «П'яниця».

Матеріалом для твору слугувало саме життя, власні спостереження і відчуття, тому цілком слушні твердження істориків літератури про автобіографізм повісті, особливо виявлений в образі юного чиновника Івана Ливадного. Це стосується насамперед ідентичності соціального, родового, вікового стану героя і письменника.

Ще юним Іван Ливадний почав свою трудову діяльність — чиновником, так само як батько і старші брати. Напутнє слово батька

318

героя, Микити Івановича, порада його бути слухняним, покірним, послужливим, шанувати себе і своїх батьків майже слово в слово записане і перенесене до повісті з уст Якова Рудченка.

І героя й автора не задовольняло «те сидіння з дня у день» над столом, те брязкання на щотах, те составлення усяких свєденій та відомостей» [7, 323]. Обидва заради шматка хліба змушені терпіти несправедливі докори начальника:

«Коли б не страх, що не справдить він батькових надій, кинув би він зразу свою працю, як нікчемницю. Страх той переміг все... І сидів він над паперами та виводив стрічку за стрічкою» [1, 63].

Та Іван Ливадний не знаходить в собі сили змінити становище. Він ненавидить ту нудну, страшну і тому тяжку роботу, але сумлінно виконує її. Згадує шкільні роки, товаришів і потайки сумує за ними, за взаєминами, котрі здавались йому сміливішими, чеснішими, кращими і вищими, ніж у його чиновного товариства. Бо «там прониру якого, ябеду осміють і оглузують, часом і виб'ють гуртом, а тут бояться сміливо глянути йому у вічі, виказати йому гірку правду, а скоріше межуються до його, потурають йому, хоча у душі і серці носять зло. Хай тільки такий уступиться як-небудь, все те зле встане... І нема тоді теплого кутка на всьому світі широкому, ні одна рука не поможе йому піднятися, ні одно серце не обігріє його братерським жалем... Хай скніє, пропадає в самотній тузі!» [1, 64].

Іван Ливадний намагається розігнати тугу читанням книжок, грою на скрипці: «Опріч скрипки не мав він відради, не було у його втіхи. На службу бігав задля того, що служба давала йому хліб, списував там, скільки міг, паперу, почуваючи в скрипі пера заводи струни. З служби біг якомога, звертаючи кожному з шляху, біг попідтинню, як злодій, мерщій на квартирю» [1, 66], і брався за скрипку. Мелодії просякали його душу і на своїх крилах несли в інший світ. «Він нісся за ними, як дух у безмежні простори тонів, він з ними плакав і сміявся, сумував і радів... То було божевільне поривання наболілої душі, нерозгадне почування повного серця, котре він не знав, як збути, і переливався у голоси плакучих мелодій» [там само].

Дуже швидко міг своєю грою зворушити запеклі душі і закам'янілі серця. Став потрібним чоловіком при різних забавах. Панянки запобігали його уваги, «пузаті, коротконогі» столоначальники танцювали під його музику, примушували пити, поводилися з ним, як із річчю, що на якийсь час забавляє їх. Насміх і глум над музикантом вважалися ознакою доброго тону: «За мою працю та така дяка? — думав він, і сльози виступали на очах. Що якби сила та воля, так би і дав у пику бісовому Пузаневі!..» [1, 68]. Але ні сили, ні волі він не мав навіть стільки, щоб захистити своє почуття до дівчини, не допустити наруги від рідного брата над нею: «Сказати йому? — думав він. — Попрохати, хай не чіпає? Соромно! Яке моє діло?.. І справді: яке моє діло?.. Що вона, моя дитина, сестра, жінка? Хай ступає на слизьку кладку...» [1, 82].

319

Його слабкого духу вистачає лише на джентльменський жест — скоріше театральний, ніж щирий — запропонувати Наталії одружитися з ним, попередньо виплеснувши на неї зливу докорів: «Боже ж мій! Хіба ж я не казав вам? Хіба я не застерігав вас? Не послухали ви мого слова, не послухали мене, не завидного на взір, щуплого, болізного. Його блискуча краса, його жвава, весела натура, все одібрали од вас: розум, волю — все. От тепер і карайтеся!» [1, 89].

Лист-звинувачення братові залишився незакінченим; благородна відмова дівчини від його жертви — останній шанс Ливадному утвердитись як особистості. Але й цим він не скористався. І тут Панас Мирний не погрішив проти правди характеру. Людина, народжена з рабською психологією, з батьківським орієнтиром не йти проти течії, не здатна на вольовий, принциповий вчинок.

Дитяча беззахисність, дівоча сором'язливість, дивовижна безпорадність роблять його жалюгідним: «Іван Микитович заходив по хаті. До нього доносились лайки та крик матері, ляскання важкої руки й тихий жалісливий писк Наталі. Він, ходячи, ламав свої руки, кусав до крові губи. Йому було шкода Наталі. Кожен її писк, мов гострий ніж, краяв йому серце. Він би, неміг, полетів туди і вирвав її з рук матері, так сором, страх, здержували його... «Вона плакала надо мною, цілувала мене, а мати застала...» Він упав на ліжко, лицем у подушку, й затулив уха, щоб не чутно було лайки божевільної, писку вразливого» [1, 90].

Для вирішення проблеми він обирає найлегший і найнедостойні-ший засіб: спивається і помирає у шпиталі.

Твердження деяких літературознавців, що Іван Ливадний є узагальненням трагічного образу «маленької людини», яка самим актом своєї загибелі кидала виклик «темному царству» сильних і ситих, даючи виразну проекцію на суспільство, де людина людині — вовк, видається нам перебільшеним.

«Темне царство» сильних і ситих ніяк не відреагувало на смерть Івана: «Ні одна душа не пошкодувала за його життям. Один тільки молоденький паничик, що стрибав йому на шию в часи молодечих гулянок, нагадував про нього товариству «А шкода, братця, що немає старої лисої собаки!» І той одинокий викрик, наче жаліслива струна, сумно бринів у веселому гуку товариства» [1, 94—95].

Ще за життя Панас Мирний спростував тих критиків, які пов'язали образ гоголівського Акакія Акакійовича Башмачкіна з Ливад-ним. «Є, щоправда, між ними тільки те спільне, що обидва позбавлені бойових здібностей, — пояснював Панас Мирний. — Але Акакій Акакійович Гоголя — обмежена істота; тоді як п'яниця поривається до чогось вищого, кращого і якщо гине, то лише через дурні умови життя» [7, 372].

Розкриття душі маленької людини — не лише співчуття їй, а й злиття з нею — в цьому і була новизна «П'яниці». Пушкін в «Станцій-

320

ному наглядачі» і Гоголь у «Шинелі» утверджували любов до «меншого брата». Для Панаса Мирного Ливадний був частиною душі, не тільки в тому сенсі, в якому будь-який художній образ є частинкою душі художника, — ні, то була глибока, соціально-психологічна спорідненість.