Панас Мирний, Детальна інформація

'Правда, — 1873. — Ч. 15. — С. 525. 2Там само. — Ч. 17. — С. 589. "Там само. — Ч. 1. — С. 3. Чам само. — Ч. 2. — С. 589.

333



Роман і повість, на думку Білика, найбільш відповідали вимогам часу, коли «умчался век зпических позм и повести в стихах пришли в упадок!», «Широкий розвой життя народного, що пересновано соціальним бідканням і дожидає реальної битописі — все се не мирить з міряною мовою, з епічним складом... Не ті часи настали; інші піднялися питання, не так життя перепуталось, щоб виразити його розміряним словом... Минули епічні поеми, нездатні й віршові повісті: настали часи народного романа і повісті на основі щирого реалізму. Тим-то й мовою словесника, чим ширше і глибше захопить він постать громадського строю, є й буде простомова, жива й розмаїта, як розмаїте саме життя народне»1.

З такого погляду було прорецензовано першу редакцію повісті «Чіпка». Заслугу Панаса Мирного Білик вбачав у порушенні соціально-психологічних проблем. Він назвав повість незвичайним явищем в українській літературі і пророкував: «Ти, довготелеса гітаро, серйозно, талановито бренчиш, і мотиви найістотніші схоплюєш вірно, хоча в тебе не вироблені: 1) групування, 2) техніка»2.

І. Білик радив обміркувати і розмістити в потрібних місцях факти, щоб вони не існували самі по собі, а стали логічним зв'язком подій; уникнути повторень, або урізноманітнити факти та обставини, що їх повторюють; ясніше і вмотивованіше змалювати події, не розпорошувати їх, а подати рельєфно й живо; пейзажні образи та картини подавати без перебільшень і розтягнутості, ретельніше обробити мову, яка неодмінно повинна бути образною в усіх формах. Не прийняв І. Білик надмірного нагнітання негативно-натуральних сцен. «Невже теперішнє життя не являє нічого, крім пияцтва, глупоти, заздрощів, розбою, вбивства? Ні, до життя певного народу можна завжди прикласти стародавнє біблійне правило, що його прикладали раніше до міста: якби в місті не було хоч одного святого, місто зникло б з лиця землі!»3.

Для більшої життєвої правдивості образу Чіпки Білик радить глянути на предмет зображення ширшим громадським поглядом, бо «не могло б існувати суспільство, воно б негайно перетворилося на дики: звірів, якби трималося самими грішниками, а, навпаки, воно тримається [...] людською стороною людини, а не звірячою. Звіряча сторо-| на — злочинства — тільки є протест проти кепського впоряджання людської сторони. Хіба рика Онагра серед паші? Хіба ревуть воли, як ясла повні? Звідси у мене висновок: тобі необхідно розширити обрій і поглянути на життя, яке воно є, а не в ізольованому фокусі — розбійництві. Автор повинен не з розбійницького кубла дивитися на світ, а, навпаки, з світової точки на розбійницьке кубло»4.

правда. — 1873. — Ч. 17. — С. 590.

2Матеріали до вивчення історії української літератури: В 5 т. — К., 1962. — Т. 3. — С. 343.

3Там само. — С. 339. *Там само.

334

Крім рецензії Білик залишив багато зауваг і своїх вкладок на берегах рукопису. Почався активний обмін думками. Рецензування, консультації, редагування, зрозуміло, перейшли в співавторство, починаючи з третьої редакції (всього було шість), в результаті з'явився багатоплановий роман, остаточно відредагований і підготовлений до друку 1875 р. Емський указ відтягнув публікацію твору ще на 5 років. За сприяння М. Драгоманова роман було опубліковано в Женеві під двома прізвищами: Панас Мирний та І. Білик. Спочатку назва роману служила епіграфом, взятим з перекладеного Кулішем Євангелія від Іова:

Хіба рика Онагра серед паші? Хіба ревуть воли, як ясла повні? Хіба пісну їдять без солі страву?

Та широке соціально-психологічне полотно з актуальними проблемами суспільно-політичного життя і суспільно-економічних відносин потребувало більш місткої і об'ємної назви, що відбивала би багатство ідейно-тематичного змісту. Такою й стала запропонована Біликом назва «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

Епічна широта, часовий простір, глобальність порушених соціальних, психологічних, моральних проблем вразили читачів, яким відкрилося життя українського суспільства впродовж півтора століття — від волі вольної (козаччини) — через кріпацтво — до голодної волі (1861). Широка панорама життя кількох поколінь села Піски проходить перед очима як новий етап складної попередньої соціальної й національної історії з перших днів його поневолення. Це були ті часи, коли усе старе лицарство занепадало. Пропала рівність, не стало братства: «Козацька старшина, що колись, вибираючи, на її голови груддя кидали, щоб не зазнавалася — позадирала тепер голову вгору, а прості козачі до самої землі понагинало... Дряпіжники, сутяжники, всякі військові товариші розкинули свої тенета і, як зайців, ловили в них просту темноту... Не стало вже й гетьмана [...]. Кругом Україну облягло панство, позалазило в саме серце — і, як те гайвороння, шматувало її полумертвий труп...» [2, 99].

