Панас Мирний, Детальна інформація

304

Неприваблива, сумна дійсність з її убогістю й темнотою поневоленого люду, осиротілого й занепалого від утрати своїх оборонців, висланих у Московію та до Сибіру, ставала перед його очима страшною марою і лякала юнацьку душу.

У 16 років він картає себе, що «не зробив нічого путнього, а що тільки проволочив годи» [7, 302]. Читання «Кобзаря» Шевченка підказало шлях служіння народові. Кілька десятків поезій Рудченка — це незграбне і сліпе наслідування Т. Шевченка, з полону якого він як поет не вийде ніколи.

Панас Мирний і сам бачив недосконалість своїх поезій, проте це не розчарувало його і не зупинило творчих пошуків і спроб. Він шукає відповіднішого для себе художнього жанру, в якому можна було б найповніше відтворити гаму настроїв, думок, прагнень; багатство вражень і спостережень.

«Музо моя — госте одинокої душі! — записує він у щоденнику 12 березня 1870 р. — Не покидай мене [...]. Бо що ж без тебе зосталось мені? Хата — пустка, люди — бездушні трупи людей... Хіба ж моїй душі сконать так у бездушній пустині бездушного люду?.. Нащо ж я змалку рвавсь так душею і тілом у другий край, край думки глибокої і широкої, що обніме собою увесь мир, увесь світ? Хіба для того, щоб сконати в пустині? Я язик собі вирву, коли він, стільки літ даремно лежачи за зубами, не заговорить так, щоб і каміння завило, щоб у бездушнії трупи не урвався світ правди і любові...» [7, 324—325].

У нього багато творчих задумів, кілька початих і незавершених оповідань, повістей, драм. Високі вимоги до слова випереджали перо. Тоді сам собі виносив вирок — написана річ «нікуди не годна». Все починалося спочатку.

Були хвилини розпачу і сумнівів, були розчарування й аналіз творчих невдач та їх причини: «І правду сказать — не живу я з людьми як слід, не поводжуся з ними... Лежу і лежу собі дома та влюбляюсь у себе. Прокляте життя! Чого ж я хочу од його? Що я хочу зробити сам у своїй самотині. Сили мої глухнуть, серце тліє... а я думаю зробити що добре... Дурень, дурень! Між люди! У справжнє життя! Хай воно тебе посіпає, хай зачіпає — отоді, може, і вийде що, як не звихнеться сила, як не запліснявіє серце!..» [7, 326].

«Йти в народ» радив йому і старший брат Іван, член Київської Громади, який для себе визначив: «Всі свої сили і свою дотепність він повинний цілком віддати на користь того народу, з якого сам вийшов, на щастя того краю, де родився і виріс» [7, 287].

«Йти в народ» для Івана Рудченка не означало занедбувати просвіту і все добро, просвітою нажите; спускатися до рівня темного люду; уподібнюватися до тих нерозсудливих земляків, які таку поважну справу перетворювали на маскарад; переодягались у полатану сіру свиту, шапку набакир, ходили по селах, дражнили людей і собак. «Іти в народ» — це, за І. Рудченком, заглянути в глибину

305

життя його, «одкинути хиби, добру суть його самобиту на користь йому повернути: а взявшись за письменство, правдиво виявити мирові все, що не наглядиш між людом; показати проміжок — проміжок що за люд, якими він обложився обставинами, якими звичаями поводиться, яким живе побитом — на громаді, в селі, у себе в хаті між селянами... і вивести прилюдно народ свій не прибраним та умитим, примазаним, як дехто силувавсь виводити, а без жодної прикраси— таким, яким він справді живе на світі»1.

Іван Рудченко мав великий вплив на формування світогляду Панаса Рудченка, виховання його естетичних смаків, вибір мети життя й призначення людини. Він направляв і забезпечував лектуру брата, де були Шевченко і Гоголь, Марко Вовчок і І. Тургенєв, М. Костомаров і М. Чернишевський, М. Драгоманов і Д. Писарєв та ін.; твори вітчизняних і зарубіжних письменників.

Приклад брата надихав Панаса на працю, тяжку і виснажливу і поки що безрезультатну. Чимало разів переробляв закінчену нарешті драму, а, прочитавши її ще раз, — відчув себе найнещасливішим у світі: «Вона нікуди не годна, як не годно ніщо моє —• все, все, од малого до великого!» [7, 327].

Важкі думи обсідають його серце, наповнюють горем, тугою і болем: «Невже всі мої муки, мій бій з життям за ту невеличку до-рожку, за той слід, що хочеться зоставити по собі — одна химера, нікчемна думка, даремна праця, вигравання молодої крові по гарячих жилах?!» [7, 326]. Звичайно, ні. Прекрасно розуміючи всю складність і трудність цього шляху, П. Рудченко не зрезигнував. Одержимий творчим духом, він уперто прямував до своєї мети — не через химери, не задля особистої втіхи і слави, — ради великого громадського обов'язку. Бо вся його слава — Україна і безталанна доля його народу. «Через це я і пишу, пробую — а ось, може і вдасця. Так що писання — моя думка, моя надія, моя віра...» [7, 324].

