Панас Мирний, Детальна інформація

Спробувавши свої сили в жанрі драми, поезії, перекладів (О. Пуш-кіна, К. Рилєєва, О. Фета, О. Плещеєва, М. Огарьова, О. Апухтіна), в царині вивчення і збирання народної творчості, П. Рудченко дебютував віршем «Україні» (1872) у львівському журналі «Правда» під іменем Опанас Мирний. Вірш не відзначався ні оригінальністю думки і почуття, ні досконалістю версифікації, ані свіжістю образів. Панас Мирний усвідомлював це сам, але продовжував писати «для себе». Як виявилося, не даремно.

Поезія навчила його писати «гладенькою, дзвінкою прозою», бо лише в прозі, на думку Панаса Мирного, «буденне життя, з його болем та горем, з його радощами та утратами краще і докладніше укладається [...]. Прозою ширше і більше можна охопити життя, ніж віршем» [7, 430].

Поетична практика Панаса Мирного зробила «серце дохідне до кожної біди, доступне до чоловічого нещастя», збагатила його прозу мелодійністю, ритмічністю мови, метафоричністю, різноманітністю викладових форм.

Оповідач Мирного-прозаїка, подібно до ліричного героя в поезії — синтетична особа: це й оповідач, і герой, і носій авторського начала. Задекларована в «Україні» любов до рідного краю, бажання

314

боротися за «воленьку братів менших, за правду, за віру» стануть програмою його життя й епічної творчості.

Тоді ж у цьому журналі було опубліковане оповідання «Лихий попутав»(1872) без підпису.

Тема оповідання і спосіб її вирішення — традиційні для української літератури. Згадаймо «Катерину» Т. Шевченка, «Сердешну Оксану» Г. Квітки-Основ'яненка, не кажучи вже про народнопісенні мотиви зведення дівчини, її лиху долю й поневіряння.

Оповідна манера (розповідь ведеться від головної героїні твору Барки Луценкової) — також не нова. її використовували Г. Квітка-Основ'яненко, Марко Вовчок, О. Стороженко, прозаїки «Основи». Та й відгук мотивів наймитських пісень, так блискуче поданий Марком Вовчком в оповіданні «Сестра», у Панаса Мирного досить яскравий. Життєва історія героїні Панаса Мирного багато де в чому повторює життєві повороти «Сестри» Марка Вовчка.

Та прозовий дебют Панаса Мирного зацікавив, а декого і заінтригував оригінальністю розробки традиційної теми і новаторством її художньої реалізації: на рівні композиції, збагачення оповідної форми розповіді; характеристичної функції діалогу, розрахованого не на стилістичний ефект, а на реалізацію сюжетно-психологічної мети.

Марко Вовчок завойовує українську літературу для реалізму, Панас Мирний вводить принцип інтенсивної психологічної розробки, що згодом допомогло йому створити широкий за формою реалістичний психологічний роман.

Його романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія» — явище великої сили й історичної ваги. Не лише своїми художніми якостями, могутнім соціальним звучанням, а й новим словом у мистецтві психологічного аналізу. Паростки його вже бачимо в оповіданні «Лихий попутав», де так щедро (при обмежених можливостях оповідної манери) використано внутрішні та діалогізовані монологи, спогади, сни, марення тощо. Навіть пейзаж наділений не властивою йому сюжетно-психологічною функцією. Він супроводжує й обрам-лює психологічні процеси; вливається в потік роздумів героїні, стимулює думки, сприймається й емоційно переживається.

Вісімнадцятирічна дівчина Варка весною покидає село, рідних. Вона осиротіла у ранньому дитинстві; залишився один дядько. Життя в нього і злющої-презлющої дядини було для дівчини справжнім пеклом. Дармова праця, дорікання шматком хліба, ніякої надії на краще.

Дівчина на порі, а в неї нічогісінько немає: ні рушників, ні пристойної спідниці, ні керсетки нової, а за скриню — годі й думати. Хто її візьме? Та й сусіди радили подумати про себе, не залишатись довічною наймичкою у чужій сім'ї. Краще вже піти до міста служити, щоб хоч грошей на одяг заробити.

