Панас Мирний, Детальна інформація

Тріумф української науки не сподобався шовіністам і українофобам. Посипалися доноси, а за ними й гоніння на українську інтелігенцію. Арешти, допити, заслання, тюрми... Це лихо спіткало й Панаса Мирного, якого піддали обшуку і викликали на допит за приналежність його до таємного товариства «Унія». Нічого крамольного на квартирі не знайшли: рукописи, начерки, примірники львівської «Правди», 15 примірників Євангелія, «Голоси з Росії» О. Гер-цена за 1856 р., зошити з його віршами тощо.

На допиті Рудченко сказав, що займається українською літературою, пояснив причетність свою до Київського етнографічного відділу Російського імператорського географічного товариства; розповів, звідки і коли з'явилися в нього твори О. Герцена.

На щастя, цей прикрий інцидент було швидко і без наслідків вичерпано. 1 травня 1875 р. зроблено подання на чергове підвищення по службі — на чин колезького секретаря.

На жаль, обшуки, арешти, допити 11—13 березня 1875 р. паралізували український рух в Полтаві. Панас Мирний замикається в собі, проте продовжує писати. Закінчує повість «Лихі люди» як відгук на політичні репресії (1875); завершує роботу над романом «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Опублікувати їх одразу і вдома не вдалося через горезвісний Емський указ (1876). Що воно буде? І як воно буде? — питала його стривожена душа і довгими ночами наповнювалась не страхом, а творчою наснагою.

І він писав про злиденне життя, про людське горе, про гірку долю поневоленого краю. Його розуміли і підтримували: «Це ж

'Корсунський М. Панас Якович Рудченко (Панас Мирний) як службовець, громадянин і людина: Знадоби до загальної характеристики (3 власних спостережень) // Червоний шлях. — 1927. — Ч. 7—8. — С. 237.

2Драгоманов М. Народна школа // Громада. — 1878. — Т. 2. — С. 166.

308

життя, само життя встало перед ними і б'є у вічі своєю гіркою правдою та лихими витребеньками. Слава рукам, що списали його! Слава трудівникові, що вхопив його з таємниць людського духу і вивів на світ білий, як гіркий докір, що не жили ми, а ниділи, що дбали не про одностайність та добро людське, а менджували тільки ним задля своєї користі!» [7, 290].

р. — рік німування українського друкованого слова, рік гуч

них на всю імперію процесів «50-ти» (лютий), «Південно-російського

робітничого союзу» (травень), «Чигиринська справа» (липень), про-,

цес «193» (жовтень).

р. — рік «червоного» терору, вибухів бомб, свисту куль, військо

во-польових судів. Розгубились колись славні охоронці по «глухих

просторах Московщини та глибоких снігах Сибіру... Спустів, занепав

рідний край. Онуки отих оборонців, одкинувшись од своїх та пристав

ши до чужих, допомагали його занепаду: чорною зграєю хижого гай

вороння укрили вони вільні степи і, поділивши їх поміж собою, густо

засіяли просторі лани лихим зерном тяжкої неволі...» [там само].

На жаль, серед «приставших до чужих» були й письменники. Мирний чудово розумів, що відірвати художника від того національного ґрунту, на якому він виріс і сформувався, означає відірвати його від життєдайної основи, яка живить його творчість: «Помиляються ті, — писав Панас Мирний, — що кажуть, буцім сила щось особисте від того грунту, де вона проявилася, від тих обставин, серед котрих зростала і розверталася. Ні, всякий грунт і всякі обставини тільки й зрошують свою силу, свою красу, своє диво, яких у других немає... Так і талан: одірваний од рідного грунту, перекинутий в нерідні йому силу задля зросту».

Митець може створити високохудожній твір лише тоді, коли його творчість натхнена любов'ю до свого народу, — так думав Панас Мирний і цю думку підтверджував своєю творчістю, яка прищеплювала українцям вищий смак до краси, змальовуючи правдиву картину життя народу з його суспільними хворобами та пошуками ліків для видужання.

Його закінчений роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1875) і розпочатий роман «Повія» (кінець 70-х) свідчили про невмирущість ДУХУ українського народу, його мови й культури.

В атмосфері тотальної русифікації, в умовах дії репресивних указів Панас Мирний дбав про збереження чистоти української мови, збагачення її й утвердження як невід'ємної ознаки нації — рівноправної з іншими. Він виступав проти нівелювання, асимілювання «менших» мов до «головніших», вважаючи втрату найменшої окреміш-ності фатальною для світової спільноти. У листі до невідомої особи він порівнює одномовне суспільство із вимуштруваними москалями, одягненими в однакові каптани, взутими в одні й ті самі чоботи, витягнутими в одну лаву: «Мені кажуть, що це сила. І я бачу, що сила,

309

сліпа сила, котра по одному слову команди повертається, розсипається, збігається, кидається вперед, подається назад. Що ж вона мені, ця жива машина, каже про життя, про справжнє життя, яким, певне, б'ється кожна частиночка сії машини, кожне серце кожного москаля?.. Отакими, певне, москалями поробилися б усі ми, коли б зразу заговорили однією мовою. Кому люба така муштра, хай любується нею, мені ж любий той рукомовний лемент, яким оголошується наша земля, як любі нам гори й долини, ліси й перелоги, а не любі зовсім б(и) були ліси та ліси або перелоги та перелоги. До всього я думаю, що поти буде жити наша земля з її окремними поясами, з її холодом і теплом, доти будуть жити й людські мови, так як вони є голосовий вираз природних окремностей людських и того саморозвою і бажання, щоб усі заговорили однією мовою, — марне бажання!» [7, 351—352].

1880 р. виявився щасливим для Панаса Мирного і для української літератури. Титулярний радник П. Рудченко за зразково-сумлінну службу й особливі праці нагороджений орденом Станіслава III сту-пеня: Панас Мирний-письменник побачив виданий у Женеві М. Дра-гомановим роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Для переробки роману «Повія» (І частини) він бере двомісячну відпустку.

Нарешті, після «мертвого сезону» (початок 80-х років) настало цензурне послаблення, чим одразу ж скористалися О. Кониський і М. Старицький, домагаючись дозволу на випуск літературних альманахів,— «Луни» (1881) і «Ради» (1883, 1884). Панас Мирний був першим, хто підтримав починання своїх колег. «Ти радієш пожвавленню, піднесенню духу. Це факт взагалі відрадний, — писав братові І. Білик. — Я тільки боюся, щоб факти прояву не мали тих же наслідків, які ми пережили з 1876 р. «Повія» вже вернулася з Пітера дозволеною і здана до друку»1.

1883—1887 рр. — це невтомна виснажлива праця на службі й удома; це здобутки (вийшла перша частина «Повії» в альманасі М. Ста-рицького «Рада») і втрати (помер від сухот племінник); це шліфування написаних творів і творчі пошуки в драматичному жанрі; це підготовка до видання своїх творів у двох томах під загальною назвою «Збираниця з рідного поля» тощо.

Перший том вийшов 1886 р. і був позитивно сприйнятий читача-! ми і професійними критиками: «Д(обродій) Мирний мав всі завдатки для того, щоб зробитись великим поетом нашого часу. Вимовна мова, пластичність, образність, небажання ганятись за дешевими ефектами, уміння розгорнути велику картину, досконало її скомбінувати і обробити деталі (я маю тут на увазі і єго романи), — писав зачарований Б. Грінченко, — знання свого народу — все те обіцює нам у ньо-