Панас Мирний, Детальна інформація

Письменник частково визнавав рацію тих критиків, котрі вважали життєво нереальним, щоб Іван Ливадний зміг сам написати листа братові такого змісту: «Можливо, — писав він, — рецензенти і мали рацію; для такого листа необхідно було мати більш широкий світогляд, ніж мав п'яниця. — Але я цим твором переслідував інші цілі, ніж мали на увазі рецензенти: я хотів показати, як помирають кращі і симпатичні сторони нашої душі і серця серед дурних обставин. Звідси — і той піднесений політ думки п'яниці, який виявився в листі» [7, 372].

Панас Мирний сам окреслив проблему, визначив ідею повісті і визнав відсутність у його героя широкого світогляду. Проте історики літератури продовжували доводити зовсім протилежне наміру автора, доповнюючи і підправляючи характер героя і суть його листа: «Іван Ливадний має відчуття соціального насильства, яке панувало навкруги. Останнє особливо виразно виявилося в листі, написаному Іваном братові Петру. Лист пронизаний лютою ненавистю чесної і справедливої людини до класу можновладців, багатіїв, яким байдуже людське горе»1.

«В цьому листі, що є одним із центральних моментів повісті, висуваються звинувачення не тільки проти окремої особи, а й проти всього несправедливого соціального ладу з його розтлінною мораллю, з поділом на пануючих і гноблених»2.

«Його роздуми про вчинене конкретне зло набирають широкого узагальнення характеру, в них звучить гарячий протест проти соціальної несправедливості. Захищаючи інтереси обездолених і скривджених, герой таврує презирством не тільки тих кар'єристів, що на людських сльозах, нужді та горі будують своє щастя, а й гостро виступає проти всіх п'явок на народному тілі»3.

«Головну думку оповідання — засудження світу, несправедливого соціального ладу, де панує егоїзм, де діють вовчі закони, — письменник сконцентрував у листі Івана до свого брата»4.

«Різке протиставлення людських якостей братів Ливадних, їхніх життєвих шляхів трактується в повісті як соціально-типове явище, один із виявів класового антагонізму»5.

іГрицай М. Панас Мирний: Нарис життя і творчості. — К., 1986. — С. 46.

Чсторія української літератури: В 8 т. — К., 1969. — Т. 4, кн. 1. — С. 266.

3Хропко її. Панас Мирний // Історія української літератури другої половини XIX ст. — К, 1966. — С. 345.

*Халимончук А. Панас Мирний // Історія української літератури другої половини XIX ст. — К, 1986. — С. 177.

ьСиваченко М. Панас Мирний // Історія української літератури: В 2 т. —• К, 1987.— Т. 1. — С. 374.

11 2-268 321

Л

Лист адресований рідному братові — пройдисвіту, ловеласу, цині ку, шахраю, аморальному типові, який прогулює життя, збагачуючись на горі, сльозах і навіть на смерті ближнього. Петро не належить ні до класу можновладців, ні «пануючих», ні «п'явок на народному тілі». Такі моральні монстри, на жаль, були, є і будуть за будь-якого суспільного ладу. Тому навряд чи правомірно говорити про ідею твору як засудження несправедливого ладу, протест (хай навіть пасивний), чи вияв «класового антагонізму», чи захист інтересів «обездолених і скривджених». Скривдженими є якраз Іван Микитович, багата вдова, дочка перекупки-міщанки, яких важко назвати знедоленими, їх кривда має суто особистісний характер, не пов'язаний з соціальними причинами.

Іван Ливадний скривджений не начальством, що дотримувалося нехай дурного, проте усталеного порядку. Воно оцінило його каліграфію, старанність в роботі і навіть підвищило платню. Після повної деградації Ливадного тримали на роботі лише завдяки чудовій грі на скрипці. Його не викинули, як це зробили з Мариною («Дві московки» І. Нечуя-Левицького), на вулицю, а відвезли до шпиталю.

Так, над ним глумились, тримали, як іграшку, для забави. Але хіба не він дозволяв так поводитися з собою ще тоді, коли життя і кар'єра мали прекрасні перспективи?!

Трагедія Івана Ливадного — це трагедія людини, що не змогла реалізувати Богом даний талант, свій інтелект, «кращі і симпатичні сторони душі і серця». Під впливом «дурних обставин» він залишається п'яницею.

Його заповітну мрію («наука, тиха та щира праця над нею») батько обізвав «дурницею, нікчемницею, вилаяв добре, щоб і думок таких не мав у голові» і влаштував чиновником.

«Слабий тілом, боязкий норовом», Іван захоплюється музикою, але, як зауважує один з його колег, «учитися грати тільки великим дукам від нічого робити, а не нам. Нам треба на пері грати: перо — наша скрипка, наш хліб, а то все — дурниця! Наплюй та й годі... Я добре знаю, що коли б і сей йорж покинув свою скрипку та почав краще службу пильнувати — ого! При його талані далеко б пішов, ато так і пропаде, тут і зслизне, як мишеня» [1, 68].

Воно так і сталось. Після розчарування у рідному братові, втрати надії на особисте щастя, він спивається, поступово втрачаючи найкращі засади, а згодом і людську подобу. Позбавлений найменшого імунітету проти «дурних обставин», Іван Микитович стає їх жертвою, «пропащою силою» і помирає.

Повість «П'яниця» — це крок на шляху вдосконалення психологічного стилю, доказ, що традиції реалізму, народності й гуманізму підтримані й збагачені молодим талантом.

Об'єктивно-епічна розповідь, вільне користування художнім часом, відтворення психології багатьох героїв, різні форми психологіч-

322

ного відображення — це те, що привернуло увагу критиків, а Панасу Мирному дало підстави сказати: «П'яниця» вже приніс мені славу, якої я взагалі уникаю» [7, 372].

Твір сподобався і брату Панаса Мирного. Надсилаючи його до журналу «Правда», Іван Білик відзначив і новизну теми (життя чиновництва), не порушеної досі в українській белетристиці.

Вже в ранній творчості Панас Мирний відстоював необхідність художнього висвітлення різних верств суспільства. Про це він говорить устами одного з героїв повісті «Лихі люди» (інша назва «Товариші»): «Ти мало бачив людей, — звертається він до молодого письменника Телепня, прочитавши його «приповістку» про те, як крамар обдурює хлібороба. — Ти все малюєш нам тільки своїх хліборобів та орачів. Правда, добре малюєш; та хіба ж тілько все хлібороби та хлібороби. Є багато й майстрових, усяких ремісників. Ти ніде їх нам не виводив, не показував, — буцім їх і немає, і ніхто їх не бачив ніколи» [1, 134].

Художня спадщина Панаса Мирного охоплює актуальні проблеми всіх верств, прошарків і станів українського суспільства, підтверджуючи недекларативність цих слів.

Уже у ранній творчості, усвідомлюючи роль різночинної інтелігенції в суспільному житті, Панас Мирний робить спроби змалювати тип «нової людини», інтелігента-різночинця, який своєю діяльністю сприяв би самоусвідомленню народу.

ПОВІСТЬ «ЛИХІ ЛЮДИ»

Різночинна інтелігенція пореформеного періоду не була однорідна, що і відтворив Панас Мирний у недокінченому творі «Народолюбець» та повісті «Лихі люди» (інша назва «Товариші»).