Після роздумів дівчина наважилась покинути село — і мов на світ народилася. «Пора була весняна, ранішнє сонце так любо світило,

315

не пекло, а гріло; поля зеленіли, як рута; всяка пташка співала-щебетала... Оглянулась я, вийшовши на битий шлях, на село — там церква аж горить проти сонця; у зелених садках білі хатки тонуть, і вигін зеленіє, де ми на вулицю збиралися... Все перед моїми очима, і як на долоні. Все це нагадало мені і мою дитячу пору, моє дівування, та й сама не знаю чого — мені так весело, а я стою з клунком за плечима та так плачу, так плачу!»1.

Перше відчуття звільненої з домашнього рабства дівчини — солодке, світле, тепле і веселе, як сонечко, співзвучне ранішній весняній' картині. Та ця гармонія така короткочасна, оманлива, візуальна! Справжній психологічний стан дівчини заховано надійно і глибоко —] у душі, куди може заглянути і передати його справжню сутність лише автор. У Мирного переважно так: що вище, дзвінкіше, під-' несеніше звучить нота радості, — то більше впевненості, що ду-| же швидко вона обернеться горем, катастрофою, повним крахом надій!

У другому, майже ідентичному, описі весни письменник відкриває завісу цієї дивної невизначеності душевного стану дівчини:

«Сонечко так милостиво гріло; сніги тали, і поміж снігами де-не-де пробивалася зеленая травиця... І чого воно любо так стає на душі, легко на серці, як побачиш з-під снігу зелену травицю? Так,] неначе мати або батько тебе привітають... Припала б, здається, до того зеленого листочка, пригорнула б до серця, сміялася б і плака-і ла — так любо.

Найпаче здавалась мені та весна якоюсь любою — такою любою та хорошою, якою ні до того, ні після того ні одна ніколи не здава-| лась... На душі так легко, а все якось задумана ходиш... думки тебе окривають; все сумно самій, а й хочеться самій усе бути, щоб ніхто не бачив, ніхто не чув, не насміявся, як з травицею розмовляєш, до травиці припадаєш, землю цілуєш... Ластівочку побачиш — як матусі зрадієш... «Ластівочко-щебетушечко! — промовляєш до неї.— Не літай ти наді мною, не вийся над моєю головою, бо я'і сирота одинока, не маю ні батька, ні неньки, не маю поради у сві-ті!.. Ніж маєш ти витись наді мною, візьми мене на свої легенькі крила, полетимо удвох до Бога, спитаємо: де те щастя у світі» [1, 33-34].

Самотня серед чужих людей, позбавлена материнської любові й тепла, дівчина, яка прагне щастя, і матусю і батька бачить у природі; у неї шукає і порадоньки, і ласки, і щастя. Природі може поскаржитись і повідати найпотаємніші мрії. Вона одна, без насміху і глуму, вислухає її, але... дати їй щастя, чи хоч показати до нього стежечку, ця Божа краса не може. Реальність розбиває дівочі ілюзії,

'Мирний Панас. Лихий попутав // Твори: В 3 т. — К., 1976. — Т. 1. — С. 28. Далі, посилаючись на це видання, в дужках зазначаємо том і сторінку.

316

тому радість супроводжується або сльозами, або якимось зловісним ясалем.

Природа передує кожному сюжетному ходу і з тла перетворюється на символ-пророцтво, яке читач може дуже легко «розшифрувати».

Зустріч Варки з Василем відбувається тієї самої весни, яка здавалась дівчині такою любою та хорошою. Та подивімося, як виглядала та весна того дня, що став для неї фатальним (зав'язка твору):

«Сонечко спускалося за гору, і все небо палало, як вогнем, його світом... Червоно-червоно так стало; хатки і садки, і річка чорна та бурна — все почервоніло, неначе кров'ю залите. А я сиджу на лавці, дивлюся, як люди снують по вулиці, грязюку місять, та думаю: «Що ж се воно за знак, що сонце так червоно сідає? Се, певно, щось буде: або ж вітер, або ж мороз» [1, 34].

Білий і зелений кольори, що символізують чистоту, незайманість і життя, змінюються на червоно-кривавий і чорно-брудний — символ смерті.

Приреченість щойно народженого почуття підтверджує ще одна картина-символ, що обрамлює зустріч Варки з Василем: «Захід зовсім поблід, пожовк; стало якось жовто-смутно; з другого боку чорні хмари встають, кидають чорну тінь на землю...» [1, 36].