Він прагне відтворити великі людські пристрасті, таємниці душі, складність взаємин — на віки, як це робили по-справжньому великі письменники, що володіли магічною силою слова і глибиною думки. 300 літ минуло від смерті Шекспіра. Людство пережило чимало і навчилося багато, а «заглянути в душу чоловіку глибоко-глибоко, у його серце і виявити, розказати, що у них робиться у час лихої долі, у час великої радості, нещастя, горя, — виявити те все словами, як Шекспір, ще ніхто не навчився... Ми вже пережили вік пісень, пора за діло, кажуть нам. А візьміть ви пісню Шекспіра. О! глибоко, глибоко вона хвата вас за серце, ллє у душу вашу таку несказанну тугу за Ліра, за Отелло і радість за Корделію, Дездемо-ну, Офелію, що ви плачете із приливу несказанного горя і несказанної радості» [там сажо].

Тут не лише захоплення Шекспіром; це естетичне кредо майбутнього письменника — першого, кому вдалося не тільки заглянути в людську душу, а й заговорити її мовою у започаткованих ним психологічній повісті, романі, оповіданні.

Восени 1871 р. П. Рудченко, збагачений службовим досвідом у чотирьох різних установах, приїхав до Полтави. Там зразу ж налагоджує зв'язки з громадівцями, зокрема, з Д. Пильчиковим — кирило-мефодіївцем, педагогом, громадським діячем, «батьком-проводирем», який зумів згуртувати навколо себе молодих і старших, — і поринає в роботу. «Який не малий наш гурток, повитий чужими хмарами сторони, де рідна мова сливе незвичайною — мужичою, — писав О. Огоновському П. Рудченко, — де уряд вибавляє її, як отруту, з народного життя, як припону розвою — не дає їй вимахати дужії крила своєї мочі; як початок розруху — зове і грядуще, — так, кажу, який не малий наш гурток у такій стороні — 4—5 душ, але у кожного забилося серце, проясніли очі, піднялися голови, набирають сили руки, одібравши перші два видання вашої «Правди». Це наше, наше — рідне! — шепчуть уста. Наша мова, наше слово ллється з серця!..» [7, 346].

Боротьба за національну культуру, мову, просвіта народу, пробудження його національної свідомості — такі завдання ставили перед собою громадівці. Кожен найменший поступ у цьому напрямку невимовно тішив П. Рудченка, а видання часопису українською мовою, та ще й із запрошенням до співпраці — тим більше.

Рудченко надсилає до Львова вірш «Україні» та оповідання «Лихий попутав», які було опубліковано в серпневому номері «Правди» 1872 року; вірш під прізвищем Опанас Мирний.

Позитивні відгуки на оповідання «Лихий попутав» надихнули Мирного на творчу працю. Скрупульозне виконання службових обов'язків (а вони забирали 12—14 годин на добу) залишали для творчості лише нічні години, та й ті з переїздом в Полтавську гімназію найменшого брата Юрася (Георгія) в 1872 році значно урізалися. Та незважаючи на це, 1872—1875 рр. були найбільш плідними.

1873 р. Мирного запрошують у відділ Географічного товариства до співробітництва. «В новому товаристві, — писав О. Пипін, — розпочалася з самого початку надзвичайно жвава діяльність: складалися програми з різних галузей досліджень, заявлялися і подавалися наукові праці, робилися пожертвування різних предметів, що мали географічний та етнографічний інтерес...»1

Результати роботи товариства були вражаючими. Панас Мирний зробив записи народних пісень у селах Полтавського повіту, частина яких увійшла до збірника, підготовленого Іваном Рудченком — «Чу-мацкие народньїе песни» (1874).



'Правда. — 1873. — Ч. 2. — С. 76.

306

'Льіпик А. История русской зтнографии. — Т. 3. — С. 358.

307

На початок 1874 р. припадає чергове службове підвищення П. Руд-ченка. Його призначають головним бухгалтером скарбниці. Ті, хто працював з Рудченком і знав його, сприймали його службові підвищення як закономірні і справедливі, бо їх і «злучені з ними вигоди добував він виключно своїми природними властивостями: видатною дотепністю до всякої справи, надзвичайною ретельністю, дріб'язковою сумлінністю й дивовижною невсипучістю»1.

У тому ж році Панас Мирний їде до Києва на III Археологічний з'їзд, де особисто знайомиться з М. Старицьким, М. Лисенком, П. Жи-тецьким, О. Русовим, О. Терлецьким, М. Павликом, П. Чубинським та ін.

На з'їзді були присутні вчені з Москви і Петербурга (М. Костомаров, І. Срезневський, О. Міллер), із закордону (Луї Леже, Альфред Рембо, Мартин Коллар, Стоян, Новакович та ін.). «Україна, українська мова, пісня, орнамент, наука показались перед ученим світом руським і заруським»2, — писав М. Драгоманов.