Вільні поселенці села Піски стали власністю пана Польського. Важкі були роки кріпосницького свавілля у «вік панського панування». «Пани не тільки панували над хуторами, над родовими і неродовими маєт-ностями; не тільки переорювали широкі й довгі лани селянами та хуторянами, іноді їх міняючи на довгоногих хортів, — панський дух витав скрізь і всюди, і в городі, і в повіті, і в губернії. Усім й усюди заправляли вони» [2, 129].

Через якихось десять літ міщани покірно й беззастережно виконували всі забаганки генеральші та її прихвостнів: «як ті воли робили на неї по чотири дні в тиждень та зносили у двір курей, гусей, яйця...» [2, 118].

335

Що сталося з колись вільним, мужнім народом, здатним протистояти навалі турків, татар, поляків, москалів і всякій нечисті, що зазіхала на його свободу? Як могло статися, що «та сама земля, котру вони довгими списами скородили, своїми кістками засівали, одбороняючись од лютих ворогів, стала для них ворогом, од котрого приходилось тікати?» — ставить болюче питання Мирний, яке мучило раніше і Шевченка:

За що боролись ми з ляхами, За що скородили списами Московські ребра?

Відповідь обох письменників була однозначною: народ, що так легко і позбувся державності, втратив національні ознаки, а «за шмат гнилої ковбаси» готовий продати батька, матір і весь свій рід, «не буде цапом, ні козою, а вже напевно, що волом» (Котляревський). Такий народ стає суб'єктом глуму, нехтування, вироджується на перевертнів. ! «Мова стала пародією московської мови: драп, сукна та ситці випер- ; ли з одежі сірячину, китайку, полотно», — пише Панас Мирний.

Та це тільки зовнішні зміни. А що в душі? — «Гній, калюжа невилазна: страта честі, правди, віри на слово; ошукування одного одним, хвастощі сим і до всього сього — п'яництво і п'яництво! [...]. Все п'є, все заливає очі й не соромиться одне одного. Батько не соромиться дітей підняти п'яний бучу у хаті, побити вікна, миски...»

Козацька старшина добилася від царизму рівних прав з російським дворянством. Катерина II поширила на українську старшину дію «Жалованої грамоти» 1785 року. Рангові землі, які колись наділялись козакам, «своя ж старшина, що потім у дворянство перелізла, і прибрала їх до своїх рук».

Українське дворянство зростало і ширилося. Мирний підкреслює, що все воно походило з козаків, козацької старшини: поміщик, банкір, заводчик, син полковника Кряжов, син полковника Кармазин, дворянський ліберал сотниченко Саєнко, козачка Шведиха, «що зуміла провести онуків з простого козачого роду села Свинок аж у самий дворець».

Економічний і моральний розлад дворянства Мирний показує як характерну ознаку часу. Найтрагічніше те, що уся молодь наче подуріла: цуралася не тільки «прав дворянських — цуралася роду.. Нерідко син ворогував з батьком, обзивав його брудними словами— «кріпосником», «деспотом», кидав рідну оселю; насміхаючись над батьківськими звичаями й надіями, бігав по Харкову або по Києву, питаючи сякого-такого заробітку! За братами потяглися й сестри: перестали й ухом вести батька-матері, силіли день у день, ніч у ніч, як під суботу рабин, забули й про гулянки... А у Кривин-ського, кажуть, менша дочка уночі втекла від батька з якимсь сту-дентом-поповичем» [2, 317—318].

336

Усе це не стосується основної фабульної лінії роману, але історично правдиво розкриває типові риси епохи 60-х років, її не тільки потворні зовнішні зміни, а й спотворення душі. «Батько не соромиться дітей підняти п'яний бучу у хаті, побити вікна, миски, ложки, лави, скалічити свою жінку; жінка — валятися у рові; дочка — пригортати при батькові чи матері москаля; син часом побити того й другу... Чи не здурів, чи не збожеволів, бува, народ?» [2, 13].

Процес національного божевілля, моральної деградації, сублімація народу в перевертнів, волів правдиво й переконливо, високоху-дожньо відтворені в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

Отже, більш ніж доцільним видається другий розділ роману, який на перший погляд може здатися «прибудовою» чи «надбудовою», що певною мірою «псує» традиційну уяву про композицію романного жанру. Та при пильнішому погляді стає зрозуміло, що якраз цей розділ є основою будови і ключем до розгадки ідейної наснаги твору; причин і наслідків національної деградації всього народу та окремих конкретних його представників.

150-річна історія села Піски, життя чотирьох поколінь Ґудзів і Вареників — яскрава ілюстрація того, як із «славних прадідів великих» народжувались «правнуки погані».